Зниклий Безвісти - Кафка Франц
"Ми вже в Батерфорді знайдемо, до кого найнятися", — сказав Делямарш, висловлюючи тим найсокровенніше Карлове бажання, однак надійним запевненням воно не було.
За весь день вони тільки раз зупинялися в якійсь господі й поїли там надворі за, як здалося Карлові, залізним столом, їли майже сире м'ясо, яке годі було розрізати ножем і виделкою, а треба було роздирати на шматки. Хліб скидався на якийсь валок, а в кожній хлібині стримів довгий ніж. До цієї страви подавали якусь чорну рідину, від якої пекло в горлі. Втім, Делямаршеві з Робінсоном вона смакувала, вони часто піднімали склянки за здійснення різних бажань, цокаючись і при цьому якусь часину тримаючи на висоті склянку до склянки. За сусідніми столами сиділи робітники в закаляних вапном блузах, і всі пили цю рідину. Автомобілі, котрих чимало проїздило попри них, здіймали хмари куряви, якою вкривало столи. Люди передавали одне одному великі газетні аркуші, всі збуджено говорили про страйк будівельників, часто лунало ім'я Мак, Карл запитав про нього і довідався, що це батько його знайомця Мака і найбільший будівельний підприємець Нью-Йорка. Цей страйк обходився йому в мільйони і, либонь, підривав його підприємницьке становище. Карл не вірив ані слову з цієї балаканини погано обізнаних недоброзичливців. До того ж споживання їжі було зіпсоване для Карла тим, що залишалося велике питання, хто за неї платитиме. Найприродніше було б, якби кожен заплатив за свою частку, однак Делямарш, як, зрештою, і Робінсон, наче принагідно зауважили, що останні свої гроші видали вчора ввечері на нічліг. Годинника, каблучки або ще чогось такого, що можна було би продати, не видно було ні в одного, ні в другого. Карл навіть не міг дорікнути їм, буцімто вони заробили собі на продажеві його одягу, це ж було би образою, і вони розійшлися би після цього назавжди. Втім, найдивовижніше було те, що ні Делямарш, ані Робінсон не виявляли ані найменшої стурбованосте через потребу платити, ба більше, в них вистачало доброго гумору, аби якомога частіше намагатися залицятися до кельнерки, що гордо і важким кроком ходила від столу до столу. Волосся раз за разом вибивалося їй на чоло і щоки, і вона знай відкидала його назад, проводячи по ньому долонями. Врешті, коли вже можна було сподіватися від неї першого привітного слова, вона приступила до столу, сперлася обома руками і спитала: "Хто платить?" Ніколи ще руки не спурхували стрімкіше, ніж оце тепер Делямаршева і Робінсонова, які вказали на Карла. Карл не злякався, адже давно вже це передбачав, та й не бачив нічого злого в тому, щоби побратими, від яких і він сподівався певних вигод, дозволяли йому заплатити за себе таку дрібничку, навіть якщо було би порядніше обговорити цю справу ще перед вирішальною миттю. Незручність полягала лише в тому, що гроші йому доведеться витягати з потаємної кишені. Його початковий намір полягав у тому, щоби приберегти гроші аж до крайньої потреби, а наразі поставити себе в один ряд із побратимами. Перевага над побратимами, якої він досягав через ці гроші, але передусім унаслідок того, що він замовчував їх існування, більш ніж достатньо зрівноважувалася тим, що вони з дитинства жили в Америці, мали достатньо знань і досвіду в зароблянні грошей, та й, зрештою, і не звикли до кращих за теперішні умов життя. Ці дотеперішні наміри щодо грошей тепер, по суті, не конче мали бути зруйновані, бо ж без чверти фунта він, зрештою, міг би й обійтися, а тому цілком здатен викласти їх на стіл і проголосити, що це єдине його майно і він готовий офірувати його на спільну подорож до Батерфорда. Зрештою, для подорожі пішки цієї суми більш ніж досить. Ось тільки він не знав, чи має достатньо дрібних, до того ж ці гроші, так само як і поскручувані банкноти, лежали десь у глибині потаємної кишені, знайти щось у якій можна було найліпше, витрусивши весь її вміст на стіл. Окрім того, вкрай небажано було, аби побратими взагалі щось довідалися про саме її існування. Єдине щастя полягало в тому, що ті все ще набагато більше цікавилися кельнеркою, ніж тим, як Карл збирається нашкребти грошей, аби заплатити. Вимогою подати рахунок Делямарш заманив кельнерку між себе і Робінсона, і їй вдавалося давати відсіч їхній настирливості лише тим, що вона відпихала їх, накладаючи по черзі то одному, то другому долоню на ціле лице. Тим часом Карл, увесь аж розпашілий від напруги, збирав під стільницею в одну руку гроші, які другою ганяв і витягав монета за монетою з потаємної кишені. Врешті йому здалося, хоч він і не був іще достатньо обізнаний із американськими грішми, що принаймні за кількістю монет він назбирав достатню суму, і виклав її на стіл. Брязкіт грошей тут-таки перебив усі жарти. На превелику Карлову прикрість і чималий загальний подив, виявилося, що на столі опинився майже цілий фунт. Ніхто, щоправда, і не питав, чому Карл раніше нічого не сказав про гроші, за які преспокійно можна було би дістатися до Батерфорда й залізницею, та все ж він неабияк знітився. Після того як за їжу було заплачено, він повільно згріб гроші назад до кишені, Делямарш встиг уже з долоні в нього вихопити ще одну монету, потрібну на напивок для кельнерки, яку він обняв і притулив, простягаючи гроші з другого боку.
Карл був вдячний їм і за те, що далі в дорозі вони не робили ніяких зауваг щодо грошей, так що якийсь час він навіть розмірковував, а чи не зізнатися їм про все своє майно, та все-таки відмовився від цього, позаяк не випало відповідної нагоди. Надвечір вони дійшли до якоїсь радше сільської, плодючішої місцевости. Навкруги виднілися безмежні поля, що простеляли свою першу зелень на лагідні пагорби, заможні маєтки стояли вздовж вулиці, і можна було годинами йти між позолочених ґрат садових огорож, декілька разів вони перетинали неквапну течію тієї самої ріки й багато разів чули, як над ними, на високих розколисаних віядуках гуркотять потяги.
За рівним пругом далеких лісів якраз сідало сонце, коли вони кинулися в траву на якомусь горбку посеред невеличкої групки дерев, аби відпочити від напруги. Делямарш із Робінсоном лежали, що є сили випростовуючи руки й ноги, Карл сидів рівно і дивився на дорогу декілька метрів нижче, котрою, як і за дня, знову й знов мчали один повз одного автомобілі, так ніби їх знай посилали звідкись ізвіддаля, а десь в іншій далечіні очікували в тих самих кількостях. Від самісінького ранку Карл не бачив, щоби бодай один автомобіль зупинявся, хоч один пасажир висідав.
Робінсон запропонував провести ніч отут, бо всі вже досить натомлені, а вранці можна тим скорше рушити далі, та й, зрештою, перед настанням темряви годі вже знайти дешевший і краще розташований нічліг. Делямарш погодився, і тільки Карл почувався зобов'язаний зауважити, що в нього досить грошей для всіх на ночівлю навіть у готелі. Делямарш сказав, що гроші їм іще знадобляться, хай він їх як слід прибереже. Делямарш аніскілечки не приховував, що вони вже розраховують на Карлові гроші. Позаяк його першу пропозицію прийняли, Робінсон заявив далі, що тепер, перед сном, аби підкріпитися на завтра, варто було б і чогось поживного з'їсти, і комусь доведеться піти по їжу для всіх до готелю, що вже світився зовсім при дорозі написом "Готель Окциденталь". Як наймолодший, а також тому, що ніхто більше не зголошувався, Карл не вагався запропонувати свої послуги й рушив, діставши замовлення на сало, хліб і пиво, в бік готелю.
Поблизу мусило бути якесь велике місто, бо вже першу-таки залу готелю, куди увійшов Карл, переповнювала галаслива юрма, а попри буфет, що тягнувся під повздовжньою і двома бічними стінами, безперервно бігали безліч кельнерів у білих фартушках, і все одно їм ніяк не вдавалося задовольнити нетерплячих гостей, бо знову й знов у різних місцях чулися прокльони і гупання кулаком по столу. На Карла ніхто не зважав; зрештою, в самій залі й не було обслуги, гості, що сиділи за крихітними столиками, які зникали вже між трьома сусідами, самі собі приносили все з буфету. На всіх столах стояло по великій пляшці з олією, оцтом чи чимось подібним, і всі страви, принесені з буфету, поливали, перед тим як узятися за них, із цієї пляшки. Коли ж Карл просто захотів дістатися до буфету, де допіру, особливо при великому замовленні, справжні труднощі правдоподібно тільки починалися, йому довелося проштовхуватися між численними столами, що, зрозуміло, при всій обережності ніяк не можна було зробити, не потурбувавши відвідувачів, які, втім, сприймали все геть незворушно, навіть якщо один відвідувач і штовхнув раз Карла на столик, та й так, що той мало не перевернувся. Хоч він і попросив вибачення, але його, вочевидь, не зрозуміли, та й він, зрештою, не зрозумів нічогісінько з того, що йому кричали.
При буфеті він ледве знайшов малесеньке вільне містечко, вигляд звідки йому тривалий час заступали сперті лікті сусідів. Скидалося на те, що тут узагалі панує звичай спиратися ліктями на стіл, а кулаки притискати до скронь; Карлові мимоволі пригадалося, як ненавидів професор латини, д-р Крумпаль саме цю позу і як він завжди нишком, зненацька підкрадався, аби за допомогою лінійки, що невідомо звідки вигулькувала, одним ривком боляче змести лікті з парти.
Карл стояв, щільно притиснений до буфету, бо щойно він став у чергу, як позаду нього тут-таки встановили новий стіл, і один із відвідувачів, що саме вже вмощувалися, зачіпав, ледь відкидаючись у розмові, своїм великим капелюхом Карлові спину. І при всьому цьому була така мала надія дістати щось від кельнерів, навіть коли обидва незграбні відвідувачі вдоволено пішли собі геть. Декілька разів Карл, перехилившись через увесь стіл, хапав кельнера за фартух, але той завжди виривався з перекошеним обличчям. Втримати не вдавалося жодного, вони все бігали й бігали. Якби принаймні поблизу Карла було щось відповідного з їжі чи питва, він узяв би, запитав про ціну, поклав гроші та з радістю пішов би. Та якраз перед ним стояли самі тільки полумиски з якоюсь схожою на оселедець рибою, чорна луска якої на краях виблискувала золотом. Вона могла виявитися дуже дорогою, та й, мабуть, ніхто нею не наївся би. Крім того, можна було досягти ще невеличкі бочівочки з ромом, але Карл не хотів нести ром своїм побратимам, бо вони й так уже, як здавалося, при кожній нагоді зизять за міцним алкоголем, а він не бажав їх у цьому ще додатково підтримувати.
Тож Карлові не залишалося нічого, як пошукати собі якогось іншого місця, починаючи все знову від самого початку.