Котлован - Платонов Андрій

Вона закрила очі, і їй стало легко в теплі і уві сні, ніби вона полетіла серед прохолодного повітря. За поточний час Настя трохи підросла і все більше була схожа на матір.

— Я так і знав, що він сволота, — визначив Жачев про активіста. — Ну що ти тут будеш робити з цим членом ?!

— А що там повідомлено? — запитав Чиклин

.— Пишуть те, що з ними не можна не погодитися!

— А ти спробуй бути не згоден! — в сльозах виголосив активний чоловік.

— Ех, горе мені з революцією, — серйозно засмутився Жачев. — Де ж ти, сама пуща стерва? Іди, дорога, отримати від покаліченого воїна!

Відчувши думку і самотність, не бажаючи без віддачі витрачати кошти на державу і майбутнє покоління, активіст зняв з Насті свій піджак: раз його усувають, нехай маси самі гріються. І з піджаком в руці він став посеред Оргдому — без подальшого прагнення до життя, весь в великих сльозах і в тому сумніві душі, що капіталізм, мабуть, може ще з'явитися.

— Ти навіщо дитину розкрив? — запитав Чиклин. — Остудити хочеш?

— Плішина з нею, з твоєю дитиною! — сказав активіст.

Жачев подивився на Чиклина і порадив йому: — Візьми залізяку, яку з кузні приніс!

— Що ти! — відповів Чиклин. — Я зроду не торкався людини мертвим зброєю: як же я тоді справедливість відчую?

Далі Чиклин спокійно дав активісту ручної удар в груди, щоб діти могли ще сподіватися, а не мерзнути. Усередині активіста пролунав слабкий тріск кісток, і вся людина звалилася на підлогу; Чиклин ж із задоволенням подивився на нього, ніби щойно приніс необхідну користь. Піджак у активіста вирвався з рук і лежав окремо, нікого не покриваючи.

— Накрій його! — сказав Чиклин Жачеву. — Нехай йому тепло стане.

Жачев зараз же одягнув активіста його власним піджаком і одночасно помацав чоловіка — наскільки він цілий.

— Живий він? — запитав Чиклин.

— Так собі, середній, — радіючи, відповів Жачев. — Так це все одно, товариш Чиклин: твоя рука працює, як кувалда, ти тут ні при чому.

— А він гарячої дитини не роздягай! — з образою сказав Чиклин. — Міг чаю зварити і зігрітися.

У селі піднялася сніжна заметіль, хоча бурі було не чутно. Відкривши на перевірку вікно, Жачев побачив, що це колгосп мете сніг для гігієни; мужикам не подобалося тепер, що сніг засиджений мухами, вони хотіли чистішої зими. Відбувшись на Оргдворі, члени колгоспу далі працювати не стали і поникали під навісом в подиві свого подальшого життя. Незважаючи на те, що люди вже давно нічого не їли, їх і зараз не тягнуло на їжу, тому що шлунки були завалені м'ясним достатком ще з минулих днів. Користуючись мирним сумом колгоспу, а також невидимістю активу, дідок кахельного заводу та інші неясні елементи, що були до того в ув'язненні на Оргдворі, вийшли з задніх клітей і різних прихованих перешкод життя і вирушили вдалечінь у свої насущних справах. Чиклин і Жачев притулилися до Насті з обох боків, щоб краще її берегти. Від свого безвихідного тепла дівчинка стала вся смаглявою і покірною, тільки розум її сумно думав.

— Я знову до мами хочу! — промовила вона, не відкриваючи очей.

— Нема твоєї матері — не радіючи, сказав Жачев. — Від життя всі вмирають — залишаються одні кістки.

— Хочу її кістки! — попросила Настя. — Хто-то це плаче в колгоспі?

Чиклин готово прислухався; але все було тихо кругом — ніхто не плакав, не було від чого заплакати. День уже дійшов до своєї середини, високо світило бліде сонце над округом, якісь далекі маси рухалися по горизонту на невідомі міжпоселенні збори — ніщо не могло шуміти. Чиклин вийшов на ганок. Тихий несвідомий стогін пронісся в мовчазному колгоспі і потім повторився. Звук починався десь в стороні, звертаючись в глухе місце, і не був розрахований на скаргу.

— Це хто? — крикнув Чиклин з висоти ганку на все село, щоб його почув той незадоволений.

— Це молотобоєць скиглить, — відповів колгосп, який лежав під навісом. — А вночі він пісні гарчав.

Дійсно, крім ведмедя, заплакати зараз було нікому. Напевно, він уткнувся ротом в землю і вив сумно в глушину ґрунту, не тямлячи свого горя.

— Там ведмідь про щось тужить, — сказав Чиклин Насті, повернувшись в кімнату.

— Поклич його до мене, я теж сумую, — попросила Настя. — Неси мене до мами, мені тут дуже жарко!

— Зараз, Настя. Жачев, повзи за ведмедем. Все одно йому працювати тут нічим — матеріалу немає!

Але Жачев, тільки що зникнувши, вже повернувся назад: ведмідь сам йшов на Оргдвор спільно з Вощевим; при цьому Вощев тримав його, як слабкого, за лапу, а молотобоєць рухався поруч з ним сумним кроком. Увійшовши в Оргдім, молотобоєць обнюхав лежачого активіста і сів байдуже в кутку.

— Взяв його в свідки, що істини немає, — вимовив Вощев. — Адже він тільки працювати може, а як відпочине, задумається, так нудьгувати починає. Нехай існує тепер як предмет — на вічну пам'ять, я всіх пригощу!

— Частуй прийдешню сволоту, — погодився Жачев. — Бережи для неї жалюгідний продукт!

Нахилившись, Вощев став збирати вийняті Настею старі речі, необхідні для майбутньої помсти, в свій мішок. Чиклин підняв Настю на руки, і вона відкрила свої опалі, висохлі, як листя, змовкнувши очі. Через вікно дівчинка задивилася на близько припалих один до одного колгоспних мужиків, що залягли під навісом в терплячому забутті.

— Вощев, а ведмедя ти теж в брухт понесеш? — перейнялася Настя.

— А то куди ж? Я прах і то берегу, а тут бідна істота!

— А їх? — Настя простягнула свою тонку, як овеча ніжка, недужу руку до лежачого на дворі колгоспу.

Вощев господарськи подивився на дворове місце і, відвернувшись звідти, ще більш похилився своєю нудьгуючою по істині головою. Активіст як і раніше нерухомо мовчав на підлозі, поки задуманий Вощев не зігнувся над ним і не поворухнув його з почуття цікавості перед всяким занепадом життя. Але активіст, причаївшись або померши, нічим не відповів Вощеву. Тоді Вощев присів біля людини і довго дивився в її сліпе відкрите обличчя, віднесене в глиб своєї сумної свідомості. Ведмідь помовчав трохи, а потім знову заскиглив, і на його голос весь колгосп прийшов з Оргдвору в будинок.

— Як же, товариші активи, нам далі-то жити? — запитав колгосп. — Ви журіться про нас, а то нам терпець уривається! Інвентар у нас справний, насіння чисте, пора тепер зимова — нам відчувати нічого. Ви вже постарайтеся!

— Нікому горювати, — сказав Чиклин. — Лежить ваш головний горюн.

Колгосп спокійно придивився до перекинутого активіста, не маючи до нього жалю, але й не радіючи, тому що говорив активіст завжди точно і правильно, цілком за заповітом, тільки сам був до того поганий, що коли все товариство задумало його одного разу одружити, щоб зменшити його діяльність, то навіть найнезначніші на обличчя баби і дівки заплакали від печалі.

— Він помер, — повідомив всім Вощев, підіймаючись знизу. — Все знав, а теж скінчився.

— А може, дихає ще? — засумнівався Жачев. — Ти його спробуй, будь ласка, а то він від мене нічого ще не заробив: я йому тоді додам зараз!

Вощев знову приліг до тіла активіста, який колись діяв з таким хижим значенням, що вся всесвітня істина, весь сенс життя містилися тільки в ньому і більш ніде, а вже Вощеву нічого не дісталося, крім муки розуму, крім несвідомості в летючому потоці існування і покірності сліпого елемента.

— Ах ти, гад! — прошепотів Вощев над цим безмовним тулубом. — Так ось чому я сенсу не знав! Ти, мабуть, не мене, а весь клас випив, суха душа, а ми блукаємо, як тиха гуща, і не знаємо нічого!

І Вощев вдарив активіста в лоб — для міцності його загибелі і для власного свідомого щастя. Відчувши повний розум, хоча і не вміючи ще вимовити або привести в дію його первісну силу, Вощев встав на ноги і сказав колгоспу:

— Тепер я буду за вас горювати!

— Просимо !! — одноголосно висловився колгосп.

Вощев відчинив двері Оргдома в простір і дізнався бажання жити в цю розгороджену далечінь, де серце може битися не тільки від одного холодного повітря, але і від істинної радості подолання всієї смутної речовини землі.

— Виносите мертве тіло геть! — вказав Вощев.

— А куди? — запитав колгосп. — Адже його без музики ховати ніяк не можна! Заведи хоч радіо! ..

— А ви розкуркульте його по річці в море! — здогадався Жачев.

— Можна і так! — погодився колгосп. — Вода ще тече!

І кілька людей підняли тіло активіста на висоту і понесли його на берег річки. Чиклин весь час тримав Настю при собі, збираючись піти з нею на котлован, але затримувався умовами, що відбувались.

— З мене звідусіль сік пішов, — сказала Настя. — Неси мене швидше до мами, літній дурень! Мені нудно!

— Зараз, дівчинка, рушимо. Я тебе бігом понесу. Єлисей, іди кликни Прушевського — йдемо, мовляв, а Вощев за всіх залишиться, а то дитина захворіла.

Елісей сходив і повернувся один: Прушевський йти не захотів, сказав, що він всю тутешню юність повинен спочатку довчити, інакше вона може в майбутньому загинути, а йому її жалко.

— Ну нехай залишається, — погодився Чиклин. — Аби сам цілий був. Жачев як каліка не вмів швидко ходити, він тільки повз; тому Чиклин зметикував зробити так, що Настю велів нести Єлисею, а сам поніс Жачева. І так вони, поспішаючи, вирушили на котлован по зимовому путі.

— Бережіть ведмедя Мишка! — обернувшись, наказала Настя. — Я до нього скоро в гості прийду.

— Будь спокійна, панночка! — пообіцяв колгосп.

До вечірнього часу пішоходи побачили вдалині електричне освітлення міста. Жачев вже давно втомився сидіти на руках Чиклина і сказав, що треба б в колгоспі коня взяти.

— Піші скоріше дійдемо, — відповів Єлисей. — Наші коні вже й їздити відвиклі: стоять з давніх-давен! У них і ноги опухли, адже їм тільки й ходу, що корми красти.

Коли подорожні дійшли до свого місця, то побачили, що весь котлован занесений снігом, а в бараці було порожньо і темно. Чиклин, склавши Жачева на землю, став піклуватися над розведенням багаття для зігрівання Насті, але вона йому сказала:

— Неси мене мамині кістки, я хочу їх!

Чиклин сіл проти дівчинки і весь час палив багаття для світла і тепла, а Жачева услав шукати у кого-небудь молоко. Єлисей довго сидів на порозі барака, спостерігаючи ближнє світле місто, де щось постійно шуміло і рівномірно хвилювалося в загальному занепокоєнні, а потім звалився на бік і заснув, нічого не ївши. Мимо барака проходили багато людей, але ніхто не прийшов провідати хвору Настю, тому що кожен нагнув голову і безперервно думав про суцільну колективізацію.