Маленька принцеса - Бернетт Френсіс Годгсон
Навіть якби ви володіли багатствами всієї Індії, вам би не вдалося виправити все на світі. Навіть якщо ви відремонтуєте всі горища на цій площі, все одно лишаться такі самі обдерті кімнатки на інших площах і вулицях. Нічого тут не вдієш!
Містер Керрісфорд сидів, кусаючи нігті, й дивився на розпечене вугілля у коминку.
— А чи припускаєте ви, — трохи помовчавши, мовив він, — що, можливо, дитина, про яку я весь час думаю, не можу не думати, — що вона й сама потерпає від таких умов, як та бідолашна дівчинка, котра живе по сусідству?
Містер Кармайкл поглянув на нього з тривогою. Він знав: найгірше, що міг зробити індійський джентльмен для себе і свого здоров'я, — це ненастанно думати про одну велику проблему, що страшенно його турбувала.
— Якщо дівчинка, котру ми розшукуємо, справді зі школи мадам Паскаль у Парижі, — заспокійливо відповів він, — то вона зараз із людьми, яким можна довірити турботу про неї. Вони прийняли її за дочку, бо вона була найліпшою подружкою їхньої покійної донечки. У них більше немає дітей, і мадам Паскаль казала, що вони самі — багаті росіяни.
— І все ж ця нещасна жінка анічогісінько не знає про те, куди вони її забрали! — вигукнув містер Керрісфорд.
Містер Кармайкл стенув плечима.
— Цій француженці не позичати метикуватості й життєвої мудрості. Вона дуже зраділа, коли все так добре залагодилось, і турбота про дівчинку, що лишилась на її утриманні після батькової смерті, сама по собі спала з її плечей. Такі жінки не схильні завдавати собі клопоту й розпитувати про долю дітей, які могли би стати для них зайвим тягарем. А названі батьки дівчинки зникли в невідомому напрямку, не лишивши по собі ані сліду.
— Але ж недарма ви сказали: якщо це та дівчинка, яку ми розшукуємо. Ви сказали "якщо". Ми не впевнені. Та й прізвище не збігається.
— Мадам Паскаль казала "Керью" замість "Кру", та цілком можливо, що це просто особливість вимови. Обставини надзвичайно схожі. Англійський офіцер із Індії віддав свою осиротілу донечку до школи. Він помер після того, як розорився, — містер Кармайкл затнувся, ніби йому сяйнула якась нова думка. — А ви впевнені, що дівчинку віддали до школи саме в Парижі? Ви впевнені, що це був Париж?
— Дорогий друже, — гірко вигукнув Керрісфорд, — я ні в чому не впевнений! Я ніколи не зустрічався ані з самою дівчинкою, ані з її матір'ю. Ми з Ральфом Кру дуже дружили ще з дитинства, але не зустрічалися після школи аж до того дня, коли побачились в Індії. Я був повністю поглинутий ідеями про велетенські прибутки від копалень. Він теж захопився. Перспектива виглядала такою райдужною, що ми геть втратили голови. Коли ми бачились, то ні про що інше не говорили. Я тільки знав про те, що є донька, яку віддали на навчання до школи. Навіть не пам'ятаю зараз, звідки я про це довідався.
Він дуже розхвилювався. Так ставалося завжди, коли його досі ще слабкий мозок опановували спогади про болісні події минулого.
Містер Кармайкл стурбовано дивився на співрозмовника. Треба було поставити ще кілька запитань, але спокійно й обережно.
— А проте ви мали підстави думати, що школа була таки в Парижі?
— Так, — пролунало у відповідь, — адже мати дівчинки була родом із Франції, і я чув про те, що вона хотіла, аби її донька здобула освіту в Парижі. Виглядало дуже схоже на те, що так і сталося.
— Так, — погодився містер Кармайкл, — звучить логічно.
Індійський джентльмен подався вперед і вдарив по столу кволою рукою.
— Кармайкле, — мовив він, — я мушу знайти її. Якщо вона жива, вона десь є. Якщо вона не має друзів і бідує, це все моя вина. Як людина може одужати, коли в голові засіла така страшна думка? Щаслива випадковість втілила найфантастичніші мрії про успіх копалень, а донька бідолашного Кру, може, зараз жебракує десь на вулицях!
— Ні, ні, — сказав Кармайкл, — постарайтеся заспокоїтись. Хай вас втішить думка про те, що коли вона знайдеться, ви зможете їй вручити справжнє багатство.
— Чому ж мені забракло сміливості втриматись, коли справи пішли на спад? — застогнав згорьований Керрісфорд. — Думаю, я би так не розгубився, якби не був відповідальний за гроші інших людей, якби ризикував лише власним майном. Нещасний Кру вклав у нашу справу все, до останнього пенні. Він мені довіряв — ми були справжніми друзями. І він помер, переконаний, що я пустив його статки за вітром. Я, Том Керрісфорд, разом з яким він грав у крикет в Ітоні! Яким же негідником я виглядав у його очах!
— Не картайте себе так тяжко.
— Я картаю себе не за те, що справа була на межі банкрутства, — я картаю себе за те, що втратив мужність. Я втік, наче якийсь шахрай чи злодій, бо не міг з'явитися перед очі свого друга й повідомити йому про те, що я розорив його самого й позбавив статків його дитину.
Батько Великої Родини був людиною щиросердною, тож поклав руку на плече приятеля, щоб заспокоїти його.
— Ви втекли, коли ваш розум через хворобу уже не здатен був тверезо мислити, — сказав він. — Це було рішення, прийняте вже у стані марення. Якби ви не захворіли, то неодмінно залишились би, щоб боротися. А так уже через два дні після втечі ви були прикуті до лікарняного ліжка — вас здолало запалення мозку. Згадайте про це.
Керрісфорд затулив обличчя руками.
— Великий Боже! Справді, — мовив він, — я майже збожеволів від жаху й розпачу.
Я тижнями не міг склепити очей. Тієї ночі, коли я втік із дому, мені здавалося, ніби довкола скупчилися потвори, що насміхаються з мене і пащекують.
— Це пояснює вашу поведінку, — сказав містер Кармайкл. — Хіба може людина, що перебуває на межі запалення мозку, думати розсудливо?
Керрісфорд похитав головою.
— Коли я прийшов до тями, бідолашний Кру вже помер і був похований. А я жив, наче в тумані, — всі спогади розпливалися. Я не згадував про доньку Кру місяцями. А згодом усе здавалося вкритим якоюсь пеленою.
Він спинився на мить і потер чоло.
— Навіть зараз, коли я намагаюся щось пригадати, мені так здається. Впевнений, мені доводилось чути, як Кру згадує про школу, до якої послав доньку. Ви так не гадаєте?
— Він узагалі міг про це не згадувати. Ви навіть ніколи не чули справжнього імені дівчинки.
— Він весь час називав її по-домашньому — маленькою хазяєчкою — це була звичка ще з того часу, коли донька жила вдома. Але ті копальні вивіяли нам із голів решту справ. Навіть якщо він і казав мені щось про школу, я забув — цілковито забув. І зараз уже не пригадаю.
— Ну-ну, заспокойтесь, — сказав Кармайкл. — Ми знайдемо дівчинку. Продовжимо розшуки добросердних росіян, про яких розповіла мадам Паскаль. Їй неначебто здавалося, що вони живуть у Москві. Спробуємо шукати її там. Я поїду до Москви.
— Якби я сам був спроможний подорожувати, я б неодмінно подався з вами, — сказав Керрісфорд. — Але все, що я можу, — це сидіти тут, закутаний у хутра, й дивитись на вогонь. І коли я це роблю, мені здається, що на мене дивиться обличчя молодого Кру. Він виглядає так, ніби хоче запитати мене. Інколи він сниться мені вночі. Тоді він стає переді мною й запитує те саме. Кармайкле, можете відгадати, про що він мене запитує?
Містер Кармайкл відповів стиха:
— Не зовсім.
— Він завжди каже: "Томе, друже, де моя маленька хазяєчка?" — на цих словах він схопив руку Кармайкла і міцно стиснув її. — Я повинен відповісти йому — я повинен! Допоможіть мені знайти її. Допоможіть.
А по той бік стіни Сара сиділа в своїй кімнатці, розмовляючи з Мельхиседеком, який прийшов на вечерю.
— Сьогодні було важко почуватися принцесою, Мельхиседеку, — сказала вона. — Важче, ніж звичайно. Завжди стає важче, коли надворі холоднішає і на вулицях сльота. Сьогодні Лавінія сміялась із моєї заляпаної спідниці, коли я проходила повз неї у коридорі, й мені закортіло спересердя їй відповісти — добре, що вчасно спинилася. Принцеси не відповідають грубістю на насмішки. Доводиться прикусити язика, щоб стриматись. Я так і зробила. Сьогодні видався холодний день, Мельхиседеку. І буде холодна ніч.
Раптом дівчинка схилила голову на руки — вона робила так часто, коли лишалась наодинці.
— Ох, татку, — прошепотіла Сара, — скільки часу минуло з тих пір, коли я була твоєю маленькою хазяєчкою!
Ось що відбувалось того дня по обидва боки стіни.
Розділ 13
Одна з багатьох
Зима видалася холодною. Бували дні, що Сарі доводилось пробиратися крізь сніги, коли її посилали з дорученнями. Навіть гіршими здавалися дні, коли сніг танув, змішувався з брудом, і під ногами була хляпавка. А бувало, туман стояв такий густий, що ліхтарі на вулицях горіли цілісінькими днями, й Лондон виглядав точнісінько так, як кілька років тому, коли центром проїжджав екіпаж, у якому сиділа Сара, притулившись до батькового плеча. Такими днями вікна у будинку Великої Родини завжди здавалися дуже затишними й вабили до себе погляд, а кабінет індійського джентльмена світився теплом і багатством кольорів. Але на горищі було так похмуро, що й словами не передати. Більше не було довгих світанків чи заходів сонця, якими можна було милуватися, й Сарі здавалося, що на небі нема ані зірочки. Брудно-сірі хмари низько нависали над дахами. Подеколи накрапав нудотний дощ. О четвертій годині, навіть якщо не було густого туману, надворі вже сутеніло. Коли Сарі було потрібно сходити по щось на горищі, вона мусила запалювати свічу. Кухарка мала кепський настрій, тому чіплялась більше, ніж зазвичай. Беккі ганяли так, наче вона була рабинею.
— Якби вас тут не було, міс, — застудженим голосом звірялася вона Сарі однієї ночі, коли маленькій служниці вдалося пробратись на горище, — якби ви не сиділи у цій Бастилії в сусідній камері, то я, певно, померла би. Правда ж, зараз усе ніби стало правдою? Хазяйка поводиться точно як головний наглядач — я навіть бачу в'язку великих ключів, що торохтять у неї на поясі. Кухарка — теж наглядач. Розкажіть мені ще щось, міс, — може, про підземний тунель, проритий під стінами.
— Я розкажу тобі щось значно краще, — тремтячи, сказала Сара. — Закутайся у свою ковдру, я закутаюсь у свою. Ми щільно притулимось одна до одної на ліжку, а тоді я розкажу про тропічний ліс, де колись жила мавпочка індійського джентльмена. Коли я бачу, як мавпочка сидить на столі біля вікна й сумно визирає на вулицю, я впевнена, що вона згадує про тропічні ліси, де гойдалася, зачепившись хвостом за кокосові пальми.
