Все ясно (Повна ілюмінація) - Фоер Джонатан Сафран
Брід мусить дивитися просто крізь стіну, до того ж це не важко, бо стіни тонкі, а її телескоп надзвичайно потужний. На підлозі горища лежать хлопець і дівчина й дивляться на схил даху. Брід фокусує телескоп на обличчя молодого хлопця: з такої відстані здається, що він майже її віку. І навіть з такої відстані видно, що хлопець читає дівчині уривки з Книги Минулого.
О, — думає тоді вона, — та це ж я бачу Трохимбрід!
Його рот, його вуха. Його очі, його рот, його вуха. Його рука, вишколена для письма, хлопцеві очі, його рот, вуха дівчини. Тоді Брід починає простежувати нитку причин і наслідків назад: до обличчя, яке викликало натхнення у того, хто писав, до губ коханця, до долонь батьків його натхненниці, до губ їхніх коханців та долонь їхніх батьків, до колін їхніх сусідів та їхніх ворогів, до коханців їхніх коханців, батьків їхніх батьків, сусідів їхніх сусідів, ворогів їхніх ворогів, Брід робить це доти, доки не переконується, що це не лише хлопець читає щось дівчині на горищі, а що кожен з усіх них читає для неї самої, кожен, хто коли-небудь жив. Вона читає слідом за ними:
Перше зґвалтування Брід Д.
Вперше Брід Д. зґвалтували посеред святкувань, приурочених до тринадцятого фестивалю на Трохимів День, 18 березня 1804 року. Брід саме поверталася додому після змагання пірнальників — де вона мусила провести не одну годину, виступаючи у всій своїй стриманій красі, коли потрібно, помахуючи русалчиним хвостом, а коли казав Доброчесний Рабин, кидаючи в річку свого імені важкі мішки — отож після цього її наздогнав божевільний поміщик Соф'ювка Н., ім'я котрого штетль використовує зараз, щоби позначити себе на мормонських картах.
Хлопець заснув, і дівчина схилила свою голову йому на груди. Брід хотіла, щоби вони читали далі — вона хотіла крикнути ПРОЧИТАЙ ЦЕ ДЛЯ МЕНЕ! МЕНІ Ж ПОТРІБНО ЦЕ ЗНАТИ! — але з такої відстані вони все одно б її не почули і з такої відстані вона не могла перегорнути сторінку. З цієї відстані сторінка — тонка паперова сторінка — видавалася безконечно важкою.
Парад, смерть, пропозиія, 1804 — 1969
До часу, коли моїй пра-пра-пра-пра-праба-бусі виповнилося дванадцять років, вона отримала принаймні одну пропозицію одружитися з нею від кожного мешканця Трохимброда: від чоловіків, котрі вже мали дружин, від зруйнованих часом дідів, котрі, сидячи на ґанках, знай товкли про події, що сталися чи й не сталися десятиліття тому, від хлопчаків, у яких ще не було волосся під пахвами, від жінок, у яких те волосся вже було, і навіть від болящого філософа Пінчаса Т., котрий у своїй єдиній значній праці "До землі: з людини ти вийшла і в людину увійдеш" доводив, що життя і мистецтво, бодай у теорії, можна поміняти місцями. Дівчина червоніла, рясно кліпала своїми довгими віями й казала кожному: Напевне, ні. Янкель вважає, що я все ще надто юна. Хоча ваша пропозиція дуже принадна.
Які ж вони дурненькі, — коментувала вона, повернувшись до Янкеля.
Почекай, поки мене не стане, — відповідав він, закриваючи свою книжку, — тоді вибереш, кого захочеш. Але поки що я ще живий.
Нікого з них я не виберу, — казала вона, цілуючи його в чоло, — всі вони мені не підходять. До того ж, — вона заходилася сміхом, — мені й так належить найпривабливіший чоловік у всьому Трохимброді.
Хто то такий? — запитував Янкель, садовлячи її собі на коліна, — скажи мені, і я вб'ю його.
То ти, дурнику, — відповідала Брід, легко пацаючи його по носі.
О, ні, — стогнав Янкель, — хіба ти хочеш, аби я забив сам себе?
Виходить, що так.
А може, мені тоді бути трохи менш привабливим? Якщо мені загрожує смерть від власної руки, то, може, мені стати трішки потворним?
Ну добре, — відповідала вона, сміючись, —думаю, у тебе надто гачкуватий ніс, та й усмішка, якщо приглянутися пильніше, не така вже й приваблива.
Ні, ти просто вбиваєш мене, — казав він, також сміючись.
Але ж це краще, ніж якби ти убив себе сам.
Оце вже точно. А в цей спосіб у мене хоча б не буде потім почуття вини.
Бачиш, яку послугу я тобі роблю?
Дякую тобі, дорогенька. Чи зможу я тобі коли-небудь чимось віддячити?
Але ж ти будеш мертвим. Не зможеш зробити нічого.
Ні, я повернуся спеціально, щоби виконати саме цю річ. Лиш назви.
Ну що ж, тоді, напевне, я попрошу, щоб ти убив мене. Розділиш мою вину.
Вважай, що це вже зроблено.
Хіба ж нам не пощастило безумно, що ми маємо одне одного?
Саме після пропозиції сина сина [Так в оригіналі.] Біцля Біцля — Пробачте, однак Янкель вважає, що мені краще трохи з цим зачекати — вона надягнула костюм Річкової Королеви, щоби взяти участь у тринадцятому святкуванні Трохимового Дня. Янкель чув, як жінки пліткують про його дочку (він не був глухим), і бачив, як чоловіки витріщаються на неї (він не був сліпим), проте він сам допомагав їй зодягнути костюм русалки, зав'язуючи стрічечки на її по-дитячому гострих плечах і роблячи все інше, що здавалося таким легким спершу (адже він був лише людиною).
Ти не повинна це одягати, якщо ти цього не бажаєш, — сказав він, коли вона всовувала свої тендітні ручки в довгі русалчині рукави, кожен з яких вона сама не раз перешивала за останні вісім років. Ти не повинна бути Річковою Королевою, якщо цього не хочеш.
Але ж, звісно, я хочу, — відповідала вона, — я ж найкрасивіша дівчина Трохимброда.
А я думав, що ти не хочеш бути красивою.
Я й не хочу, — відповіла вона, одягаючи низку намиста поверх шиї русалчиного костюма, — це надзвичайно важко. Але що я можу з цим зробити? Я просто проклята красою.
Але ти не зобов'язана робити це, — казав він, ховаючи намисто назад під костюм, — цього рокувони можуть вибрати іншу дівчину. Дай можливість побути королевою кому-небудь ще.
На мене це не схоже.
Але ти можеш так вчинити.
В жодному разі.
Але ж ми вже говорили з тобою, якими дурнуватими виглядають всі ці ритуали і святкування.
Але ж ми так само погодилися, що вони виглядають дурнуватими лише для тих, хто в них не бере участі. А я є центром всього святкування.
Але моє слово важить більше, німе твоє.
Це ж чому?
Тому що я старший.
То не дуже мудро сказано.
Ну, тоді тому, що я сказав першим.
То сказано таким самим дурнем.
Але ж тобі самій все це зовсім не подобається, — сказав Янкель, — ти потім завжди нарікаєш.
Я знаю, — відповіла вона, приладжуючи собі хвоста, розшитого блакитними блискітками.
Ну тоді чому ж?
Ти любиш згадувати про маму?
Ні.
Тобі після цього боляче?
Так.
Тоді чому ти продовжуєш це робити? — запитала вона. І чому, завагалася вона подумки, згадавши опис свого зґвалтування, навіщо ми шукаємо цього?
Янкель багато разів підряд губив думку, намагаючись розпочати нове речення.
Коли ти придумаєш прийнятну відповідь, — сказала йому Брід, поцілувавши в чоло, — я покину свій трон. Далі вона вийшла з дому і рушила до річки, котра називалася її ім'ям.
Він стояв біля вікна і чекав.
Після обіду того весняного дня 1804 року, як і кожного Трохимового Дня упродовж останніх тринадцяти років, вздовж і впоперек брудних вуличок Трохимброда було натягнуто численні тонкі білі стрічки. У такий спосіб Біцль Біцль запропонував колись увіковічнити падіння воза в річку. Один край першої зі стрічок був прив'язаний до напівпорожньої пляшки старого вермуту на підлозі перекошеної хатини містечкового пияка Омелера С, а другий тягнувся через усю Шелістерську вулицю до потьмянілого срібного підсвічника на столі у їдальні Все-терпимого Рабина, у його цегляному домі на чотири спальні; тонка біла стрічка, як вибагливе мереживо, бігла від заднього лівого стовпчика на ліжку шльондри з третього поверху до прохолодного мідного дверного молоточка на влаштованій у підвалі магазину льодовні Відступника Кермана К.; біла стрічка з'єднувала будинки різника та сірникаря з тихою (бо ж вона затамувала подих від нетерпіння) вербою на березі річки Брід; ще однабіла стрічка снувалася від майстерень містечкових столяра та свічкаря до закутку повитухи, оточивши неправильним трикутником фонтан із розпростертою русалкою на цетральній площі містечка.
Найпривабливіші чоловіки з усіх усюд зібралися на березі ріки, щоби зустрічати парад колісних платформ, котрі рухалися від малих водоспадів аж туди, де були облаштовані ятки з солодощами та іграшками й височів пам'ятний знак на місці, на якому колись перекинувся або ж не перекинувся віз:
ЦЕЙ ЗНАК ПОЗНАЧАЄ МІСЦЕ (АБО МІСЦЕ, НАБЛИЖЕНЕ ДО МІСЦЯ) У ЯКОМУ ПОТОНУВ (ЯК МИ ВВАЖАЄМО) ВІЗ ТРОХИМА Б.
Іменем Громади, 1791 р.
Першою попри вікно Всетерпимого Рабина, котрий дарував учасникам обов'язковий кивок згоди, проїхала платформа з Колок. її прикрашали тисячі жовтогарячих та червоних метеликів, приваблених специфічним ароматом спеціально підібраних кісток тварин, котрі були поприв'язувані до платформи знизу. На цій рухомій дерев'яній конструкції непорушно, як статуя, завмер хлопець із червоним волоссям, зодягнутий у жовтогарячі широченні штани та довжелезну сорочку. Над ним на здоровенному транспаранті писало: НАСЕЛЕННЯ КОЛОК СВЯТКУЄ РАЗОМ ЗІ СВОЇМИ ТРОХИМБРІДСЬКИМИ СУСІДАМИ! Пізніше того хлопця зображатимуть на багатьох малярських полотнах; це станеться, коли діти, які дивилися на той парад, підростуть, візьмуть до рук акварельні фарби й розсядуться малювати на своїх ветхих верандах. Але тоді він ще про це не знав, та й вони не знали, як і не знали вони всі, що я колись писатиму ці рядки.
Наступною рухалася платформа з Рівного, вкрита від краю до краю зграями зеленкуватих метеликів. Далі просувалися декоровані конструкції з Луцька, Сарн, Ківерців, Сокирців та Ковеля. Всі вони були розфарбовані на різні кольори й обплутані тисячами метеликів, котрих вабили закривавлені тваринні остови під возами: зліталися сюди бурі метелики, пурпурові метелики, помаранчеві метелики, рожеві метелики, білі. Натовп, згромаджений уздовж руху параду вигукував так схвильовано і так не по-людськи, що, здавалося, його відгороджувала від решти світу непробивна стіна суцільного шуму, голосіння було настільки монотонним і постійним, що можна було подумати, що натовп насправді мовчить.
Трохимбрідську платформу звідусіль вкривали блакитні метелики. На підвищенні в центрі сиділа Брід, оточена молодими річковими принцесами, також зодягнутими в блакитні мережива, — вони плавно рухали руками, зображаючи річкові хвилі.
