Маленька принцеса - Бернетт Френсіс Годгсон
До того ж їй завжди здавалося, ніби цвірінькання горобців о цій порі чудес звучить якось по-особливому м'яко.
Через кілька днів по приїзді індійського джентльмена до його нового будинку видався саме такий захід сонця. На превелику радість Сари, вся її пообідня робота на кухні вже була завершена й ніхто не віддав їй черговий наказ. Тож дівчинці вдалося легше, ніж зазвичай, утекти й піднятися нагору.
Вона залізла на стіл і визирнула надвір. Була дивовижна мить. На заході розлилася повінь розтопленого золота, немов збираючись затопити своєю красою цілий світ. Повітря наповнилось глибоким шапрановим світлом, і на його тлі птахи, що ширяли понад дахами, здавалися майже чорними.
— Яка краса, — тихо мовила Сара сама до себе. — Я відчуваю щось схоже на страх — так, ніби зараз має статися щось дуже дивне. Такі неймовірні заходи сонця завжди викликають у мене схожі відчуття.
Дівчинка зненацька повернула голову — її сполохав звук, що почувся за кілька ярдів[9] від неї.
Це був дивний скреготливий звук, що долинав із вікна сусіднього горища. Хтось прийшов так само помилуватися заходом сонця, як і Сара. Із віконця на горищі висунулася голова, але виявилося, що належить вона не дівчинці чи покоївці. Голова була обмотана білим тюрбаном, обличчя мало темну шкіру, а очі яскраво зблискували — це був справжнісінький індійський прислужник — "ласкар", нагадала собі Сара. А звук, почутий нею, видавала маленька мавпочка, яку він турботливо тримав на руках. Мавпочка тулилась до ласкарових грудей і щось скрекотіла.
Індус саме дивився на Сару, коли дівчинка спрямувала свій погляд на нього. Перше, що впало їй в око, був вираз смутку й туги за батьківщиною на його темному обличчі. Сара була переконана, що він прийшов подивитися на сонце, адже в Англії так рідко можна потішитися сонячним променями, що неважко й засумувати за ними. Якусь мить дівчинка з цікавістю спостерігала за ласкаром, а потім послала йому понад дахами усмішку. Вона добре знала, що щира усмішка може неабияк розрадити навіть незнайомця.
Без сумніву, Сарине приязне ставлення було для ласкара приємним. Вираз його обличчя миттю змінився — індієць розплився в усмішці у відповідь і показав такі сліпучо-білі зуби, що здалося, ніби його смагляве лице осяяло світло. Дружні іскорки в Сариних очах завжди діяли безвідмовно, коли люди почувалися стомленими чи пригніченими.
Напевно, ласкар дещо послабив увагу, доки вітався з дівчинкою, тож мавпочка відчула свободу. Вона більш за все любила пустувати й завжди була готова до пригод. Певно, несподівана поява дівчинки схвилювала її, тож вона раптово вирвалася, скочила на черепицю, перебігла по ній, скрегочучи кігтиками, й хвацько стрибнула Сарі на плече, а потім — до її кімнати на горищі. Мавпочка дуже насмішила дівчинку — ще б пак, таке кумедне створіння. Однак треба було повернути її господарю — якщо ласкар був її господарем, — і Сара задумалася, як би це зробити. Чи вдасться їй зловити втікачку, чи мавпочка не послухається і не піде їй у руки, чи взагалі вирветься, втече по дахах і загубиться? Ні, цього не можна допустити. Хтозна, може, вона належить індійському джентльмену, і бідолашний справді любить пустунку.
Дівчинка повернулася до ласкара, радіючи, що досі пам'ятала кілька слів на хіндустані,[10] які вивчила, коли жила в Індії з татом. Принаймні, вона сподівалася, що порозумітися вдасться. Тож Сара заговорила мовою, яку ласкар знав:
— Вона дасться мені до рук, якщо я її спробую спіймати? — спитала дівчинка.
Певно, Сара ще ніколи не бачила більшого здивування й радості, ніж ті, що відобразилися на смаглявому обличчі, коли вона заговорила знайомою мовою. По правді, бідолашному ласкару здалося, ніби це втрутилися боги, й ніжний голосок долинає просто з неба. Сара одразу здогадалася, що він знає, як слід розмовляти з дітьми європейців. Він засипав її запевненнями в пошані й подяками. Він готовий прислужитися Місіс Сагіб. Мавпочка — дуже добре створіння, і ніколи не кусається; та — от лихо! — її важко спіймати. Вона блискавично тікає з одного місця на інше. Тваринка буває неслухняна, але це не зі зла. Рам Дасс знає її з того часу, як вона була ще малям, і Рам Дасса вона слухається, але не завжди. Якби Міссі Сагіб дозволила Рам Дассу, він би сам переліз по даху до її кімнати, зайшов через вікно і зловив малу бешкетницю. Проте він побоюється, що Сара може подумати, ніби він поводиться надто вільно, а тому не дозволить йому цього зробити.
Втім, Сара дозволила.
— Ви зможете дістатися сюди? — поцікавилась вона.
— За хвилину, — відповів він.
— Тоді йдіть сюди, — сказала дівчинка. — Мавпочка метається по кімнаті. Певно, вона злякалась.
Рам Дасс сковзнув крізь віконце на горищі й перетнув відстань до сусіднього вікна так стійко й легко, ніби все життя тільки те робив, що гуляв дахами. Він проліз крізь Сарине віконце й безгучно приземлився на ноги. Тоді ласкар повернувся до дівчинки і ще раз привітався з нею на східний манер. Мавпочка побачила його і тихо скрикнула. Рам Дасс поспіхом зачинив віконце — про всяк випадок — і заходився ловити втікачку. Погоня була недовгою. Мавпочка кілька хвилин не давалася до рук, очевидно насолоджуючись грою, але зрештою стрибнула до Рам Дасса на плече, знову притулилася до нього, щось щебечучи, і обійняла його довгими худими руками.
Рам Дасс шанобливо подякував Сарі. Дівчинка помітила, як він швидко окинув поглядом убогу кімнатку, але при цьому говорив з нею, як годилося розмовляти з донькою раджі, вдаючи, ніби нічого не помітив. Зловивши мавпочку, ласкар затримався в кімнаті ще на кілька хвилин і весь цей час він дякував, низько кланяючись, вихваляв Сару за виявлену милість. Капосна тваринка, — пояснював він, гладячи мавпочку, — насправді не така вже й шкодлива, і подеколи веселить його хворого господаря. То й дуже засмутився б, якби його улюблениця втекла й загубилася. По цих словах ласкар попрощався і виліз крізь віконце на горищі зі спритністю, якій могла би позаздрити навіть та сама мавпочка.
Залишившись на самоті, Сара стояла посеред своєї кімнатки на горищі й перебирала у пам'яті згадки, які збурив цей несподіваний візит. Вигляд колоритного вбрання і глибока пошана, що відчувалась у манерах ласкара, розворушили спомини про колишнє. Здавалося дуже дивним згадувати про те, як вона — прислужниця, котру лише годину тому кухарка ганяла образливими словами, — кілька років тому була оточена людьми, що ставилися до неї точнісінько так, як щойно Рам Дасс. Коли вона проходила повз, вони віталися з нею, кажучи "селям", схилялись так низько, що чоло ледь не торкалося землі; якщо їй випадало заговорити до них, вони були її слугами. Зараз усе це здавалося сном. Усе скінчилося й більше не повернеться. По правді, Сарі здавалося, що немає жодного виходу — ніщо ніколи для неї не зміниться. Вона знала, які плани на майбутнє плекає міс Мінчін. Доки Сара занадто юна, щоб стати вчителькою, їй доведеться виконувати роботу служниці, дівчинки на побігеньках, але при цьому не забувати всього того, що вона вже знала, й навіть якимось загадковим чином примудрятися продовжувати навчання. Дівчинка мусила більшість вечорів проводити в навчанні. Подеколи її знання перевіряли й суворо карали, якщо раптом виявлялося, що вона знає матеріал не так добре, як від неї очікують. Правду кажучи, міс Мінчін знала, що Сарі вчителі не надто потрібні. Варто було дати дівчинці книжки, й вона просто ковтала їх — ледве не вчила на пам'ять. Зрештою з неї вийшла би хороша вчителька — нічим не гірша за тих, які по декілька років спеціально навчаються. Так і мало статися: коли Сара подорослішає, вона не покладаючи рук трудитиметься у класній кімнаті, так само, як зараз трудиться, виконуючи доручення всіх, кому не лінь. Тоді їм доведеться вбрати її у не такий пошарпаний одяг, але нема сумніву — її вбрання буде просте й потворне, щоб навіть вигляд підкреслював Сарину належність до обслуги. Оце й усе, що чекало на дівчинку в майбутньому, й Сара кілька хвилин стояла нерухомо, задумавшись про свою нерадісну долю.
Раптом дівчинці сяйнула думка, що додала рум'янцю щічкам і запалила вогники в очах. Сара розправила плечі й підняла голову.
— Хоч би що сталося, — мовила вона, — одна річ не зміниться. Навіть якщо мені доводиться ходити в лахмітті, я можу лишатися принцесою в душі. Звісно, почуватися нею було би значно легше, якби я була вбрана у позолочену парчу, але хіба ж може бути вища радість, ніж бути принцесою тоді, коли цього ніхто не помічає? Жила ж колись Марія Антуанетта — її скинули з трону, ув'язнили в темниці, їй довелося вдягатись у траурне вбрання, її волосся посивіло, та ще й усі ображали її, дражнили Вдовичкою. І все ж у ту мить вона була ще більше королевою, ніж за веселого розкішного життя. А найбільше я захоплююсь нею згодом. Вона не злякалася верескливої юрми, бо була сильнішою за всіх тих людей, навіть коли вони їй відрубали голову.
Подібна думка не була новою — Сара вже не раз міркувала про це. Дівчинка втішалась нею, коли випадали гіркі дні, й тоді вона ходила по будинку з виразом на обличчі, якого міс Мінчін не могла збагнути. Власниця пансіонату неабияк дратувалася, бо їй здавалось, ніби Сара подумки ширяє десь далеко — відчуває власну зверхність над усім світом. Виглядало на те, що вона майже не чує грубощів і ядучих образ, які лунають у її адресу, а якщо й чує, то зовсім ними не переймається. Подеколи, вичитуючи щось своїй підопічній у звично жорстокій, деспотичній манері, міс Мінчін помічала у спокійному погляді Сариних надто дорослих очей відблиск гордої посмішки. Вона не знала, що тоді Сара сама собі каже: "Ви навіть гадки не маєте, що лаєте принцесу. І якби мені лишень забаглося, я могла би єдиним порухом руки засудити вас до смертної кари. Я зжалилася над вами тільки тому, що я — принцеса, а ви — звичайна собі нерозумна, злостива стара жінка, й не здатні змінитися на краще".
Такими думками Сара переймалася більш за все. Дивовижно, але вони заспокоювали дівчинку — і це було їй справді потрібно. Доки Сара перебувала під захистом таких думок, вона не злилась і не відповідала грубощами на злість і грубість інших.
"Принцесі годиться бути ввічливою", — казала вона сама собі.
Тож коли служниці, беручи приклад зі своєї хазяйки, ображали дівчинку й помикали нею, вона знаходила в собі сили тримати голову рівно й відповідати дуже ввічливо — від такого тону ті лишень витріщали очі.
— Вона так пишається, наче приїхала сюди з Букінгемського палацу, це сопливе дівчисько, — казала кухарка, підсміюючись. — Я частенько на неї зриваюся, але правди ніде діти: вона ніколи не забуває про гарні манери.
