Маленька принцеса - Бернетт Френсіс Годгсон

А потім став повільно й обережно ходити злиденною кімнаткою, швидко нотуючи щось у записнику.

Спершу він підійшов до вузенького ліжка. Перевірив матрац і відзначив:

— Твердий, як камінь. Треба буде замінити якогось дня, коли вона вийде у справах. Для цього доведеться здійснити ще одну вилазку. Сьогодні замінити його не вдасться.

Потім він підняв покривало й подивився на тонку подушку.

— Покривало зношене, ковдра тонка, простирадла залатані й запрані до лахміття, — сказав секретар. — Хіба ж це постіль для дитини — та ще й у порядному домі? А в коминку вогонь не палили бозна-скільки, — додав він, поглянувши на іржаву решітку.

— Я ніколи не бачив тут вогню, — сказав Рам Дасс. — Хазяйка цього дому не пам'ятає про те, що комусь, крім неї, може бути холодно.

Секретар щось швиденько занотовував, а потім проглянув свої записи, відірвав аркуш із нотатками, склав його і заховав до нагрудної кишені.

— Ми обрали дещо дивний спосіб, — мовив він. — Цікаво, хто це спланував?

Рам Дасс скромно вклонився, ніби просячи вибачення.

— По правді, перша думка була моєю, Сагібе, — сказав він. — Це я придумав. Мені ця дівчинка дуже подобається; ми обоє дуже самотні. А вона часто фантазує, коли до неї приходять її таємні друзі. Якось мені було сумно вночі, я лежав біля відчиненого вікна й слухав. А вона розповідала про те, що її обдерта кімнатка могла би стати дуже затишною. Здавалось, що вона сама бачить те, про що розповідає, — ця фантазія звеселила і зігріла її. Наступного дня, коли Сагіб почувався хворим і нещасним, я йому переповів усе, щоб якось розважити. Йому сподобалося слухати про дівчинку. Він зацікавився і багато мене розпитував. І зрештою його почала тішити думка про те, як можна втілити фантазії дівчинки в життя.

— І ти думаєш, що вдасться все це зробити, доки вона спатиме? А раптом вона прокинеться? — засумнівався секретар. Було очевидно, що план захопив його так само, як і Сагіба Керрісфорда.

— Я вмію ходити так, ніби мої підошви з оксамиту, — відповів Рам Дасс. — А діти міцно сплять — навіть нещасні. Я міг би вночі зайти до її кімнати безліч разів, а вона би навіть не повернула голову на подушці. Якщо хтось подаватиме речі крізь вікно, я зможу все розставити так, що дівчинка й не помітить. Коли вона прокинеться, то буде думати, ніби в кімнаті побував чарівник.

Він тепло усміхнувся, і секретар теж відповів йому усмішкою.

— Це буде, наче казка з "Тисячі й однієї ночі", — сказав він. — Тільки людина зі Сходу могла би вигадати цей план. Лондонський туман на таке не надихає.

Вони затрималися недовго, на велике полегшення Мельхиседека. Адже пацюк не розумів, про що ведеться розмова, а тому шепотіння й кроки здалися йому зловісними.

Молодий секретар виглядав дуже зацікавленим. Він робив нотатки про підлогу, коминок, зламану лавочку для ніг, старий стіл, стіни. Секретар тут і там торкався до них рукою і виглядав страшенно потішеним, коли помітив, що в різних місцях забито чимало цвяхів.

— На них ми зможемо щось повісити, — пояснив він.

Рам Дасс загадково посміхнувся.

— Учора, коли дівчинка виходила з дому, — сказав він, — я заліз сюди. Із собою приніс невеликі гострі цвяхи, а потім забив їх у стіни молотком — всюди, де тільки вони можуть нам знадобитися. Я приготувався наперед.

Секретар індійського джентльмена спинився, оглядівся, а потім поклав нотатник назад до кишені.

— Думаю, моїх записок буде достатньо. Можемо йти, — мовив він. — У Сагіба Керріфорда добре серце. Як шкода, що він досі не знайшов загублену дівчинку!

— Коли він її знайде, сили повернуться до нього, — сказав Рам Дасс. — Може, його Бог ще приведе дівчинку до нього.

І вони вибралися з кімнатки крізь вікно так само безгучно, як і залізли. Переконавшись, що непрохані гості вже пішли, Мельхиседек відчув полегшення й, перечекавши кілька хвилин, виліз зі своєї нірки. Пацюк збирався обнишпорити всі закутки в надії на те, що навіть такі страхітливі люди, можливо, принесли в кишенях кілька крихт і ненароком одну чи дві загубили.

Розділ 15

Чари

Коли Сара проходила повз сусідній будинок, вона побачила, як Рам Дасс закриває ставні, й швидким поглядом окинула знайому кімнату.

"Як же довго я не була в такому гарному місці!" — подумала дівчинка.

У кімнаті, як завжди, яскраво горів вогонь у коминку, а біля нього сидів індійський джентльмен. Він підпер голову рукою і виглядав таким же самотнім і нещасним, як завжди.

"Бідолашний! — пожаліла його Сара. — Цікаво, що ж його так турбує?"

А турбувало його в цю мить ось що.

"Припустимо, — думав він, — припустимо — навіть якщо Кармайкл натрапить на слід тих людей у Москві, — що маленька дівчинка, яку вони забрали з паризької школи мадам Паскаль, — не та, яку ми розшукуємо. Припустимо, що вона виявиться кимсь іншим. Що ж тоді мені робити далі?"

Коли Сара повернулась до будинку, то зустріла міс Мінчін, яка саме спустилась униз, щоб вилаяти кухарку.

— Де це ти тинялися? — накинулась господиня на дівчинку. — Тебе не було кілька годин!

— На вулиці вогко і брудно, — відповіла Сара. — Іти дуже важко, бо мої черевики зовсім стоптані й спадають із ніг.

— Це не причина, — відрізала міс Мінчін. — Не верзіть дурниць!

Сара пішла на кухню. Кухарка щойно отримала сувору догану, тому мала жахливий настрій. Вона тільки й шукала, на кому зігнати злість, і Сара вчасно потрапила їй під руку, як завжди.

— Чого ж це ти так рано? Я думала, тебе цілу ніч не буде, — прошипіла кухарка.

Сара виклала покупки на стіл.

— Ось те, що я мала купити, — сказала вона.

Кухарка подивилась на них, не припиняючи бурчання. Вона справді була в кепському гуморі.

— Чи можна мені щось поїсти? — стиха запитала Сара.

— Чай уже попили, — почулось у відповідь. — Мені що, треба було тебе персонально чекати?

Сара якусь мить постояла мовчки.

— Я не обідала, — мовила вона приглушеним голосом. Дівчинка старалася говорити тихше, адже боялася, що голос тремтітиме.

— У комірчині є трохи хліба, — сказала кухарка. — На більше тобі розраховувати нічого.

Сара пішла і знайшла хліб. Він був несвіжий — зовсім засох. А кухарка надто злилась, аби дати ще щось до хліба. Вона полюбляла зриватись на Сарі — це було найпростіше, адже їй ніхто б і слова за це не сказав. Дівчинці було дуже важко піднятися трьома сходовими переходами, що вели на її горище. Сходи завжди здавались довгими і крутими, коли вона була стомлена. Та сьогодні їй видавалось, ніби вона просто не здатна їх подолати. Кілька разів довелося спинятись, щоб перепочити. І коли нарешті вона дісталася горища, то дуже зраділа — побачила, як з-під дверей її кімнати пробивається смужка світла. Значить, Ерменґарді вдалося пробратись нагору, щоб провідати її. Це було дуже добре. Значно краще, ніж якби їй довелося повертатись до кімнати, де нікого не було, — порожньої і сповненої самотності. Сама лише присутність доброї, пухкенької Ерменґарди, звично загорнутої у червону шаль, зігрівала Сару.

Так, відчинивши двері, вона справді побачила Ерменґарду. Та сиділа на ліжку, підібгавши під себе ноги. Вона ніяк не могла звикнути до Мельхиседека і його родини, хоча вони її забавляли. Коли дівчинка приходила на горище й не заставала там Сару, вона завжди залазила на ліжко, очікуючи на повернення господині. А цього разу Ерменґарді довелося трошки понервувати, адже Мельхиседек виліз із нірки і заходився нишпорити повсюди, винюхуючи щось. Одного разу дівчинка ледве стримала крик, бо пацюк сів на задні лапки, подивився на неї і заходився нюшкувати в її напрямку.

— Саро! — вигукнула Ерменґарда. — Яка ж я рада, що ти прийшла! Мельхі бігав тут і щось винюхував. Я пробувала вмовити його сховатись у нірку, але він мене не слухав. Він мені подобається, ти знаєш. Але я дуже боюсь, коли він нюшкує біля мене. Як ти думаєш, він не може стрибнути?

— Ні, — відповіла Сара.

Ерменґарда підсунулась на ліжку, щоб поглянути на неї.

— Ти виглядаєш такою стомленою, Саро! — сказала вона. — Зовсім зблідла.

— Я справді стомилася, — відповіла Сара, опускаючись на кособоку лавочку для ніг. — Ох, бідний Мельхиседек. Він прийшов по вечерю.

Мельхиседек вибіг зі своєї нірки, коли почув Сарині кроки. Дівчинка була в цьому впевнена. Він дивився на Сару відданими, сповненими надії очицями, та вона засунула руку до кишені й вивернула її, похитуючи головою.

— Мені дуже шкода, — сказала Сара. — У мене нема ані крихти. Іди додому, Мельхиседеку, і передай своїй дружині, що мої кишені порожні. Вибач, я зовсім забула про крихти, бо сьогодні міс Мінчін і кухарка були страшенно люті.

Здавалося, що Мельхиседек її зрозумів. Він покірно, якщо не задоволено, попрямував додому.

— Я не чекала побачити тебе сьогодні, Ермі, — мовила Сара.

Ерменґарда щільніше закуталась у червону шаль.

— Міс Амелія сьогодні ночує не вдома — навідує свою стару тітку, — пояснила вона. — А ніхто, крім неї, не перевіряє, чи ми вже повкладались у ліжка. Якщо хочеш, я можу гостювати в тебе аж до ранку.

Вона вказала на стіл, що стояв під віконцем. Сара не дивилась туди з того часу, як увійшла до кімнати. На столі примостився стосик книг. Ерменґарда невесело вказала на них.

— Тато прислав мені ще книжок, Саро, — сказала вона. — Я їх принесла тобі.

Сара миттю схопилася на ноги. Вона підбігла до столу, взяла томик, що лежав зверху, й нетерпляче перегорнула сторінки. На якусь хвильку вона забула про свої турботи.

— Ох, як чудово! — вигукнула вона. — "Французька революція" Карлайла. Я так хотіла її прочитати!

— А я не хотіла, — сказала Ерменґарда. — Але тато дуже розсердиться, якщо я не прочитаю. Він хоче, щоб я її знала вздовж і впоперек до того часу, як приїду додому на канікули. Що ж мені робити?

Сара припинила гортати сторінки й подивилась на подругу. Її щоки зненацька розрум'янились.

— Послухай, — вигукнула вона. — Якщо ти позичиш мені ці книги, я їх прочитаю — і розкажу тобі, що в них написано. Розкажу так, що ти все-все запам'ятаєш!

— Чудово! — зраділа Ерменґарда. — А в тебе вийде?

— Впевнена, вийде! — відповіла Сара. — Менші учениці запам'ятовують усе, що я їм розповідаю.

— Саро, — мовила Ерменґарда, і її кругле обличчя сяяло від надії, — якщо в тебе вийде і я все запам'ятаю, то я… Я дам тобі все, що забажаєш!

— Не треба мені нічого давати, — сказала Сара. — Я хочу тільки ці книжки — більш нічого!

Очі Сари сяяли, а груди здіймались від хвилювання.

— То бери їх, — сказала Ерменґарда. — Хотіла б і я так про них мріяти.