Зниклий Безвісти - Кафка Франц
Вона підсунулася так близько, що Карлові довелося відсунутися аж до стіни, щоб її бачити. У неї було кругле, правильне обличчя, ось тільки чоло якесь надзвичайно високе, та, можливо, тільки внаслідок зачіски, яка не надто їй пасувала. Вбрання її було дуже чисте й охайне. В лівій руці вона жмакала хусточку.
"Ви тут надовго?" — спитала вона. "Ще невідомо остаточно, — відповів Карл, — але гадаю, залишуся". "Це було би дуже добре, — сказала вона, витираючи хусточкою лице, — бо мені тут так самотньо". "Це дивує мене, — сказав Карл, — адже пані надкухарка така прихильна до Вас. Вона обходиться з Вами зовсім не як із найманою працівницею. Я вже думав, може, ви рідня". "О, ні, — сказала вона, — мене звати Тереза Берхтольд, я з Померанії". Карл і собі відрекомендувався. На це вона вперше подивилася на нього, повністю повернувшись обличчям, так наче, назвавши ім'я, він став трохи чужіший. Вони хвильку помовчали. А тоді вона сказала: "Тільки не подумайте, що я невдячна.
Без пані надкухарки мої справи були би незрівнянно гірші. Раніше я працювала в кухні цього готелю, і наді мною вже нависла велика небезпека звільнення, бо я не могла впоратися з важкою роботою. Вимоги тут дуже суворі. Місяць тому одна дівчина з кухні зомліла від самої перевтоми, чотирнадцять днів пролежала в лікарні. А я не надто дужа, колись мені довелося багато вистраждати, і тому я трохи відстаю в розвитку, Ви ж, мабуть, ніколи б і не сказали, що мені вже вісімнадцять. Але тепер я потрохи міцнішаю". "Служба тут і справді, мабуть, нелегка, — сказав Карл. — Внизу я бачив щойно одного хлопця-ліфтяра, він спав стоячи". "І це при тому, що ліфтярам іще найліпше, — сказала вона, — вони добре заробляють на напивках, та й, зрештою, далеко не так гарують, як люди в кухні. Але мені справді просто пощастило, якось пані надкухарці знадобилася дівчина, щоби укладала серветки на бенкет, послали по нас, дівчат із кухні, тут таких зо п'ятдесят, я якраз підвернулася під руку, і вона була мною дуже вдоволена, бо я завжди зналася на укладанні серветок. Ну, й відтоді вона завжди тримала мене десь поблизу себе і поступово вишколила мене на секретарку. При цьому я дуже багато навчилася". "А хіба тут аж так багато писанини? " — спитав Карл. "О, дуже навіть багато, — відповіла вона, — Ви, мабуть, і уявити собі не годні. Ви ж бачили, сьогодні я працювала до пів на дванадцяту, а нині цілком звичайний день. Щоправда, пишу я не весь час, бо маю також робити чимало закупів у місті". "Як же воно називається, це місто?" — спитав Карл. "Як, Ви не знаєте? — сказала вона. — Рамзес". "І велике це місто?" — спитав Карл. "Дуже велике, — відповіла вона, — я не надто люблю туди ходити. Але, може, Ви справді вже хочете спати?" "Ні-ні, — сказав Карл, — я ж навіть не довідався, навіщо Ви прийшли". "Бо мені ні з ким поговорити. Не хочу нікого розжалоблювати, але коли й справді нема нікогісінько, то я щаслива вже, коли хтось вислухає.
Я ж побачила Вас іще внизу, в залі, якраз зайшла по пані надкухарку, коли вона заводила Вас до комори". "Жахлива ця зала", — сказав Карл. "Я вже навіть не помічаю цього, — відповіла вона. — Але я тільки хотіла сказати, що пані надкухарка така прихильна до мене, як була тільки моя покійна матуся. Та все ж у нашому становищі надто велика різниця, щоби я могла отак собі вільно з нею розбалакувати. Раніше в мене були добрі приятельки серед кухарок, але їх уже давно немає, а нових я майже не знаю. Врешті, іноді мені здається, що теперішня робота втомлює мене навіть більше, ніж попередня, а я її навіть близько так добре не виконую, як ту, і що пані надкухарка тримає мене на цій посаді лише зі співчуття. Бо ж, зрештою, щоби стати секретаркою, і справді треба мати ліпшу освіту. Гріх так казати, але часто я просто боюся збожеволіти. На милість Божу, — сказала вона раптом набагато швидше, вхопивши при цьому Карла за плече, позаяк він тримав руки під ковдрою, — тільки не кажіть пані надкухарці ані слова, бо тоді я справді пропала. Якби, крім тих незручностей, які я створюю їй своєю працею, я ще й викликала в неї жаль, це було б уже занадто". "Зрозуміло, я нічого не скажу", — сказав Карл. "Тоді все гаразд, — сказала вона, — і залишайтеся. Я була би рада, якби Ви лишилися, і ми могли б, якщо Вас таке влаштовує, триматися разом. Я відчула довіру до Вас одразу, щойно побачивши. І все ж — подумайте-но тільки, яка я зла, — я боялася, як би пані надкухарка не зробила Вас своїм секретарем замість мене, а мене звільнила. І щойно посидівши отак на самоті, заки Ви були внизу, в бюрі, я зміркувала собі, що було б навіть дуже добре, якби Ви перебрали мою роботу, бо ж Ви, звісно, краще б із нею впоралися. А якщо би Вам не захотілося йти до міста на закупи, за мною залишили би цю роботу. Та поза тим на кухні я би придалася, звісно, значно більше, надто тому, що вже потрохи зміцніла". "Справу вже залагоджено, — сказав Карл, — я стану ліфтярем, а Ви залишитеся секретаркою. Та якщо Ви бодай якось натякнете пані надкухарці про Ваші плани, я розкажу їй решту з того, що Ви мені сьогодні розповіли, хоч би як прикро мені це було". Цей тон так схвилював Терезу, що вона впала навколішки коло ліжка і, ридаючи, заховала лице в постіль. "Я нічого їй не зраджу, — сказав Карл, — але ж і Ви нічого не кажіть". Тепер він уже не міг цілком ховатися під ковдрою, легенько погладив її руку, не знайшов їй нічого сказати, а тільки подумав собі, що життя тут не таке вже й солодке. Нарешті вона вгамувалася, принаймні настільки, що засоромилася свого плачу, вдячно поглянула на Карла й заходилася вмовляти, аби завтра він як слід виспався, і пообіцяла, якщо знайде час, зайти до нього коло восьмої і збудити. "Ви ж будите так вправно", — сказав Карл. "Так, щось я та й вмію", — сказала вона, на прощання провівши рукою по його ковдрі, й вибігла до своєї кімнати.
Наступного дня Карл наполіг на тому, щоби відразу заступити на службу, хоча надкухарка збиралася подарувати йому цей день на оглядини Рамзеса. Та Карл відверто заявив, що для цього ще з'явиться нагода, тепер же для нього найважливіше взятися до роботи, бо одну, скеровану на зовсім іншу мету працю він уже цілком даремно обірвав в Европі, а ліфтярем починає у віці, коли принаймні сумлінні хлопчаки в природній послідовності вже от-от ладні обійняти якусь вищу посаду. Зовсім слушно, що він починає ліфтярем, але так само слушно, що йому слід особливо поквапитися. За таких обставин оглядини міста навіть не справлять йому приємности. Він не міг наважитися навіть коротенько пройтися, на що його намовляла Тереза. Його переслідувала думка, що як він не буде достатньо сумлінний, то врешті-решт докотиться до Делямаршевого з Робінсоном становища.
У готельного кравця йому приміряли ліфтярську форму, надзвичайно пишно оздоблену золотими ґудзиками і шнурами. Але, одягаючи її, Карл ледь здригнувся від жаху, бо, особливо під пахвами, камзол був холодний, твердий, до того ж вологий від невсихального поту ліфтярів, які носили його перед Карлом. Форму довелося розширити, особливо на грудях, бо жодна з десяти наявних навіть близько не пасувала. Попри необхідне перешиття і попри те, що майстер виглядав на дуже педантичного, — він двічі відсилав уже нібито готову форму назад до майстерні, — все не потривало навіть п'яти хвилин, і Карл вийшов із ательє вже ліфтярем у вузько облеглих штанах і, попри запевнення майстра, дуже обтислому камзолі, що знову й знову спокушав зайнятися дихальними вправами, бо хотілося пересвідчитися, чи взагалі ще можливо дихнути.
А тоді він зголосився до надкельнера, під чиєю орудою мав перебувати, гарного, стрункого чоловіка з великим носом, віком, мабуть, уже за сороківку. Він не мав часу пуститися навіть у побіжну розмову з Карлом, просто прикликав дзвіночком іншого ліфтяра, випадково ним виявився саме той, якого Карл учора бачив. Надкельнер назвав його тільки на ім'я, Джакомо, про що Карл довідався лише згодом, бо в англійській вимові його годі було розпізнати. Отож цьому хлопцеві було доручено ознайомити Карла з найнеобхіднішими вимогами ліфтярської служби, але він виявився такий несміливий і поквапний, що Карл так і не зміг довідатися від нього навіть цього найнеобхіднішого, дарма що показувати майже не було чого. Цілком напевно Джакомо був непривітний іще й тому, що через Карла був змушений покинути ліфтярську службу і його приставили на підмогу покоївкам, а це йому, котрий мав певний досвід, що його він, однак, приховував, здавалося ганьбою. Втім, Карлове розчарування полягало насамперед у тому, що ліфтяр лише остільки мав справу з машинерією, що одним потиском ґудзика урухомлював ліфт, а всі ремонти механізмів і таке подібне були винятково у віданні готельних машиністів, так що, скажімо, Джакомо, попри піврічну службу при ліфті, ніколи навіть не бачив на власні очі ні двигуна в підвалі, ні коліщат усередині ліфта, хоча це його, як він виразно наголосив, дуже втішило. Та й узагалі то була одноманітна служба, а через дванадцятигодинну зміну, поперемінно то вдень, то вночі, така виснажлива, що, за твердженнями Джакомо, її годі було витримати, якщо не навчитися на хвильку засинати навстоячки. На це Карл нічого не сказав, але прекрасно зрозумів, що саме це мистецтво й коштувало Джакомо місця.
Карлові ще й як пасувало, що ліфт, який він мав обслуговувати, призначений тільки для горішніх поверхів, тому він ледве чи матиме справу з вимогливими багатіями. Щоправда, тут він і не навчиться стільки, як деінде, тобто добре воно лише для початку.
Уже за перший тиждень Карл зрозумів, що цілком дає собі раду з цією службою. Мосяж його ліфта був начищений найкраще, жоден із решти тридцяти ліфтів не міг із ним зрівнятися, він сяяв би, либонь, іще більше, якби хлопець, що служив у тому самому ліфті, був бодай приблизно такий сумлінний, а не вважав, що Карлова старанність є виправданням його недбальства. То був народжений уже в Америці хлопець на ім'я Ренель, марнославний, із темними очима і гладенькими, трохи запалими щоками. Він мав елегантний вихідний костюм, в якому у вільні від служби вечори, легко напарфумлений, поспішав до міста; вряди-годи він і Карла просив заступити його ввечері, позаяк нібито мусив піти в родинних справах, його мало бентежило, що сам уже його вигляд аж надто суперечив таким запевненням.
