Пертська красуня - Скотт Вальтер

Але чого це ти так заклопотано порпаєшся в сумці?

— Тут мав бути... Тут був... Перстень, мілорде! Той негідник носив його на пальці. Боюся, через свою забудькуватість я покинув перстень вдома. Бо я стягнув його показати жінці —вона б не схотіла дивитися на мертву руку, жінки ж бо таких видовищ не люблять. Тільки ж я гадав, що надів того персня назад на палець. А він, одначе, я так думаю, лишився вдома. Я по нього поїду, і Генрі Сміт нехай скаче зі мною.

— Ми поскачемо з тобою всі,— заявив сер Патрік Чартеріс,— бо я й сам зібрався до Перта. Бачите, чесні громадяни й добрі мої сусіди, ви, мабугь, гадали, ніби мене важко зрушити з місця, коли йдеться про дріб'язкові скарги та незначні обмеження ваших привілеїв — скажімо, як хтось підстрелить вашу дичину чи як баронські слуги вийдуть на вулицю ганяти м'яча й таке інше. Та присягаю душею Томаса Лонгевіля, в такій важливій справі, як ця, ви не нарікатимете на Патріка Чартеріса, що він зволікає... Ця рука,— провадив рицар, піднявши затверділу кінцівку,— належала чоловікові, який не знав важкої роботи. Ми виставимо її так, щоб усі могли побачити і впізнати, чия вона. І якщо в його приятелів, тих нічних бешкетників, зосталася хоч крихта честі... Слухай сюди, Джерарде, вибери мені з десяток добрих молодців і накажи їм зараз же сідлати коней. Нехай надягнуть колети й візьмуть списи. До речі, сусіди, якщо тепер спалахнуть чвари — а це дуже ймовірно,— ми повинні підтримувати одні одних. Коли хто-небудь нападе на мій нещасний дім, скільки чоловік ви пришлете мені на поміч?

Пертці звернули погляди на Генрі Гоу — коли йшлося про таке, вони звикли покладатися на нього.

— Я ручусь,— відповів він,— що не продзвонить міський дзвін і десяти хвилин, як збереться не менше півсотні добрих вояків, і не менше тисячі — за годину.

— Прекрасно,— сказав відважний провост.— А я, як буде треба, прийду на допомогу славному місту з усіма своїми людьми. А тепер, любі мої друзі, на коней!

роздал їх

Коли б я знав, як раду справам дати, Безладно так поскиданим на мене! А хто повірить?.. *

В. Шекспір, *Річард II"

На день святого Валентина відразу по полудню пріор 1 домініканців сповідував одного вельми високого члена ордену. Це був похилого віку чоловік, поважний на вигляд, зі здоровим рум'янцем на щоках і широкою білою бородою, що спадала аж на груди. В голубих очах, великих і ясних, а також на високому чолі відбивалася гідність людини, яка звикла приймати шану, виявлену доброхіть, а не вимагати її там, де йому в ній відмовляють. Чоловік мав такий добродушний вираз обличчя, що в ньому вгадувалася майже безпорадна простота чи й слабість вдачі, нездатної, здавалося, ні зламати опір, ані дати, де треба, відсіч. На сивому волоссі поверх блакитної пов'язки лежав невеличкий золотий вінчик, або корона. Впадали в очі його чотки — великі, з саморідного золота, однак оброблені досить грубо; зате кожна намистина була оздоблена шотландською перлиною, на-вдивовиж великою і гарною. Інших прикрас старий не мав; а вбраний він був у довгу, малинового кольору королівську мантію з шовку, підв'язану шнурком такого самого кольору. Висповідавшись, він важко підвівся з гаптованої подушечки, на якій стояв навколішки перед духівником, і, спираючись на ціпок чорного дерева, незграбно пошкутильгав, кривлячись од болю, до розкішного крісла під балдахіном, поставленого для нього біля каміна у цій високій і просторій сповідальні.

Це був Роберт, третій король з таким іменем на шотландському троні і другий з нещасної династії Стюартів. Він мав багато чеснот і був досить обдарований. Та і його спіткало велике лихо, що випало на долю решти державців у його приреченому роду: його чесноти не відповідали тій ролі, яку він мав грати в своєму житті. Король такого гарячого й лютого народу, яким тоді славилися шотландці, мав бути войовничий, енергійний і рішучий, щедрий, коли треба винагородити за службу, й суворий, коли слід покарати за провину,— одне слово, король, що своїми ділами викликав би не тільки любов, а й страх. А Роберт Третій мав якраз протилежну вдачу. Замолоду він, правда, брав участь у битвах, але хоч і не вкрив себе ганьбою, проте й ніколи не

* Переклади віршів, помічених знаком *, здійснив О. Мокровольський. 1 Пріор — настоятель чоловічого католицького монастиря.

виявляв рицарської любові до війни та ризику чи нездоланного прагнення відзначитись у сповнених небезпек звитягах, що їх та доба вимагала від кожного, хто був високого походження і мав право на владу.

До того ж, його успіхи на бойовищах тривали не довго. Якось у штовханині одного з турнірів юного графа Карріка,— такий титул Роберт мав на той час,— ударив копитом кінь сера Джеймса Дугласа Далкітського; після цього граф лишився на все життя кульгавим і втратив можливість брати участь у війнах та в рицарських грищах і турнірах. Однак Роберт зроду не виявляв особливої пристрасті до зброї і, певне, не вельми й шкодував би за своє каліцтво, яке відлучило його від кривавих бойовищ. Але те лихо — чи, правильніше сказати, його наслідки — принизило короля в очах жорстоких вельмож і войовничого народу. Отож він мусив поступатися переважною частиною своїх державних справ то одному, то іншому членові королівської сім'ї, незмінно надаючи своєму заступникові якщо не титул, то всі повноваження намісника. Батьківські почуття схилили б його вкласти монарший скіпетр у руки старшого сина — юнака розумного і обдарованого, якому Роберт з любові подарував титул герцога Ротсейського, намагаючись так надати синові ваги найближчої до трону особи Але юний принц був надто легковажний і мав надто кволу руку, щоб гідно тримати довірений йому скіпетр. І хоч як принц любив владу, але найдужче його захоплювали розваги. Отож двір тривожили, а країну обурювали численні скороминущі амурні пригоди та марнотратні гульбища, що їх дозволяв собі той, хто мав би являти приклад стриманості і доброзвичайності для всієї молоді королівства.

Розпутна поведінка й розбещеність герцога Ротсейського тим більше викликала загальний осуд, що він був одружений. Хоч, правда, дехто з тих, котрі піддалися чарам його молодості, веселої вдачі, привабливості й доброти, висловлювали думку, нібито якраз обставини його шлюбу й стали причиною такого його життя. Ці люди казали, що шлюб було укладено саме з волі принцово-го дядька, герцога Олбані, порадам якого тоді цілком довірявся немічний, нерішучий король і який, мовляв, прагнув скористатися з вдачі брата-монарха на шкоду інтересам і майбутній долі юного принца. Внаслідок інтриг Олбані руку й серце прямого наступника трону продали, так би мовити, з молотка: було публічно

1 Цей титул, а також титул герцога Олбані, подарований братові короля, стали першими прикладами надання герцогського звання в Шотландії... До цього нововведення шотландці й тоді, і в пізніші часи ставилися упереджено. Воно й справді майже завжди було пов'язане а тяжкими нещастями, а часом і а кривавими злочинами (прим. авт.).

оголошено, що той із шотландських дворян, котрий дасть за дочкою найбільший посаг, стане тестем принца Ротсейського.

Між суперниками розгорілося змагання за першість, і перемога дісталася Джорджеві, графу Данбару та Марчу, який володів — де особисто, а де через своїх васалів — великими землями на східному кордоні. Отож йоґо дочку, на взаємну згоду молодої пари, заручили з герцогом Ротсейським.

Та довелося зважити й на третю сторону. А то був не хто інший, як грізний Арчібальд, граф Дуглас; він наводив страх насамперед величезними володіннями, численними своїми правами та привілеями, а також особистими рисами — гострим розумом та відвагою, поєднаними з непогамовною гордістю і жадобою помсти, незвичайною навіть для тієї феодальної пори. Крім того, граф мав тісні кревні зв'язки з королівським домом — він держав старшу дочку монарха.

Після заручин герцога Ротсейського з дочкою Марча граф Дуглас,— так немов доти він умисне не втручався тільки для того, аби лиш показати, що цю справу не можна вирішити ні з ким, крім нього,— кинув усім виклик з наміром зірвати угоду. Він подарував своїй дочці Марджері ще більший посаг, ніж дав за своєю граф Марч. Тоді Олбані, гнаний власною жадібністю та страхом перед Дугласом, скористався своїм впливом на легкодухого монарха й умовив його оголосити недійсною угоду з графом Марчем і одружити сина з Марджері Дуглас, жінкою, яку юний Ротсей зовсім не любив. Перед графом Марчем ніхто не вибачився, йому тільки сказали, що заручини принца з Елізабет Данбар ще не затвердив державний парламент, а доти шлюбний контракт можна поламати будь-коли. Графа глибоко обурила така несправедливість до нього самого та його дочки, і всі розуміли: він прагне помститися. А чоловікові, який мав на кордоні з Англією таку владу і вплив, зробити це було дуже легко.

А герцог Ротсейський, розгніваний тим, що його руку й серце віддано в жертву політичній інтризі, виразив своє невдоволення по-своєму. Він занедбав дружину, зневажливо ставився до грізного й небезпечного тестя, не вельми шанував волю самого короля і вже геть не зважав на слова дядька, герцога Олбані, в якому вбачав свого заклятого ворога.

Серед цих сімейних чвар, що поширювались і на королівську раду та весь двір, сіючи повсюди незлагоди й згубну непевність, слабкодухий монарх якийсь час знаходив опору в своєї дружини, королеви Аннабелли, дочки знатного дому Драммондів. Наділена глибоким, проникливим розумом і твердим духом, вона не тільки стримувала легковажного сина, що її шанував, а й нерідко спонукала нерішучого короля не відступати від його ж таки ухвал... Та після її смерті немічний державець став схожим на судно, яке зірвалося з якоря, і тепер його в усі боки кидають протилежні течії. А якщо казати загалом, то Роберт до безтями любив свого сина, глибоко поважав куди рішучішого, ніж він сам, брата Олбані й водночас відчував перед ним святобливий страх, майже несвідомо тремтів з ляку перед Дугласом і не дуже покладався на відважного, однак непостійного графа Марча. Але Робертові почуття до цих людей були такі складні й заплутані, що час від часу починали самі собі ніби суперечити, й залежно від того, хто останній підкоряв собі його слабку волю, батьківська поблажливість у ньому оберталася на суворість і навіть жорстокість, довірливість брата — на підозріливість, доброзичливість і щедрість короля — на деспотичність і скупість загарбника.