Татарська пустеля - Будзаті Діно
Скоріше за все товариші по службі тримали в секреті від нього останні новини, аби самим прослизнути вперед. Невже й Ортіц теж підло його обдурив?
— Прошу вибачити за настійність, ваше превосходительство, — ризикнув заперечити Дроґо, розуміючи, що його справи кепські. — На мій погляд, чотири роки безперервної служби важать більше за формальну черговість.
— Ваші чотири роки, дорогий лейтенанте, — холодним, майже ображеним голосом відрубав генерал, ніщо в порівнянні з тими, хто провів там усе життя. Я можу виявляти до вас найбільшу прихильність, схвалювати ваші справедливі вимоги, але не можу діяти проти закону. Слід також подивитись, чи маєте ви заслуги...
Джованні Дроґо зблід.
— У такому разі, ваше превосходительство, — мовив він, ледь ворушачи язиком, — я ризикую залишитися там до кінця своїх днів...
— ...Чи маєте ви заслуги, — незворушно продовжував генерал, гортаючи папери. — Ось, зокрема, я бачу попередження по службі. Звичайно, це неважке покарання. А ось дуже неприємний випадок. Помилково вбито солдата...
— Пробачте, ваше превосходительство, але я...
— Не можу вислуховувати ваші пояснення, дорогий лейтенанте, — перервав його генерал. — Я читаю тільки те, що написано в рапорті й навіть припускаю, що йдеться про нещасливий випадок, таке буває... Але ваші товариші по службі змогли уникнути подібних неприємностей. Я був схильний зробити для вас усе можливе, особисто погодився вас прийняти, а тепер... Якби ви подали рапорт місяць тому... Шкода, що вас не було попереджено, дуже шкода...
Колишня доброзичливість зникла. Тепер генерал говорив з помітною сухістю й нотками насмішкуватості, часом переходячи на менторський тон. Дроґо зрозумів, що поводив себе як дурень, що товариші ошукали його, що справив на генерала погане враження і тут уже нічим не зарадиш. Від несправедливості нило в грудях з боку серця. Можна піти, подати у відставку, міркував він. Врешті-решт не помру з голоду, я ж іще молодий.
Генерал зробив йому панібратський жест рукою.
— До побачення, лейтенанте, і вище голову!
Дроґо виструнчився, клацнув підборами і рушив у бік дверей, а на порозі віддав честь.
XXI
Кінь підіймається вгору, залишаючи пустельну долину. Його кроки відлунюють у сонних ярах. Чагарники на схилах гір не ворухнуться, завмерли пожовклі травинки, навіть хмари гайно пливуть у бляклому небі. Кінь тупає білою курною дорогою. Це повертається до Фортеці Джованні Дроґо.
Зараз, коли він під'їхав ще ближче, його можна легко впізнати. На обличчі не видно слідів страждань. Він не збунтувався, не подав у відставку, мовчки витримав удари зрадливої долі і їде назад, на своє звичне місце. В глибині душі навіть радіє, що зміг уникнути різких перемін у житті, не відмовитись від старих звичок. Він плекає надію на переможний реванш у майбутньому, вірить, що має для цього багато часу, і тому відмовляється від боротьби за дрібні привілеї. Настане день, думає він, коли всі рахунки будуть сповна оплачені. А поки там що, суперники наздоганяють його, швидко випереджають і залишають позаду, навіть не цікавлячись ним. Він дивиться, як вони зникають удалині, схвильований, охоплений сумнівами: а раптом ізнов помилився? Чи не є він просто нездарою, якому судилась лиха доля?
Джованні Дроґо прямував до Фортеці, як і того далекого вересневого дня. Однак на цей раз протилежним боком долини не їхав інший офіцер, а на мосту, де сходились дві дороги, з ним не стрівся капітан Ортіц.
Дроґо самотньо верстав шлях, міркуючи про своє життя. Він повертався до Фортеці, аби залишитися там на невизначений час. І це тепер, коли чимало товаришів по службі назавжди покидали її. Вони були спритнішими, думав Джованні, але цілком можливо і кращими за нього. Він припускав і таке пояснення.
З бігом часу Фортеця все більше втрачала своє оборонне значення. Можливо, давним-давно вона була осередком ударної військової сили чи принаймні такою вважалась. А зараз, коли залога зменшується вдвічі, вона стає другорядним захисним об'єктом, виключеним з усіх стратегічних планів. Її зберігали лише для того, щоб не залишити оголеною невелику ділянку кордону. З північної рівнини не очікували жодних погроз. Звідтіля могли з'явитися лише орди кочовиків.
Розмірковуючи про всі ці речі, Дроґо виїхав опівдні на край знайомого плато і опинився прямо перед Фортецею. Вона вже не ховала, як колись, бентежних таємниць. Це була забута світом і Богом прикордонна казарма, кумедна споруда, мури якої ніколи б не витримали тривалого обстрілу з сучасних гармат. Згодом вона приречена перетворитись на руїну. Вже зараз повалилась частина вежок та зубців, а земляні укріплення розмивались водою і ніхто про них не дбав.
Дрого дивився на вартових, що ходили мурами туди й сюди. Безсило висів прапор на щоглі, над жодним комином не вився димок, на плацу не було помітно живої душі.
Яка там зараз нудота! Мабуть, веселий Морель утече одним із перших і Дроґо залишиться без друзів. А гнітюча караульна служба, безглузда гра в карти, не варті згадки походи до найближчого села для пияцтва і квапливого кохання! Вбоге, нікчемне життя. І все ж у силуетах жовтавих редутів проглядала зблякла краса, щось тривожне ховалось на дні оборонних ровів і в товщі хмурних казематів, прорікаючи буремні часи.
У Фортеці він знайшов чимало перемін. Напередодні від'їзду чималого гурту людей скрізь панувало незвичне пожвавлення. Ще не було оголошено, хто саме отримає право на звільнення, й офіцери, які майже всі подали рапорти, перебували в знервованому стані, забувши про щоденні обов'язки. Навіть полковник Філіморе — це було всім відомо — мав залишити Фортецю, що призвело до порушення ритму служби. Неспокій охопив і солдатів, частина яких теж підлягала переведенню в інші місця. Зміни варти відбувались недбало, чергові наряди прибували з запізненням, усі перейнялися думкою, що суворе дотримання правил нікому вже не потрібне.
Ставало очевидно — колишні сподівання, войовничі мрії, чекання ворога з півночі були лише спробами надати сенс життю. Тепер, коли з'явилась нагода повернутись до цивілізованого світу, всі ці думки виглядали дитячими пустощами. Ніхто не хотів визнавати, що колись-то вірив у них, і згадував про це зі сміхом. Найголовнішим став терміновий від'їзд. Для досягнення цієї мети кожний пустив у хід всі можливі засоби і вважав, що доб'ється успіху.
— А ти? — з нещирою приязню питали Дроґо товариші, які приховали від нього важливу новину, аби мати одним суперником менше.
— Певно, зостануся тут іще на кілька місяців, — відповідав Дроґо. Інші поспішали підбадьорити його, мовляв, він теж, чорт забирай, колись залишить Фортецю, а тому не слід поринати у розпач.
Серед багатьох офіцерів один тільки Ортіц був таким, як колись. Він не домагався призначення до іншого місця і вже багато років не цікавився цією справою. Новина про скорочення залоги долетіла до нього в останню мить, а тому він не зміг своєчасно попередити Дроґо. Ортіц байдужно спостерігав за подіями, старанно несучи свою службу.
Нарешті розпочався від'їзд. На подвір'ї лунав стукіт хур, навантажених військовим майном, шикувалися перед відправкою чоти. Полковник не раз залишав кабінет, обходив лави і кволим голосом проказував слова прощання.
Чимало офіцерів, які служили тут багато років і день крізь день дивилися з редутів на пустельні північні простори, вступаючи в нескінченні суперечки про можливість чи неможливість раптового нападу ворога, від'їжджали з радісним виглядом, глузливо підморгуючи товаришам, що залишилися, і прямували на чолі своїх у бік долини. Вони гордо сиділи на конях і навіть не кидали погляд назад, аби востаннє подивитись на Фортецю.
Лише коли Морель одного сонячного ранку вишикував свою чоту для прощання й віддав полковникові рапорт, у нього затремтів голос і в очах блиснули сльози. Притулившись спиною до муру, Дроґо позирав на цю сцену і дружньо усміхнувся Морелю, який проїхав повз нього до брами. Більше вони не бачилися.
Відтак Джованні повернувся у коридори Фортеці, холодні навіть улітку, які з кожним днем ставали все непривітнішими. На думку, що Мореля немає, незагоєна рана за завдану кривду раптом знов почала боліти. Джованні подався на пошуки Ортіца й побачив, як той виходить із кабінету з паперами в руці. Наздогнавши його, пішов поруч.
— Доброго ранку, пане майоре!
— Доброго ранку, Дроґо! — відповів, зупиняючись, Ортіц. — Вам щось потрібно?
— Даруйте, пане майоре! Ви, напевно, пам'ятаєте, що коли я чотири роки тому прибув до Фортеці, майор Матті сказав мені, ніби тут залишаються тільки охочі, й коли хтось побажає поїхати звідси, може це вільно зробити. Я розповідав вам про це. За словами майора, мені досить було одержати медичне свідоцтво, аби мати формальний привід для звільнення. Він лише додав, що це не сподобається полковнику.
— Так, дещо пригадую, — мовив Ортіц трохи збентежено. — Пробачте, милий Дроґо, зараз мені...
— Хвилинку, пане майоре... Ви пам'ятаєте, як я, щоб нікому не завдавати неприємностей, погодився залишитися тут на чотири місяці? Але якби схотів, міг би поїхати. Хіба ж ні?
— Розумію вас, милий Дроґо, — відповів майор. — Проте не лише ви..
— Отже, — збуджено перебив його Джованні, — виходить, то були байки? Самі байки, аби мене затримати.
— Не думаю, — мовив майор. — Не беріть цього близько до серця.
— То ви вважаєте, що Матті казав правду? — напосідав Джованні.
— Зі мною трапилось майже те саме, — засмучено сказав Ортіц, дивлячись собі під ноги. — Я теж колись мріяв про блискучу кар'єру...
Вони стояли в довжезному порожньому коридорі, і їхні голоси сумно відлунювали од стін.
— Тоді, мабуть, неправда, що всі офіцери прибули сюди за власним бажанням. Але їх, як і мене, змусили тут залишитися.
Ортіц мовчав, мацаючи піхви шаблі.
— А той, хто розповідав, ніби сам зголосився лишитися тут, знову ж таки дурив мене, — підвищив голос Дроґо. — Чому ніхто не насмілився сказати правду?
— Мабуть, не все так просто, як ви вважаєте, — заперечив Ортіц. — Деякі насправді схотіли зостатися. їх мало, так, але хтось-таки був...
— Хто? Скажіть мені, хто? — почав Дроґо й раптом зупинився. — Пробачте, пане майоре, я не подумав про вас. Буває, коли забалакаєшся...
— Я не натякаю на себе, — посміхнувся Ортіц.
