Татарська пустеля - Будзаті Діно

— Бо, правду кажучи, теж залишився тут з обов'язку.

Обидва рушили далі й пройшли повз вузькі заґратовані вікна, крізь які було видно безлюдну площу перед Фортецею, гори на півдні, важкі випари над улоговиною.

— А згадаймо, — провадив Дроґо, — всі ці штучні тривоги, чутки про татар. Невже в них хтось вірив?

— Звичайно, — мовив Ортіц. — Вірили і чекали.

— Не розумію, — похитав головою Дроґо.

— Ці чутки почасти виправдані, — зауважив майор. — Тут живеш, як на засланні, тому треба знайти якусь продухвину, на щось сподіватися. Одному спав на думку міф про татар, а скоро про це заговорили всі. Невідомо, хто був перший...

— Мабуть, вплинуло і саме місце, — припустив Дроґо. — Коли весь час дивишся на пустелю...

— Звичайно, і місце теж. Ця пустеля, тумани на обрії, пасма гір... — Майор трохи помовчав, про щось міркуючи, тоді знову заговорив, ніби відповідаючи самому собі:

— Татари... Татари... Спочатку це здається дурницею, потім починаєш вірити. Багато хто повірив.

— Пробачте, а ви, пане майоре?

— Я — інша річ. Ми в різному віці. Я ніколи не прагнув зробити кар'єру, мене влаштовує тихе місце. Перед вами ж, лейтенанте, все життя попереду. Щонайбільше за рік-півтора вас звідси переведуть...

— Онде Морель, щасливець! — вигукнув Дроґо, зупиняючись біля вікна.

Вдалині було видно чоту, яка йшла швидким маршем. Постаті солдатів чітко вирізнялися на тлі голої, спаленої сонцем землі. Незважаючи на важкі ранці, вони крокували бадьоро і весело.

XXII

На подвір'ї вишикувалася остання чота, яка залишає Фортецю. Всі гадали, що наступного дня зменшена вдвічі залога заживе новим життям. Всі хотіли покінчити з набридлими проводами, позбутися відчуття досади, дивлячись на тих, хто вирушав у великий світ.

Чота стояла на подвір'ї. Чекали підполковника Ніколозі; на цей раз попрощатися з вояками мусив він. Раптом увагу присутнього тут Дроґо привернув дивний вираз обличчя лейтенанта Сімеоні.

Сімеоні служив у Фортеці три роки і вважався гарним хлопцем, трохи грубуватим служакою і запеклим спортсменом. З'явившись на подвір'ї, він стурбовано оглядався, наче шукав когось, кому можна повідомити важливу новину. Повідомити кого завгодно, бо близьких товаришів він не мав.

Побачивши Дроґо, який з цікавістю позирав на нього, Сімеоні підійшов ближче і тихо сказав:

— Чуєш? Іди мерщій подивись.

— Що? — спитав Дроґо.

— Я чергую на третьому редуті й забіг сюди на хвилинку. Приходь, коли звільнишся. Є щось таке, чого ніяк не збагну.

Він важко дихав, немов біг сюди щосили.

— Що ти бачив? Де? — запитав Дроґо.

Цієї миті сурмач подав урочистий сигнал, і солдати виструнчились перед підполковником.

— Почекай, коли вони підуть, — мовив Сімеоні, побачивши, що Дроґо нетерпеливиться. — Вже п'ять днів я хочу повідомити, але треба, щоб усі вони пішли.

Нарешті, після короткої промови підполковника Ніколозі й останніх звуків сурми, готова до тривалого походу чота важкими кроками вийшла з брами. Цього вересневого дня небо було сіре і сумне.

Лейтенант Сімеоні повів Дроґо довгими порожніми коридорами на третій редут. Проминувши вартівню, вони зійшли на мури. Там Сімеоні витяг далекоглядну трубу і показав Дроґо в бік маленького трикутника пустелі, який даленів серед гір.

— Що там? — запитав Дроґо.

— Глянь спочатку сам. Може, я помиляюсь. Глянь і скажи, що ти бачиш.

Спершись ліктями на парапет, Дроґо уважно оглянув пустелю. Він бачив у трубу каміння, вибалки, обрідкуваті зарості чагарнику. Просуваючись зором уздовж трикутника і вивчаючи кожну дрібницю, він уже збирався сказати, що там нема нічого особливого, коли враз на краю пустелі, там, де все губилось у вічній пелені туману, розгледів маленьку чорну пляму, що рухалась. Його серце закалатало так само, як і два роки тому, коли він разом з усіма повірив, що насувається ворог.

— Ти кажеш про ту чорну пляму? — спитав Дроґо.

— Я помітив її п'ять днів тому, — відповів Сімеоні, — але не хотів нікому казати.

— Дивно. Чого ти боявся?

— Якби я сказав, вони, мабуть, відклали б від'їзд. І тоді постригли нас у дурні, Морель та інші скористалися б цією нагодою. Краще бути в меншості.

— Якою нагодою? Про що ти кажеш? Це можуть бути, як і тоді, цигани, пастухи чи просто дикі тварини.

— Я бачу це п'ятий день, — запевнив Сімеоні. — Пастухи давно б пішли, так само і тварини. Щось там рухається, але на одному місці.

— Тоді про яку нагоду ти кажеш?

Сімеоні, посміхаючись, глянув на Дроґо, наче питаючи себе, чи можна довірити йому таємницю.

— Гадаю, вони прокладають дорогу, — мовив він. — Стратегічну. Два роки тому оглянули територію, тепер серйозно взялися за справу. Пахне смаленим.

Джованні гучно засміявся.

— Яка там дорога? Ти ще віриш, ніби хтось на нас нападе? Невже тебе нічого не навчила та давня історія?

— Ти, мабуть, недобачаєш, — відповів Сімеоні. — У тебе хворий зір, а я чудово бачу. Вони почали насипати ґрунт. Учора, в сонячний день, можна було все розгледіти.

— Дроґо похитав головою, здивований такою впертістю. Виходить, Сімеоні ще не стомився чекати подій і боявся розповісти про своє відкриття, наче йшлося про скарб, який можуть відняти.

— Раніше, — мовив Дроґо, — я б теж у це повірив. А зараз ти видаєшся мені якимсь забобонним. На твоєму місці я б краще мовчав, бо з тебе кепкуватимуть.

— Вони прокладають дорогу, — співчутливо позираючи на Джованні, заперечив Сімеоні. — Звичайно, роботи триватимуть довго, але це не жарт.

— Навіть якщо все це так, як ти кажеш, — мовив Дроґо, — і вони справді будують дорогу, щоб підтягнути гармати, то хіба ж хтось став би зменшувати залогу Фортеці? Все це було б давно відомо Генеральному штабові.

— Генеральний штаб ніколи серйозно не ставився до Фортеці Бастіані. Аж поки її зруйнують снаряди, ніхто нічому не повірить. Переконаються, коли вже буде запізно.

— Кажи, що хочеш, — повторив Джованні. — Але якби дорогу насправді будували, Генеральний штаб про це дізнався б.

— Генеральний штаб отримує силу повідомлень, де серед тисяч лише одне правдиве. Тому вони нікому не вірять. Проте, не варто сперечатися. Все буде так, як я сказав.

Коло балюстради вони стояли самі. Вартові ходили визначеним керунком осторонь. Дроґо ще раз глянув у бік півночі: скелі, пустеля, далекі тумани здавались йому позбавленими життя.

Пізніше в розмові з Ортіцом Дроґо дізнався, що велика таємниця лейтенанта Сімеоні відома практично всім. Проте ніхто не сприймав її всерйоз, а багатьох дивувало, що такий недурний хлопець розпускає дурні вигадки.

В ті дні слід було думати про інші речі. Скорочення особового складу залоги вимагало зменшення кількості сторожових постів і забезпечення захисту Фортеці невеликими силами. План передбачав розформування караулів і краще озброєння тих, що залишились.

Уперше з часів існування Фортеці деякі приміщення були наглухо замкнені. У зв'язку зі скороченням обсягу робіт кравець Просдочімо звільнив підмайстрів. У деяких кімнатах і кабінетах на стінах з'явилися білі сліди від прибраних меблів і картин.

Чорна пляма, що рухалася краєм рівнини, й далі лишалася предметом жартів.

Ті, які користалися пропозицією Сімеоні подивитися на північ у його далекоглядну трубу, в один голос казали, що там нічого нема. Сам Сімеоні, якого ніхто не сприймав усерйоз, прагнув уникати розмов про своє відкриття і при нагоді теж підсміювався над ним.

Якось увечері він завітав до кімнати Дроґо. Вже запали сутінки, відбулася зміна варти. Маленький караул повернувся з Нового редуту до Фортеці, де починалося нічне чатування.

— Іди поглянь, коли не віриш, — мовив Сімеоні. — Або в мене запаморочення, або там насправді горить вогонь.

Вони піднялися на крайку муру, і Дроґо взяв із рук Сімеоні далекоглядну трубу.

— Але ж темно, — почав відмовлятися Джованні. — Що можна розгледіти в цьому мороці?

— Дивися, кажу тобі, — наполягав Сімеоні.

Дроґо спрямував трубу на північ і побачив у темряві вогник, мерехтливу цяточку світла, що з'являлася і зникала крізь завісу туману.

— Світло! — вигукнув він. — Маленький вогник... Незрозуміло, він один чи їх кілька. Іноді здається, що два.

— От бачиш! — пожвавився Сімеоні.

— Ну то й що? Це може бути циганський табір чи привал пастухів.

— Ні, це світло на будові. Там прокладають нову дорогу. Побачиш, що я кажу правду.

Джованні знову спрямував далекоглядну трубу в бік вогника, роздивлявся його кілька хвилин, тоді підняв трубу вгору й почав дивитися на зорі. Незчисленні, яскраві, вони густо всіяли небесну баню. їх було мало лише на сході — там з-за обрію в ореолі блідого світла сходив місяць.

— Сімеоні! — покликав Дроґо, не побачивши товариша поруч. Той не відповідав. Мабуть, пішов униз перевірити варту.

Дроґо огледівся навкруги. В темряві можна було розпізнати лише невелику частину тераси, контури оборонних споруд, чорну тінь гірського хребта. Почулись удари дзиґаря. Зараз крайній вартовий праворуч має почати нічну перекличку. Його вигук полетить від вояка до вояка вздовж лінії мурів: "Пильнуй! Пильнуй!" Відтак повернеться назад і замре серед скель. Тепер, подумав Дроґо, коли вартових стало вдвічі менше, цей вигук подолає свою відстань набагато скоріше. Однак тиша тривала.

Раптом перед внутрішнім зором Джованні виник далекий омріяний світ — літня лагідна ніч, палац на березі моря, ніжні жінки, звуки музики — те романтичне видиво щастя, що його може безкарно дозволити собі тільки молодість. Тим часом небо на сході світлішало, морський простір набував синього кольору. Як гарно святкувати цілу ніч, не думати про дріб'язкові речі, зустрічати сонце, хмеліючи від нескінченності буття! Серед багатьох принад світу Дроґо рішуче віддавав перевагу уявному приморському палацу, музиці, плинові часу, чеканню зорі. Можливо, це було нерозумно, але йому здавалося, що таким чином він повертає втрачений спокій.

Недавня розмова з генералом позбавила надії на швидкий переїзд до міста і на блискучу кар'єру. Та Джованні сподівався, що не буде вічно скніти серед мурів Фортеці. Рано чи пізно щось має змінитися. А поки що набуті звички тримали його в усталеному ритмі й він не думав ні про тих, хто вчасно ушився звідси, ні про давніх шкільних друзів, тепер багатих і знаменитих, задовольняючися колом офіцерів, що жили так само, як і він, у гуртовому засланні.