Зниклий Безвісти - Кафка Франц
Та найбільшим його сумнівом було, чи може він узагалі піти до Клари, бо ж вона є його ворогом. От якби в нього хоч був кастет, що його йому подарував вуйко як прес-пап'є. Бо ж Кларина кімната, мабуть, вельми небезпечний вертеп. Та тепер уже проти неї ані слова не скажеш, бо ж вона Полюндерова донька та ще й, як він щойно почув, Макова наречена. Варто було їй хоч на крихту інакше повестися з ним, і він би відверто захоплювався її зв'язками. Він іще міркував про все це, та вже помітив, що тут ніхто не вимагає від нього міркувань, бо пан Ґрін відчинив двері й сказав служникові, що зіскочив із постаменту: "Заведіть цього молодого чоловіка до панни Клари".
"Ось так виконують накази", — подумав Карл, коли служник мало не бігцем, крекчучи від старечої немочі, потягнув його за собою якимось особливо коротким шляхом до Клариної кімнати. Проходячи повз свою кімнату, двері якої і досі стояли відчинені, він хотів, мабуть просто для заспокоєння, на мить увійти. Однак служник цього не допустив. "Ні, — сказав він. — Вам треба до панни Клари. Ви ж самі чули". "Я би затримався тут лише на мить", — сказав Карл і подумав про те, щоби задля різноманітности ненадовго впасти на канапу, щоби час до півночі спливав швидше. "Не ускладнюйте мені виконання розпорядження", — сказав служник. "Здається, він уважає покаранням, що я мушу йти до панни Клари", — подумав Карл і ступив декілька кроків, але наперекір знову зупинився. "Та ходіть-бо вже, молодий чоловіче, — сказав служник, — раз Ви вже тут. Знаю, Ви хочете ще вночі піти звідси, але не все діється за нашим бажанням, я ж Вам відразу казав, що це буде майже неможливо". "Так, я хочу піти і я піду, — сказав Карл, — ось лише попрощаюся з панною Кларою". "Он як, — сказав служник, і Карл дуже добре побачив, що той не вірить жодному його слову, — тоді чого ж Ви так зволікаєте з тим прощанням, ходіть-ходіть".
"Хто в коридорі?" — почувся Кларин голос, і вони побачили, як вона вихиляється із дверей поруч, тримаючи в руці велику настільну лампу з червоним абажуром. Служник поспішив до неї і відзвітувався. Карл поволі йшов за ним. "Пізно ж Ви приходите", — сказала Клара. Поки що не відповідаючи їй, Карл сказав служникові тихо, але, вже знаючи його натуру, інтонацією суворого наказу: "Чекайте мене тут-таки за дверима!" "Я вже збиралася спати, — сказала Клара і поставила лампу на стіл. Як і внизу в їдальні, служник знову обережно зачинив двері ззовні. — Вже минуло пів на дванадцяту". "Минуло пів на дванадцяту", — повторив питально Карл, наче переляканий цими цифрами.
"Тоді мені негайно треба прощатися, — сказав Карл, — бо рівно о дванадцятій я вже мушу бути в їдальні". "Що у Вас за такі термінові справи, — сказала Клара, неуважно впорядковуючи складки своєї широкої нічної сорочки, її обличчя палало, а сама вона все усміхалася. Карлові здалося, що небезпеки знову встрянути з нею в суперечку вже не було. — Невже Ви не можете хоч трохи пограти на фортепіяні, як мені вчора обіцяв тато, а сьогодні Ви самі?" "А не запізно?" — запитав Карл. Він рад був би їй догодити, бо тепер вона була геть інакша, ніж перед тим, так ніби якось піднялася в сфери Полюндера, а далі й Мака. "Що пізно, то пізно, — сказала вона. Здавалося, охота на музику їй уже минула. — Тоді в усьому домі буде чути кожен звук, я переконана, коли Ви заграєте, нагорі, на мансардах, попрокидається вся служба". "В такому разі я не братимуся грати, адже сподіваюся ще не раз сюди приїхати, до речі, якщо Вам не справить особливих незручностей, відвідайте колись мого вуйка і при нагоді зазирніть до моєї кімнати. Я маю розкішне фортепіяно. Вуйко подарував. Тоді я заграю Вам, якщо захочете, всі речі, які знаю, їх, на жаль, небагацько, та вони й не пасують до такого великого інструмента, на якому мали би грати самі віртуози. Але й цю втіху Ви зможете отримати, якщо тільки повідомите мене попередньо про Ваш візит, бо вуйко хоче незабаром запросити для мене видатного вчителя, — можете собі уявити мою радість, — і його гра стане нагодою відвідати мене під час заняття. Якщо бути відвертим, я радий, що для гри вже запізно, бо ще й нічого не вмію, Ви здивувалися би, як мало я вмію. А тепер дозвольте з Вами попрощатися, врешті-решт уже час спати". А позаяк Клара лагідно дивилася на нього і, здавалося, в неї не залишилося навіть тіні образи за ту бійку, він, усміхаючись, додав: "У мене на батьківщині в таких випадках кажуть: Спи спокійно, солодких снів".
"Зачекайте, — сказала вона, не беручи його руки, — може, Вам таки слід заграти". І зникла через маленькі бічні дверцята, коло яких стояло фортепіяно. "У чому річ? — подумав Карл. — Довго я чекати не можу, хай яка вона люб'язна". У двері, що вели в коридор, постукали, і служник, не наважуючись повністю їх відчинити, прошепотів крізь вузьку щілину: "Перепрошую, мене щойно покликали, я не можу більше чекати". "То йдіть, — сказав Карл, знаходячи в собі відвагу самотужки знайти шлях до їдальні, — тільки залишіть мені перед дверима ліхтар. До речі, котра година?" "Добігає за чверть дванадцята", — сказав служник. "Як повільно минає час", — сказав Карл. Служник уже збирався зачинити двері, як тут Карл пригадав, що ще не давав йому нічого на пиво, витяг із кишені штанів шилінґ — тепер він завжди за американським звичаєм носив дрібні в кишені, де вони собі знай дзеленчали, натомість банкноти в кишеньці камізельки — і простягнув його служникові зі словами: "За Ваші послуги".
Тим часом Клара знов увійшла, підтримуючи руками стійку зачіску, коли Карлові сяйнуло, що йому не слід іще було відсилати служника, бо хто ж тепер відпровадить його до станції підміського потяга? Та добре вже, пан Полюндер десь роздобуде якогось служника, можливо, цього, до речі, якраз і покликали до їдальні, щоби він був під рукою. "То я все-таки хотіла попросити Вас трохи пограти. Тут так рідко чути музику, що не хочеться оминати жодної нагоди". "Ну, в такому разі саме час", — сказав Карл, довго не роздумуючи, і відразу сів до фор-тепіяна. "Хочете ноти?" — спитала Клара. "Дякую, я ж навіть не вмію їх до пуття читати", — відповів Карл і заграв. То була невеличка пісенька, яку, Карл прекрасно це знав, слід було грати доволі повільно, щоб її взагалі можна було розчути, особливо чужинцям, та він відтарабанив її в найгіршому темпі маршу. По закінченні порушена тиша дому знову, як крізь густий натовп, протислася на своє місце. Вони сиділи, як приголомшені, боячись поворухнутися. "Дуже гарно", — сказала Клара, але не було тих формул ввічливости, які могли полестити Карлові після такої гри. "Котра вже година?" — спитав він. "За чверть дванадцята". "Тоді в мене є ще хвилька часу", — сказав він, а собі подумав: "Або — або. Я ж не мушу грати всі десять пісень, які знаю, але одну можу заграти по змозі добре". І він заграв свою улюблену солдатську. Так поволі, що збурене пожадання слухача аж тягнулося до наступної ноти, яку Карл стримував і з якою дуже важко розлучався. Він і справді мусив, як і в кожній пісні, спершу познаходити клавіші очима, та, крім того, відчував, як і в ньому виникає пісня, що навіть після закінчення цієї шукала якогось іншого кінця і не знаходила. "Я ж казав, що нічого не вмію", — сказав Карл, догравши пісню, і подивився на Клару повними сліз очима.
Тут із сусідньої кімнати почулося голосне плескання в долоні. "Хтось іще слухає!" — ошелешено скрикнув Карл. "Мак", — тихо проказала Клара. І вже долинуло Макове гукання: "Карле Росман! Карле Росман!"
Карл двома ногами відразу перемахнув через стілець для гри і розчахнув двері. Там він побачив Мака, що напівлежав-напівсидів у великому ліжку з балдахіном, недбало накинувши на ноги ковдру. Цей балдахін із блаватного шовку був єдиною ледь дівочою ошатою цього поза тим простого, кутасто змайстрованого з важкого дерева ліжка. На нічному столику горіла лише свічка, зате постіль і Макова сорочка були такі білі, що її світло, падаючи, відсвічувало майже сліпучим сяйвом; та й балдахін світився, принаймні на краях, своїм ледь хвилястим, не надто туго напнутим шовком. Проте відразу за Маком ліжко й усе решта потопало в майже цілковитій темені. Клара прихилилася до бильця ліжка, не зводячи з Мака погляду.
"Сервус, — сказав Мак, простягаючи Карлові руку. — А Ви граєте цілком непогано, досі я знав лише Ваше мистецтво їздити верхи". "Одне я вмію так само зле, як і інше", — сказав Карл. "Якби я знав, що Ви слухаєте, нізащо не грав би. Але Ваша панна", — він урвав мову, він не наважився сказати "наречена", бо Мак і Клара, вочевидь, уже спали разом. "Я ж бо здогадувався, — сказав Мак, — тому Клара мусила принадити Вас із Нью-Йорка, інакше я ніколи не почув би Вашої гри. А вона ж іще й як гра початківця, і навіть у вивчених піснях Ви припустилися кількох помилок, та все одно вона мене дуже втішила, поминаючи те, що я не зневажаю гри жодної людини. Та хіба Ви не хочете сісти і ще на хвильку залишитися в нас. Кларо, таж дай йому крісло". "Дякую, — сказав Карл, затинаючись. — Я не можу залишитися, хоч би як мені хотілося. Запізно я дізнаюся, що в цьому домі є такі затишні покої". "Я все перебудовую в цьому дусі", — сказав Мак.
Цієї миті пролунали дванадцять ударів дзвону, швидко один за одним, один ударяючи в гук іншого, Карл відчув повів великого руху цих дзвонів на щоках. Що ж то за село таке, що має такі дзвони!
"Мені пора", — сказав Карл, поспіхом тицьнув Макові та Кларі руку, не беручи їхніх, і вибіг у коридор. Там він не знайшов ліхтаря і пошкодував, що передчасно дав служникові на пиво. Він збирався навпомацки пробратися повз стіну до відчинених дверей своєї кімнати, та, не здолавши й половини шляху, побачив, як до нього назустріч поспіхом із піднятою свічкою перевальцем наближається пан Ґрін. У руці, яка тримала свічку, він мав якогось листа.
"Росмане, чому ж Ви не йдете? Чому змушуєте на себе чекати? Чим Ви там займалися в панни Клари? " "Скільки запитань! — подумав Карл. — А тепер він іще й притискає мене до стіни", — бо Ґрін справді насувався на Карла, що спирався спиною на стіну. В цьому коридорі Ґрін набув просто-таки сміховинних розмірів, і Карл для сміху вже питав себе, чи не зжер він бува сердешного пана Полюндера.
"Ви справді не чоловік слова.
