Все ясно (Повна ілюмінація) - Фоер Джонатан Сафран

Брід опустила руки й повернулася лицем до мого пра-пра-пра-пра-прадіда.

Тоді ти повинен для мене дещо зробити, — сказала вона.

Її живіт сяяв, неначе черевце летючого світлячка, — яскравіше, ніж у ста тисяч незайманиць, котрі кохаються вперше.

***

Дафай шфитко! — гукнула моя бабуся до мами, — поспішай! Мамі було двадцять один. Саме стільки, скільки мені зараз, коли я пишу ці слова. Вона живе вдома, ходить у вечірню школу, працює на трьох роботах, хоче знайти мого батька й одружитися з ним, хоче створити й любити мене, співати мені колискових і помирати за мене багато-багато разів на день. Потифись сюти, — знову вигукує моя бабуся, вказуючи на екран телевізора, — хлянь! Вона кладе свою руку на руку моєї мами й відчуває, як у жилах тої струмує її власна кров, а також кров мого діда (він помер всього лише через п'ять тижнів по приїзді до Штатів, якраз через півроку після маминого народження), а також кров моєї мами, і моя кров, і кров моїх дітей, і моїх внуків. Тріск е телевізорі: Людство здійснило ще один малий крок уперед… Вони уважно спостерігають за малою синьою кулькою, яка обертається в пустоті — поворот додому з далекої мандрівки. Бабуся, намагаючись говорити не так голосно каже: Тфому патьку фарто було пожит-ти, апи попатшити все теє. Замість блакитної кульки на екрані з'являється астронавт, він скидає окуляри й потирає очі. Пані та панове, сьогодні Сполучені Штати здійснили висадку людини на Місяць. Моя бабуся схоплюється на ноги — попри всю їхню немічність — і з тисячею сльозинок у голосі вигукує: Тсе прекрасно! Вона цілує мою маму, запускає свої руки їй у волосся, гладить його й повторює: Тсе прекрасно! Моя мати також плаче, і кожна її сльозинка неповторна й неподібна до інших. Так вони й плачуть разом: щока до щоки. І тому жодна з них не чує, як астронавт шепоче: Я щось бачу… Він вдивляється десь понад місячний горизонт на мале містечко Трохимбрід: Там дійсно коїться щось незвичайне.

***

28 жовтня 1997

Дорогий Джонатан,

Я мав насолоду отримати твого розкішного листа. Ти завжди так оперативно мені відписуєш. Це, напевне, тобі знадобиться, коли ти станеш справжнім письменником, а не початківцем. Мазелтов!

Дєд наказував мені віддячити тобі за дублікат фото, яке ти надіслав. Це так благородно з твого боку надіслати картку і не вимагати за неї ніяких грошей, їх, правду сказати, у Дєда зовсім не багато. Я впевнений, шо Батя взагалі не заплатив Дєду за нашу мандрівку, оскільки Дєд постійно жаліється, шо у нього нема грошей, а на Батю то дуже схоже. Мене такий поворот зробив гнівним (бачиш, я не вживаю більше слів на зразок "нудним" чи "нервовим", тому шо ти висловився про них критично), так шо я пішов до Баті й виказав йому. Він на мене заревів: "Я СТАРАВСЯ ДАТИ ДЄДОВІ ВАЛЮТУ, АЛЕ ВІН НЕ ЗАХОТІВ її БРАТИ!" Тоді я сказав йому: не вірю! А він відштовхнув мене й велів піти до Дєда і спитати його самого, ну, я, звичайно ж, не пішов. Поки я лежав на підлозі, Батя сказав мені, шо я ше всього не знаю, коли думаю, шо знаю. (Але ж, Джонатане, я ж і не думаю, шо я все знаю.) Я чую себе якимсь шмуком, коли отримую валюту. Але ж я мушу її отримувати, тому шо як я тебе вже інформував, одного разу я забажав змінити громадянство на Америку. А в Дєда таких мрій нема, тому і валюти йому не треба. Тоді я почав ображатися на Дєда, бо він же міг брати ті зелені в Баті і віддавати їх мені, ну так же?

Не повідомляй про це жодній душі, але знай, шо всю свою валюту я ховаю в контейнері з-під печива на кухні. Туди ніхто не рипається, бо Мама не виробляє печива вже з десяток років. Я подумав собі, шо коли контейнер наповниться доверху, от тоді цього буде досить, шоб отримати право на резиденцію в Америці. Я дуже завбачливий, бо ж валюти має бути море, шоб вистачило й на шикарну хату на Тайме Сквер, досить велику, шоб там могли жити і я, й Ігорчик. У нас буде телевізор з великим екраном, шоб дивитися баскетбол, джакузі, а ше стереосистема хі-фі, шоб мати про шо писати додому, хоча ми ж і там будемо, як вдома. Ігорчик має поїхати зі мною чого б це не коштувало.

Бачу, шо в тебе не було багато дебатів з моєю колишньою частиною. Прошу милості, якшо і я тебе розсердив своїм стилем, але я ж бажав бути правдивим і гумористичним, як і ти того бажав. Як ти вважаєш, я досить гумористичний? Я от думаю, шо бути гумористичним спеціально — це зовсім не смішно, бо тоді ж я продукую зовсім дурні речі. Один раз Мама сказала, шо я з гумором, але це було, як я запропонував їй купити за мій рахунок Ферарі Тестароса. Я не хотів, шоби наді мною потішалися й обмежив свою частку ковпаками для коліс.

Я звернув увагу на ті незначні зміни, про які ти просиш, шоб я зробив. Я змінив частину про готель в Луцьку. Так шо, зараз ти в ній платиш тільки раз. Тепер у частині ти кричиш до власника готелю: "Не дозволю ставитися до мене як до громадянина другого ґатунку!", а я повинен (дякую, Джонатан) тобі сказати, шо ти зрозуміло не громадянин ні другого, ні третього, ні четвертого ґатунку, і шо звучить все це дуже навіть потентно. І тоді власник тобі відповідає: "Ти виграв. Ти виграв. Я намагався нажухати тебе" (правда, до чого тут жахи, я не розумію), а далі — "…ти все-таки переміг. Добре, платитимеш тільки раз". Тепер це ціпком пристойний епізод. Я навіть хотів написати, шо ти почав говорити українською мовою, тоді би таких епізодів можна було б оформити ше більше, але тоді з історії випадаю я, оскільки якшо ти розумієш українську, то шофер тобі ше потрібен, а перекладач вже не. Потім я думав забрати з оповіді Дєда, а себе зробити ше і шофером, але я подумав, шо якшо Дєд колись про це дізнається, то дуже засмутиться, а цього ні тобі, ні мені не хочеться, так же? Та й прав у мене ше нема.

Врешті, я поміняв ту частину оповіді, де Семмі Дейвіс Молодший-Молодший захоплюється тобою. Я знову ж таки не думаю, шо варто псину взагалі забрати з історії або шо вона повинна, як ти пропонуєш "загинути у трагікомічний спосіб, перетинаючи вулицю в напрямку до готелю". Шоб вдовольнити тебе, я змінив частину, і ви зараз у ній виглядаєте як друзі, а не коханці чи месники. Так от, тепер псина вже не падає на тебе в позі шістдесят дев'ять, а просто лиже тебе між ногами.

Мені так само важко писати про свого Дєда, як і ти пишеш, шо тобі важко писати про свою бабку. Я би прагнув дізнатися про неї якнайбільше, якшо це не обернеться для тебе фізичним болем. А може, від того мене так не нудитиме у висвітлюванні свого Дєда?

А ти ж свою бабку так і не просвітив про нашу подорож, хіба ні? Я впевнений, шо якшо ти їй розкажеш, то імені про це розповіси. Ти ж знаєш, шо я доглупаю в цьому напрямку.

Шодо Дєда, то йому все гіршає. Навіть коли я думаю, шо гірше вже нема куди, йому все одно стає ше гірше. Шось має статися. Зі своєю меланхолією він уже не може справитися так майстерно, як раніше. Цього тижня він тричі ридав, щоразу дуже пізно вночі, коли я повертався з прогулянок пляжем. Я скажу тобі (ти взагалі єдина людина, якій я можу в цьому зізнатися), шо я ка-дебешничав за Дєдом з-за кута між кухнею і телекімнатою. У першу ніч, коли він плакав, я побачив, шо він схилився над потертим шкіряним портфелем, якому було багато фотокарток і різних паперів, як у коробці Августини. І фото, і папери були зовсім жовті. Я зрозумів, шо на Дєда налізли спомини про ті часи, коли він був ще хлопчиком, а не старим чоловіком. А в другу ніч, коли він плакав, він стискав у руках фото Августини. Якраз показували прогноз погоди, але було вже так пізно, шо на телеекрані була лише карта планети Земля, а погоди на ній не спостерігалося. І я почув, як Дєд плаче і промовляє "Августина, Августина". А на третю ніч Дєд плакав, роздивляючись твоє фото, Джонатан. Можливо, він потягнув картку з мого столу, де я зберігаю все, шо ти мені надіслав. І знову він кликав "Августина", хоча тепер я вже не розумію чому.

Ігорчик забажав, щоб я подарував тобі від нього привіт. Він, звісно, тебе не знає, але я йому видав багато інформації про тебе. Я розповідав йому, який ти смішний, який ти розумний і про те, шо з тобою можна говорити і про серйозні речі, і про те, хто від чого пукає. Я навіть інформував його, як ти заліз по вуха в багно у Трохимброді. Я розповів йому все, шо пам'ятав про тебе, тому шо я бажаю, шоб він усе про тебе знав, і ше тому, шо так мені здається, ти десь тут близько і нікуди не поїхав. Ти будеш сміятися, але я подарував йому одну із тих наших фоток, які ти надіслав поштою. Ігор дуже класний хлопець, навіть кращий за мене, і в нього все ше є шанс стати дуже поважним чоловіком. Я думаю, шо ти би ним замилувався.

Батя і Мама такі ж, як завжди, тільки ше більше нещасні. Мама перестала варити обіди, шоб покарати Батю, шо він ніколи не приходить обідати. Так вона бажала його вколоти, але йому все це виявилося до дупи (правильно, до дупи?), оскільки він все одно не приходив на обід. Він часто їсть зі своїми друзями в ресторанах, а ше п'є горілку в різних клубах, хоча, правда, не в таких відомих. Думаю, шо від цього у мого Баті друзів більше, ніж у всієї нашої сім'ї разом взятої. Коли він повертається додому пізно вночі, то постійно все перевертає вверх дном. Потім я й Ігорчик розставляємо речі на місця їх попередньої дислокації. (У таких випадках я завжди з собою беру Ігорчика.) От лампа мала стояти тут. А картина висіла там. А тарілка — отут. Телефонний апарат стояв он там. (Коли в нас із Ігорчиком буде своя квартира, ми будемо тримати її в ідеальній чистоті. Навіть пилиночки не буде.) Правду кажучи, коли Баті нема вдома, я не так вже й скучаю за ним. Навіть якби він постійно був зі своїми друзями, я б і то не шкодував. Я тобі скажу, шо він розбудив Ігорчика минулої ночі, коли прийшов під мухою. Це, звичайно, мій промах, бо я не наполягав, шоб Ігор ішов дрихнути до моєї кімнати, як він це робить зараз. Може, мені треба було придуритися сплячим? Мама, здається, так і зробила. У той момент я лежав у своєму ліжку і, шо найсмішніше, читав розділ про смерть Янкеля. Той писав: "Все для Брід", а я подумав: "Все для Ігорчика".

Повертаюся до твоєї повісті — Брід мене просто заганяє в депресію. Вона хороша дівчинка в поганому світі. Кожен її обманює.