Маленька принцеса - Бернетт Френсіс Годгсон
Тож вона спинилась і задивилася на нього.
Саме було Різдво, й у Великій Родині розповідали чимало історій про бідолашних дітей, у яких нема ані матусі, ані татуся. Цим нещасним ніхто не покладе подарунок у шкарпетку, ніхто не поведе їх на святкову виставу — вони замерзали у своєму благенькому вбранні й хотіли їсти. У цих історіях добрі люди, інколи щиросердні хлопчики й дівчатка, неодмінно зустрічали бідних дітлахів і давали їм гроші, дорогі дарунки або ж запрошували додому на щедрий обід. Щовечора під час читання таких оповідей Гая-Кларенса пробирало до сліз, і він з нетерпінням очікував, коли ж сам зустріне якусь знедолену дитину, щоб дати їй шестипенсовик, який був у нього. Цілих шість пенсів, на глибоке переконання хлопчика, були здатні забезпечити безбідне існування на все життя. Тож коли хлопчина крокував червоним килимом, розстеленим по тротуару від дверей до екіпажу, в кишені коротких штанців його матроського костюмчика лежав цей шестипенсовик. І саме тоді, як Розалінда-Гледіс піднялась в екіпаж і скочила на сидіння, щоб похитатись на пружинах, Гай-Кларенс запримітив Сару, що стояла осторонь у пошарпаній сукенці й капелюшку, зі стареньким кошичком у руках і пильно дивилась на нього.
Хлопчик подумав, що вона дивиться так зголодніло, бо, можливо, вже давно не їла. Звідки було йому знати, що Сара зголодніла за привітним, веселим життям, яке вирувало в нього вдома і про яке виразно промовляло його рум'яне личко. Хіба ж він міг здогадатися, що дівчинка дивилась так пильно, бо їй страшенно кортіло підхопити його на руки й поцілувати. Гай-Кларенс знав лише, що в неї великі очі, худеньке обличчя, тоненькі ніжки, кошик, який носить простолюд, і бідняцький одяг. Тож він засунув руку в кишеню, знайшов там свій шестипенсовик і підійшов до Сари.
— Ось, бідна дівчинко, — приязно промовив він. — Тримай шість пенсів. Я їх тобі дарую.
Сара поглянула на нього й раптом збагнула, що виглядає точнісінько як ті обірвані дітлахи, яких у кращі часи стрічала на тротуарі, коли очікувала, щоб подали її екіпаж. Вона й сама багато разів давала їм милостиню. Дівчинка почервоніла, а потім зблідла, й наступної миті зрозуміла, що не може взяти цей щиро запропонований шестипенсовик.
— Ні, ні! — промовила вона. — Ні, дуже дякую, проте я й справді не можу прийняти це!
Її голос зовсім не скидався на голос звичайної вуличної обідранки, й манерами вона нагадувала дівчинку високого походження, тож навіть Вероніка-Юстасія (яку насправді звали Дженет) і Розалінда-Гледіс (чиє справжнє ім'я було Нора) висунулись із віконця, щоб послухати.
Та Гай Кларенс збирався довести своє благодіяння до кінця. Він увіпхнув шестипенсовик до Сариної долоні.
— Ти маєш взяти ці гроші, бідна дівчинко! — впевнено наполіг він. — Ти зможеш купити собі щось поїсти. Це аж шість пенсів!
На його обличчі світилась така непідробна доброта, і, здавалось, він дуже засмутиться, якщо отримає відмову, тож Сара зрозуміла, що не може його розчарувати. Задерти перед ним носа було би просто жорстоко. Тому вона ковтнула свою гордість, хоча відчувала, як палають щоки.
— Дякую, — промовила Сара. — Ти дуже добрий, милий хлопчик.
І коли він, страшенно втішений, заліз в екіпаж, Сара пішла далі, намагаючись усміхатися, хоча їй дух забило, а в очах стояли сльози. Вона знала, що виглядає дивакуватою обірванкою, але досі навіть не здогадувалась, що її можна прийняти за жебрачку.
Коли екіпаж Великої Родини рушив, діти заходилися жваво перемовлятись.
— Ох, Дональде (так насправді звали Гая-Кларенса), — стривожено вигукнула Дженет, — чому ти вручив свій шестипенсовик тій дівчинці? Я впевнена, що вона — не жебрачка!
— І говорила вона не схоже на жебрачку! — і собі гарячкувала Нора. — Та й обличчя її зовсім не скидалось на обличчя злидарки.
— Та й узагалі, вона не жебрала, — мовила Дженет. — Боюся, вона на тебе розсердилась. Упевнена, що нікому не сподобається, якщо його помилково приймуть за жебрака.
— Вона не сердилася, — сказав Дональд, трохи спантеличений, але досі впевнений у тому, що вчинив правильно. — Вона усміхнулась і сказала, що я дуже добрий, милий хлопчик. І це так! — упевнено додав він. — Я дав їй аж шість пенсів!
Дженет і Нора перезирнулись.
— Жебрачка ніколи би так не сказала, — вирішила Дженет. — Вона би промовила: "Спасибі вам за ласку, пане, дякую, сер!" Чи поклонилась.
Сара анічогісінько не знала про це, але з того часу Велика Родина неабияк зацікавилась нею. З вікон дитячої кімнати постійно визирали обличчя, коли дівчинка проходила повз дім, а біля вогнища точилися розмови, присвячені її персоні.
— Вона працює кимсь на кшталт прислужниці у пансіонаті, — сказала Дженет. — Напевно, в неї немає рідних. Мабуть, вона сирота. Але вона точно не жебрачка, хоча й виглядає, наче обірванка.
Зрештою вони почали поміж собою називати Сару "Дівчинка-Яка-Не-Жебрачка", і хоча це було, звісно ж, задовге ім'я, подеколи воно звучало дуже весело, особливо коли наймолодші намагалися швиденько його промовити.
Сарі вдалося зробити дірочку в шестипенсовику. Вона почепила монетку на стареньку вузьку стрічку й повісила собі на шию. Її приязнь до Великої Родини зросла ще більше — так само, як зростала її прихильність до всіх, кого вона любила. Все більше Сара прив'язувалась до Беккі, з великим нетерпінням очікувала на ті два дні в тиждень, коли проводила для менших учениць уроки французької. Дівчатка щиро полюбили її і змагались одна поперед одною за привілей стояти якомога ближче до Сари та обнімати її маленькими рученятами. Коли вони горнулись до неї, це живило її зголодніле серце. Сара так заприятелювала з горобцями, що варто було їй стати на стіл, просунути голову і плечі крізь віконце на горищі й цвірінькнути, як миттю чувся шелест крилець і цвірінькання у відповідь — невеличка зграйка непримітних міських птахів сідала на черепичний дах, щоб поговорити з нею і поклювати насипані крихти. З Мельхиседеком дівчинку поєднувала щира дружба. Він навіть почав інколи брати з собою місіс Мельхиседек, а часом приводив одне чи двійко дітлахів. Сара звикла говорити з ним: дивно, проте їй здавалося, що він її розуміє.
А до Емілі, що незворушно сиділа й дивилась просто себе, в душі Сари наростало дивне почуття. Воно з'явилося в одну з митей, коли самотність була особливо гнітючою. Дівчинці дуже хотілось повірити, чи принаймні вдавати, ніби повірила, що Емілі все розуміє і співчуває їй. Сара не хотіла зізнаватися собі в тому, що її єдина товаришка нічого не відчуває і не чує. Дівчинка інколи садовила ляльку на стілець, сідала навпроти неї на стареньку, оббиту червоним лавочку для ніг, пильно вдивлялась у ляльчине обличчя й починала вигадувати, доки не доводила себе до стану, що надто скидався на страх. Особливо моторошним це відчуття було вночі, коли все довкола завмирало і єдині звуки, які чулись на горищі, — це шкряботіння й писки Мельхиседекової родини, що раптово долинали з-за стіни. Найчастіше Сара уявляла, ніби Емілі — це добра чарівниця, що може захистити її. Інколи, дивлячись на ляльку надто довго, дівчинка поринала в дуже химерні мрії, і, ставлячи Емілі питання, відчувала: вона майже вірить у те, що лялька зараз їй відповість. Втім, Емілі ніколи не відповідала.
— Якщо вже говорити про відповіді, — казала собі Сара, намагаючись утішитися, — я й сама часто не відповідаю. Ніколи не відповідаю, якщо можу. Коли люди тебе ображають, найкращий захист від них — нічого не казати. Просто дивитись на них і думати. Міс Мінчін аж блідне від люті, коли я так поводжусь, міс Амелія виглядає зляканою, і дівчата теж. Коли ти не піддаєшся злості, люди знають, що ти сильніша за них, бо ж вони недостатньо сильні, щоб стримати свою лють, а тому встигають наговорити різних дурниць, про які згодом шкодують. Немає нічого сильнішого, ніж злість, окрім здатності її приборкати — вона сильніша. Суть не в тому, щоб відповісти своїм ворогам. Я майже ніколи не відповідаю. Може, Емілі більш схожа на мене, ніж я сама. Може, вона вміє не відповідати навіть своїм друзям. Вона все тримає у своєму серці.
Та навіть цими доказами втішитися було нелегко. Бувало, після довгого, важкого дня, коли Сару ганяли туди-сюди з різними виснажливими дорученнями, хоча надворі було вітряно, холодно й накрапав дощ, її, змоклу й голодну, знову посилали з якимось завданням, бо нікому було згадати про те, що вона — лише дитина. Зрештою її худенькі ніжки натомлювались, уся вона наскрізь промерзала, та замість подяки чула лише сварку й бачила холодні, зневажливі погляди; коли кухарка була надто груба й жорстока; коли міс Мінчін мала особливо поганий настрій; коли учениці насміхалися над Сарою, бо вона виглядає, як справжня обірванка, — тоді вона вже не могла заспокоїти своє згорьоване, горде, самотнє серце мріями, дивлячись на Емілі, що просто сиділа на старому стільці, втупившись перед собою.
Одного з таких вечорів, коли Сара піднялась до себе на горище, замерзла, голодна і несамовита від обурення, погляд Емілі здався таким порожнім, а її напхані тирсою руки й ноги такими нерухомими, що вона втратила самовладання. Її ніхто не чекав, крім Емілі, — ніхто в цілому світі. Дівчинка сіла.
— Я скоро помру, — сказала вона.
Емілі дивилась просто себе без жодного виразу.
— Я більше не витримаю, — скаржилась бідолашна Сара, тремтячи всім тілом. — Знаю, що скоро помру. Мені дуже холодно. Я змокла. Я така голодна, що вмираю. Я сьогодні пройшла тисячу миль, а вони тільки й знали, що сварити мене з ранку до вечора. А я ще й не знайшла те, по що мене посилала кухарка останнього разу, тому вона не дала мені вечеряти. Якісь чоловіки сміялись із мене, бо через своє старе взуття я посковзнулась і впала в калюжу. Тепер я брудна з голови до ніг. А вони сміялись. Ти чуєш мене?
Дівчинка подивилась на ляльчині скляні очі, люб'язне обличчя, й раптом її опанувала розпачлива туга. Вона жорстоко замахнулась рукою і скинула Емілі зі стільця, гірко розплакавшись, — Сара, яка ніколи не плакала.
— Просто лялька! — кричала вона. — Звичайна лялька, ля-лька! Тобі байдуже… Ти набита тирсою… У тебе ніколи не було серця! Ти нічого не відчуваєш… Ти лялька!
Емілі лежала на підлозі, її ноги безславно закинулись за голову, а кінчик носа відбився.
