Пертська красуня - Скотт Вальтер

Та старий і хитрий Главер розгадав задум Генрі.

— Ти доведеш так бідолагу шапкаря до божевілля! — шепнув він Генрі.— Тепер він піде по місту клепати язиком, мов дзвін на свято, хоча задля справедливості й пристойності йому ліпше було б помовчати.

— Ох, батьку, батьку! — зітхнув коваль.— Я люблю цього бідолашного хвалька й не хочу, щоб він пригнічено сидів у провоста й мовчав, коли решта, особливо злюка аптекар, почнуть розводитись про се та про те.

— Добра ти душа, Генрі, надто добра,— відповів Саймон.— Одначе поглянь, як ці двоє різняться між собою! Невеличкий сумирний шапкар напускає на себе вигляду дракона і тим приховує свій страх. А ось аптекар зумисне намагається вдати полохливого, заляканого тишка і так приховати свою підступну вдачу. Але гадюка, хоч і заповзає під каміння, а кусає все одно смертельно. Дарма, що в аптекаря такі перелякані оченята

. й боягузливі балачки. Кажу тобі, сину Генрі: в цьому кощавому т^яі більше жадоби чинити зло, ніж страху перед небезпекою... Та ось ми й під'їжджаємо до провостового замку. Який же він усе-таки величний, цей Кінфонс! І те, що на чолі нашого самоврядування стоїть володар такого чудовного замку, робить місту неабияку честь.

— Так, фортеця справді непогана,— промовив коваль, задивившись на широкий і звивистий Тей біля підніжжя крутосхилу, на якому здіймався замок.

Кінфонс, здавалося, панував над цілою долиною, хоча на другому березі річки могутні мури Елхо немовби прагнули забрати в нього пальму першості. Та Елхо за тих часів був мирним жіночим монастирем, і його мури служили тільки захистом для відлюдних черниць, а не твердинею залоги.

— Гарний замок! — промовив Сміт, знов перевівши погляд на вежі Кінфонса.— Панцер і щит нашого прекрасного Тею! Не один уже добрий меч пощербився об нього!

Стражник Кінфонса ще здалеку побачив і впізнав цих верхівців, розчинив перед ними браму й послав сповістити сера Патріка Чартеріса про те, що до замку їде головний бальї Перта, а з ним ще кілька поважних громадян міста. Славний рицар, власне, саме 'зібрався на соколині лови й вислухав звістку приблизно з таким почуттям, з яким представник невеличкого містечка в сучасному парламенті довідується про візит до нього делегації його шановних виборців — і то в найменш слушний для цього час. Одне слово, побажавши в душі своїм непроханим гостям опинитися на самому споді пекла, Чартеріс, однак, наказав зустріти їх, як і належить, доброзичливо й чемно. Прислузі звеліли негайно нести до головної зали гарячу печеню з оленини та холодні запіканки, а виночерпієві — одкривати непочаті барила та робити своє діло. Бо коли славне місто наповнювало замкові погреби час від часу, то помогти їх спорожнити пертці ладні були завжди.

Шановних громадян церемонно провели до зали, де вдягнений для верхової їзди рицар у чоботях вище колін прийняв їх поштиво й поблажливо заразом, хоча-подумки бажав усім їм загинути на дні Тею — такий він був роздратований, що йому перебили ранкову забаву. Сер Патрік Чартеріс зустрів гостей посеред зали простоволосий, з капелюхом, у руці й привітав їх такими словами:

— О, пане головний бальї і ти, достойний Саймоне Главер, батьки славного міста!.. І ви, вчений аптекарю, відважний Сміте й відчайдушний шалкарю, який розколов більше черепів, ніж покрив своїми шапкамиІ^Кому чи чому я маю завдячувати втіху бачити в себе стільки друзів, ще й такої ранньої пори? Я саме налагодився повипускаїи своїх соколів, та якщо ви складете мені компанію, лови будуть іще приємніші... (А вбік: ^Пресвята матір, щоб вони поскручували собі в'язи"). Певна річ, якщо місто не має для мене ніяких наказів... Гілберте, виночерпію, ану хутчій, шельмо!.. Та, сподіваюсь, у вас немає невідкладнішої справи, ніж скуштувати, чи не втратила мальвазія смаку?

Посланці міста відповіли на люб'язність провоста поклонами — хто більш, хто менш церемонними, і при цьому аптекар уклонився найнижче, а коваль — найстриманіше: видно, він знав собі тут ціну як чоловік," що в разі потреби вміє дістати з піхов меча. Потім слово взяв бальї Крейгдаллі.

— Сер Патрік Чартеріс, благородний наш лорде провост,— поважно промовив він.— Якби нашою метою було тільки скористатися гостинністю цього замку, де нас частенько пригощають, то порядність та скромність підказали б нам зачекати, поки ви, вельможносте, запросите нас самі, як уже не раз бувало. А щодо соколиних ловів, то ми вже мали їх доволі як на один ранок. Бо тут недалечко, на болоті, один розбійник пускав сокола й вибив із сідла ще й відлупцював нашого славного товариша — Олівера-шапкаря, або ще Праудф'юта, як дехто його називає. І за що! Тільки за те, що цей поцікавився — від вашого шанованого імені й від імені міста Перта — хто він такий, аби дозволяти собі на чужих землях таке свавілля.

— І що ж той чоловік відповів? — спитав провост.— Присягаю святим Іоанном, я йому покажу, як їздити на лови поперед мене!

*

*— Дозвольте сказати мені, ваша вельможносте! — втрутився шапкар.— Він напав на мене зненацька. Але потім я знов скочив на коня і кинувся за ним, як рицар. А назвався він Річардом Чортом.

— Як, як? То це той самий, про якого складають вірші й легенди?— здивувався провост.— А я гадав, що того розбишаку звати Робертом.

— Я думаю, це не той самий чоловік, мілорде. Це тільки я виявив негідникові завелику честь, назвавши його повним ім'ям, а сам він назвався Чортовим Діком і сказав, нібито він один із Джонстонів і служить у лорда на таке саме ім'я. Та я загнав його назад у болото й відняв у нього свою мисливську сумку — він схопив її, коли я лежав на землі.

Сер Патрік хвилю помовчав.

— Про лорда Джонстона та його молодців ми чули,— нарешті проказав він.— 3 НИМИ не варто зв'язуватись... Скажи мені, Сміте, і ти це стерпів?

— Так, сер Патріхс, сказав щиро, стерпів. Бо той, хто має право мені наказувати, не дозволив допомогти товаришеві...

— Ну, коли вам самим до цього байдуже,— мовив провост,— то я не знаю, навіщо втручатися нам. Тим більше, що майстер Олівер Праудф'ют, хоч його спершу й заскочили зненацька, все ж таки потім, як він сам каже, зумів захистити свою честь і честь рідного міста... Та ось нарешті й вино. Наливай усім моїм добрим друзям і гостям, наповнюй чари по вінця! За щастя Сент-Джонстона і всіх вас! Здоров'я вам, любі мої друзі! Та сідайте до столу, бо сонце вже височенько, а ви, люди діла, мабуть, давненько вже як поснідали.

— Мілорде провост,— мовив бальї,— дозвольте нам спершу розповісти про ту нагальну справу,~ що привела нас сюди. Бо досі про це ніхто ще не згадав жодним словом.

— Е ні, шановний бальї,— заперечив провост,— прошу вас, давайте відкладемо справи доти, доки ви попоїсте. У вас, певно, скарга на шахраїв джекменів чи слуг котрогось із вельмож?

. Грають у м'яча на вулицях міста або ще щось таке?

— Ні, мілорде,— відказав Крейгдаллі поважно й рішуче.— Ми приїхали скаржитись не на слуг, а на їхніх господарів за те, що вони грають, мов м'ячем, честю наших сімей і безцеремонно лізуть у спальні до наших дочок, мов.у паризькі доми розпусти. Ватага п'яних гуляк,— і е багато підстав гадати, що то були придворні, люди високого звання,— сьогодні вночі пробувала залізти ,,у вікно до Саймона Главера. А коли Генрі Сміт застав їх на гарячому, вони оголили мечі й кинулись у бійку. Кінчилось тим, що попрокидалися сусіди й прогнали їх.

— Як?! — вражено вигукнув сер Патрік і відставив келих, що його саме хотів був піднести до рота.— Неподобство! Дайте мені докази, і я, присягаю душею Томаса Лонгевіля, доб'юся для вас правди! Я докладу всіх зусиль, хай навіть мені довелося б віддати і своє життя, і землю!.. Хто це потвердить?.. Саймоне Главер, люди знають тебе як чесного і обачного чоловіка — чи візьмеш ти на свою совість засвідчити, що це звинувачення справедливе?

— Мілорде,— мовив Саймон,— я виступаю зі скаргою в такій важливій справі, звісно, не доброхіть. Ніхто не зазнав шкоди, крім самих напасників. Боюсь, на такий зухвалий і беззаконний вчинок міг зважитись тільки той, хто має велику владу, і мені не хотілося б, щоб через мене спалахнули чвари між моїм рідним містом і котримсь із могутніх вельмож. Та мені сказано: коли я не подам скарги, то цим нібито визнаю, що моя дочка сама ждала тих гостей, а це суща брехня. Тим-то, мілорде, я розкажу вашій вельможності все, що знаю про цю оказію, а як діяти далі, нехай вирішує ваша мудрість.

І старий Главер від початку до кінця розповів про нічний напад усе, що бачив.

Сер Патрік Чартеріс вислухав історію дуже уважно. Особливо його вразило, здавалося, те, що захопленому в полон чоловікові пощастило втекти.

— Дивина,— промовив він.— Чого ж ви його не затримали, коли вже він вам попався? А ви б його впізнали, якби побачили знов?

— У мене в домі горів тільки невеликий ліхтар, мілорде провост,— відповів Главер.— А втекти йому вдалося через те, що я був сам. Я ж бо вже старий. Та я б його не випустив з рук, якби тої миті нагорі не скрикнула дочка. А коли я повернувся від неї, чоловік уже втік через сад.

— А тепер,— промовив сер Патрік,— розповідай ти, зброяре, як правдивий чоловік і добрий вояк. Що знаєш про це діло ти?

Генрі Гоу коротко, але зрозуміло, з властивою йому рішучістю розповів про те, що сталося.

Коли дали слово шановному шапкареві, той прибрав вельми поважного вигляду й почав: в

— Щодо цього жахливого і обурливого бешкету, вчиненого в нашому місті, я, правда, не можу сказати, як наш Генрі Гоу, нібито бачив усе з самого початку. Але не можна заперечувати й того, що я був свідком продовження і завершення сутички, а особливо того, що я роздобув найцінніший доказ вини тих негідників.

— І що ж то за доказ, добродію? — запитав сер Патрік Чартеріс— Не гай часу на теревені та хвастощі. Що то таке?

4 "Бібліотечна книга"

97

— У цій сумці, ваша вельможносте, я приніс річ, яка належала одному з напасників і яку він залишив на місці сутички,— промовив невеличкий чоловічок.— Цей трофей, як сказати щиро — так, щоб не кривити душею, я здобув не мечем у бою, ні. Але я зберіг його з таким самовладанням, яке рідко хто має, коли кругом палають смолоскипи і брязкає зброя. І я хочу, щоб це оцінили. Трофей у сумці, мілорде. Ось він!

По цих словах Праудф'ют дістав зі своєї мисливської сумки задубілу руку, знайдену після сутички.

— Так, шапкарю,— сказав провост,— у тебе таки стало духу підібрати руку після того, як її відрубали від тіла, це я бачу...