Зниклий Безвісти - Кафка Франц
Вона брала його ручку, перекреслювала місце, в помилковості якого була переконана, але Карл у таких суперечливих питаннях, хоча в цій справі не було вищого авторитету за Терезу, задля докладности знову викреслював ті її перекреслення. Траплялося, що заходила надкухарка і завжди розсуджувала на Терезину користь, що не було іще жодним доводом, адже та була її секретаркою. Та водночас вона вносила загальне примирення, бо готувала чай, виймала печиво, а Карл мусив розповідати про Европу, щоправда з численними перебиваннями з боку надкухарки, яка все питала й питала і ніяк не могла надивуватися, даючи цим Карлові нагоду зрозуміти, скільки там усього змінилося за цей порівняно невеликий час і скільки, мабуть, змінилося за його відсутности, а скільки ще зміниться.
Карл пробув у Рамзесі, мабуть, із місяць, коли одного вечора Ренель мимохідь сказав, що перед готелем до нього звернувся якийсь чоловік на ім'я Делямарш, розпитуючи про Карла. У Ренеля не було причин щось приховувати, і він розповів усе, як є, що Карл працює ліфтярем, але має всі підстави сподіватися, завдяки протекції надкухарки, на вищі посади. Карл зауважив, як обережно Делямарш обійшовся з Ренелем, який навіть запросив його на спільну вечерю. "У нас із Делямаршем вже немає нічого спільного, — сказав Карл. — Та й Ти його стережися!" "Я?" — сказав Ренель, потягнувся і поспішив геть. Він був найтендітніший хлопець у готелі, і серед інших хлопців — ніхто вже до пуття не пам'ятав, хто його пустив, — ходив поголос, що одна шляхетна дама, яка давно вже мешкала в готелі, щонайменше обціловує його в ліфті. Для того, хто ці чутки знав, неабияка принадність полягала в тому, щоби бачити, як та самовпевнена дама, зовнішність якої навіть близько не натякала на можливість такої поведінки, спокійними, розміреними кроками, зі своїм легеньким серпанком і вузько затягненою талією, проходить повз них. Вона мешкала на другому поверсі, Ренелів ліфт не був її, але ж не можна було заборонити гостям, коли всі решта ліфтів у ту мить зайняті, скористатися іншим. Отож і траплялося таке, що вряди-годи ця дама їздила Карловим і Ренелевим ліфтом, і то справді тільки тоді, коли була Ренелева зміна. Може, то й був збіг обставин, але в таке ніхто не вірив, і коли ліфт із ними здіймався, цілою вервечкою ліфтярів поширювалося ледь стримуване занепокоєння, яке раз навіть призвело до втручання надкельнера. Чи то дама та завинила, чи той поголос, але Ренель змінився, став іще незмірно зарозумілішим, цілком переклав чищення на Карла, який уже тільки й чекав нагоди поважно з ним поговорити, перестав бувати в спальній залі. Ніхто інший так не вирізнявся зі спільноти ліфтярів, бо загалом вони були заодно, принаймні в питанні служби, і мали організацію, яку визнавала навіть готельна дирекція.
Ось про все це Карл якраз і розмірковував, думав і про Делямарша, а поза тим справував свою службу, як завжди. Коло півночі настало невеличке урізноманітнення, бо Тереза, яка часто робила йому несподіванки маленькими подарунками, принесла велике яблуко і плитку шоколаду. Вони трохи побалакали, коротенькі переривання, спричинені їздою ліфта, їм мало дошкуляли. Зайшла мова і про Делямарша, і Карл помітив, що, власне кажучи, підпав тут під Терезин вплив, від якогось часу вважаючи його небезпечним чоловіком, бо таким він здався Терезі з Карлових оповідей. Карл же вважав його, по суті, просто обдертюхом, якого зіпсувало лихо, але з яким цілком можна порозумітися. Проте Тереза дуже жваво заперечувала, вимагаючи в довгих розмовах від Карла обіцянки, що він ніколи не скаже Делямаршеві ні слова. Замість дати таку обіцянку, Карл постійно наполягав, аби вона йшла нарешті спати, бо північ давно минула, а якщо вона впиратиметься, погрожував, от, мовляв, полишить пост і сам заведе її до кімнати. Коли вона нарешті була готова йти, він сказав: "Для чого Ти робиш собі зайві клопоти, Терезо? Якщо Ти після цього краще спатимеш, радо обіцяю Тобі, що говоритиму з Делямаршем тільки в тому випадку, коли цього ніяк не вдасться уникнути". А тоді треба було часто возити ліфти, бо хлопця із сусіднього ліфта закликали до якоїсь іншої роботи, і Карлові довелося обслуговувати обидва. Деякі гості заговорили про безлад, а якийсь панок, що супроводжував даму, навіть легенько постукав Карла ціпком по плечу, щоби поквапити його, геть зайва пересторога. Якби хоч мешканці, побачивши, що при їхньому ліфті нема хлопця, відразу перейшли до Карлового, але ж ні, вони пішли до ліфта поряд і стояли там, невпинно тиснучи на ґудзик, або й самі заходили до ліфта, чому хлопці, згідно з найсуворішим положенням службового розпорядку, мали будь-якою ціною запобігати. Отож Карлові випала дуже й дуже виснажлива біганина взад-вперед, так що він уже не міг встежити за тим, чи ретельно виконує свої обов'язки. Крім того, коло третьої ночі один носій, старший чоловік, із яким Карл трохи приязнився, захотів від нього якоїсь допомоги, але Карл аж ніяк не міг її надати, бо перед обома його ліфтами якраз стояли гості, і треба було неабиякої присутности духу, щоби негайно вирішити, до якої з груп рушити великими кроками. Тим-то він був щасливий, коли на службу знову заступив той інший хлопець, і навіть гукнув у його бік кілька докірливих слів за таку довгу затримку, хоча той, мабуть, якраз найменше в ній завинив. По четвертій усе трохи вгамувалося, саме цього Карл негайно й потребував. Він усією вагою сперся на поруччя коло свого ліфта, повільно їв яблуко, з якого вже після першого надкусу заструменіли пахощі, і дивився у великий світляний колодязь, оточений вікнами комор, за якими в темряві ледь-ледь відсвічували підвішені гори бананів.
6. Справа Робінсона
Нараз хтось поплескав його по плечу. Карл, подумавши, природно, що то гість, притьмом сховав яблуко до кишені й прожогом кинувся, ледве що глянувши на того чоловіка, до ліфта. Та зненацька чоловік сказав: "Доброго вечора, пане Росман. Це я, Робінсон". "Але ж Ви й змінилися", — сказав Карл, похитуючи головою. "Так, мені добре ведеться", — сказав Робінсон, зиркнувши вниз, на свій одяг, що, може, й складався з доволі вишуканих речей, але так недоладно дібраних, що виглядав просто-таки жалюгідно. Найбільше впадала у вічі, вочевидь, уперше одягнена біла камізелька, прикрашена чотирма маленькими кишеньками з чорними облямівками, на яку Робінсон намагався звернути Карлову увагу, випнувши груди. "Дорога у Вас одежина", — сказав Карл, мимохіть пригадуючи собі своє гарне, просте вбрання, якого не посоромився би й Ренель і яке продали два його паскудники-побратими. "Так, — сказав Робінсон, — щодня купую щось новеньке. Як Вам моя камізелька?" "Дуже навіть гарна", — сказав Карл. "Але це не справжні кишені, просто зроблено так", — сказав Робінсон, хапаючи Карла за руку, щоби той і сам пересвідчився. Але Карл відсахнувся, бо в Робінсона з рота страхітливо відгонило горілкою. "Знову багато п'єте", — сказав Карл, відступаючи до поруччя. "Ні, — сказав Робінсон, — не багато". І додав, цілком суперечачи недавній своїй вдоволеності: "А що ще робити людині на цьому світі".
Розмову перервав один виїзд ліфтом, а щойно Карл з'їхав донизу, як надійшов телефонний дзвінок, що наказував Карлові покликати готельного лікаря, бо якась дама на сьомому поверсі знепритомніла. Дорогою до лікаря Карл потай надіявся, що Робінсон тим часом піде собі, бо не хотів, аби його з ним бачили, і, пам'ятаючи Терезині слова, навіть чути не бажав про Делямарша. Проте Робінсон усе ще чекав із закляклою поставою п'яного як чіп, повз них саме пройшов якийсь вищий готельний урядник у чорному сурдуті й циліндрі, не звернувши, здається, на Робінсона особливої уваги. "Росмане, а не хочете якось зазирнути до нас, ми дуже навіть гарно влаштувалися", — сказав Робінсон, звабливо зиркаючи на Карла. "Хто мене запрошує, Ви чи Делямарш?" — спитав Карл. "Я і Делямарш. У цьому ми заодно", — сказав Робінсон. "Ну, тоді я скажу Вам, а Ви, будь ласка, перекажіть Делямаршеві: наше прощання, якби у когось іще залишалися якісь сумніви, було остаточним. Ви двоє вчинили мені більше кривди, ніж усі решта, разом узяті. Може, ви втовкли собі в голову, що й далі можете мене турбувати?" "Але ж ми Ваші побратими, — сказав Робінсон, і в нього виступили огидні п'яні сльози. — Делямарш просить переказати Вам, що відшкодує за все колишнє. Тепер ми мешкаємо з Брунельдою, прекрасною співачкою". І, наче на продовження цих слів, він уже збирався високим голосом затягнути якусь пісню, але Карл цитьнув на нього: "Ану, негайно замовкніть, Ви що, забули, де Ви?" "Росмане, — сказав Робінсон, що стримався тільки зі співом, — я ж Ваш побратим, кажіть, що хочете. А тепер у Вас таке гарне становище, чи не могли би Ви трішечки підсобити мені грішми". "Та Ви їх просто проп'єте, — сказав Карл, — навіть із кишені у Вас стирчить пляшка горілки, до якої Ви, заки мене не було, звичайно, добряче прикладалися, бо на початку ж іще були доволі притомні". "Це просто для підкріплення, коли я в дорозі", — сказав Робінсон, виправдовуючись. "Не моя справа вчити вас розуму", — сказав Карл. "А гроші!" — сказав Робінсон із виряченими очима. "Це ж Ви від Делямарша дістали завдання роздобути гроші. Гаразд, я дам Вам грошей, та лише за умови, що Ви негайно підете звідси й ніколи більше не навідуватиметеся до мене. Хочете щось повідомити — пишіть. Карлові Рос-ману, ліфтяреві, готель "Окциденталь", цього вистачить. Але сюди, я повторюю, сюди не смійте до мене приходити. Тут я на службі й не маю часу на відвідини. То що, візьмете гроші за такої умови?" — спитав Карл, сягаючи до кишеньки камізельки, бо був сповнений рішучости пожертвувати весь наливок сьогоднішньої ночі. Робінсон просто кивнув на це запитання і важко засопів. Карл хибно це потлумачив і перепитав: "Так чи ні?"
Тоді Робінсон жестом прикликав його до себе і прошепотів поміж ковтальних рухів, надто аж виразних: "Росмане, мені дуже зле". "До дідька", — вирвалося в Карла, двома руками він потяг його до поруччя.
Тут-таки з Робінсонового рота линуло, просто в прогалину між сходами. В перервах, які час від часу давала йому нудота, він наосліп норовив дотягтися до Карла. "Ви справді хороший хлопець", — казав він тоді або ж: "Уже перестає", — що було далеко від правди, або ж: "От псяюхи! Чого вони там намішали!".
