Татарська пустеля - Будзаті Діно

Ніхто з них не в змозі до пуття зрозуміти, що відбулося, але вигляд чужих облич кожному діє на нерви. Вічно ті самі пики, ті самі теревені, та сама рутина, ті самі папери. А тим часом народжуються п'янкі бажання; сам не знаєш, чого б хотів, але, звичайно ж, не цих мурів, не цих солдатів, не цих звуків сурми.

Гей, скачи, мій конику, дорогою через долину, скачи, поки не пізно, не зупиняйся, навіть якщо відчуєш утому, аж поки побачиш зелені луки, знайомі дерева, будинки, церкви та дзвіниці!

Ну, що ж, прощавай Фортеце, залишатися тут небезпечно, твоя не така вже й глибока таїна давно зрозуміла: північна рівнина завше буде пустелею, ніколи не з'являться тут вороги, ніхто не облягатиме твої жалюгідні мури. Прощавай же, майоре Ортіц, мій сумний друже, нездатний покинути цю забуту Богом місцину. Так само, як і ти, багато інших марнували тут час у сподіваннях, але він виявився прудкішим за вас, його вже не наздогнати.

Джованні Дроґо кмітує інакше. Ніщо не прив'язує його до Фортеці. Він повернеться з гір, стане душею світського товариства, отримає високу посаду, можливо, навіть вирядиться за кордон у почту якогось генерала. За роки перебування у Фортеці втрачено чимало нагод зробити кар'єру, але він іще молодий і надолужить прогаяне.

Прощавай, Фортеце, з твоїми недоладними редутами, затурканими солдатами, паном полковником, який щоранку тайкома оглядає в бінокль пустелю і знов переконується, що там нікого нема. Салют могилі Ангустіни, мабуть, найщасливішому з усіх: він принаймні помер солдатською смертю, а не на ліжку в шпиталі. Останній салют північній рівнині, де розвіяні всі ілюзії.

Не думай про це, Джованні Дроґо, не обертайся назад у цю мить, коли ти виїхав на край плоскогір'я, звідки починається спуск у долину. Це було б непробачною слабкістю. Ти знаєш Фортецю Бастіані як свої старі чоботи, й наївно гадати, що коли-небудь тобі вдасться забути її. Кінь весело чвалує, днина гарна, повітря прозоре й легке, життя починається знову. Чи варто кидати останній погляд на мури, каземати, вояків? Повільно перегортається сторінка, лягаючи на інші, вже прочитані. їх іще мало порівняно з тими, які доведеться читати. Але це ще одна прочитана сторінка, пане лейтенанте, ще одна частка життя!

На краю кам'янистого плато Дроґо без тіні вагання підострожує коня і, не обернувшись, прямує у бік міжгір'я. Він насвистує пісеньку з показною безжурністю, хоча це й нелегко.

XVIII

Двері були відчинені, й на Дроґо зразу повіяло давнім запахом домівки, знайомим з тих пір, як він дитиною повертався до міста після літнього перебування на дачі. Це був милий родинний запах, однак тепер, по довгій розлуці, він викликав спогади про колишні життєві незлагоди. Справді, він нагадував не лише про давні часи і далеке дитинство, а й про щільно зашторені вікна, нудоту підручників, хвороби, чвари, мишей.

— Ох, паничу! — радісно скрикнула добра Джованна, виходячи на поріг. Слідом прибігла мама. Дякувати Богові, вона не дуже змінилась.

Сидячи у вітальні й намагаючись відповісти на численні запитання, він відчував, як радість зустрічі поволі згасає. Дім видавався порожнім — один із братів працював за кордоном, другий тинявся невідомо де, третій жив у селі. Залишилась тільки мама, та й та невдовзі збирається йти до церкви, де на неї чекатиме подруга.

Його кімната виглядала так само, як і в день від'їзду — ніхто не торкнувся жодної книжки — і все ж стала чужою. Сівши у фотель, Джованні чув гуркіт машин на вулиці, безугавне балакання, що долинало з кухні. Самота, самота! Мама молилася в церкві, брати були десь далеко, світ жив своїм життям, не цікавлячись лейтенантом Дроґо. Він одчинив вікно, побачив сірі будинки, дахи, а над ними похмуре небо. Розшукав у шухляді старі шкільні зошити, щоденник, який вів роками, листи й здивувався, що колись описував такі дрібні події. Сів за рояль, узяв кілька акордів і опустив кришку. Що далі?

Він кружляв мов чужинець у пошуках давніх друзів. Дізнався, що чимало з них займаються торгівлею, підприємництвом, політикою. Вони розмовляли з ним про свої важливі справи, заводи, залізниці, лікарні. Хтось заручився, хтось уже був одружений, всі пішли різними шляхами й за чотири роки збайдужіли до нього. Хоч як він старався, не міг відродити колишніх розмов, дотепів, жартів. До пізньої ночі вештався поза домом, шукаючи розваг. Виходив у місто в полоні юнацьких мрій про кохання і щоразу повертався зневірений. Почав ненавидіти темні, безлюдні вулиці, якими верстав зворотну путь додому.

Одного дня у місті відбувся великий бал, і Дроґо, завітавши туди зі старим шкільним другом Франческо Вескові, почував себе в доброму гуморі. Хоча настала весна, ночі були ще довгими, й на нього чекала низка пригод і приємних розваг. Він одразу ж почав залицятися до дівчини в бузковій сукні. Ще не вибило північ, і все складалося так, що до ранку їхнє знайомство переросте у кохання. Але тут хазяїн палацу надумав показати йому свої володіння — водив лабіринтами коридорів і сходів, затримав у бібліотеці, розвивав стратегічні проблеми, пригадував армійські анекдоти, а час минав, стрілки годинника шалено крутились, і коли Дроґо, мріючи потанцювати, зміг нарешті звільнитися, зала виявилась напівпорожньою, а дівчина в бузковому зникла, мабуть, пішла додому.

Ну, то Дроґо реготав без причини, перехиляючи чарку за чаркою, але навіть вино його не звеселяло. Гра музикантів сповільнилася, а згодом і зовсім завмерла, вже ніхто не танцював. Пригнічений Дроґо опинився в садку під деревами. У вухах бриніли відлуння вальсу — останній спогад про невдале свято. Нічне небо світлішало, згасли зорі, а Дроґо все ще стояв серед чорних садових тіней, чекаючи дня й позираючи, як від палацу від'їжджають одна по одній розкішні карети. Над його головою передвістям погожої днини пролунала дзвінка пташина трель. У цю мить, подумав він, перші промені сонця вже осяяли бастіони Фортеці та змерзлих вартівників. Його вуха даремно очікували звичного сигналу сурми.

Дроґо перетнув іще сонне місто і, навмисно грюкнувши, відчинив двері свого будинку. В кімнатах крізь щілини віконниць соталося бліде світло.

— Доброго ранку, мамо! — гукнув він, ідучи коридором, й ніби знову почув рідний голос, такий самий, як і в далекі дні, коли серед ночі повертався додому. Раніше звук його кроків доходив до неї вві сні, мов незмінний пароль. Усі інші нічні звуки, навіть дуже гучні, не могли її збудити. Ні машини на вулиці, ні плач дитини, ні гавкіт собак, ні стукотіння віконниць, ні дощ, ні рипіння шафи. Лише його тихі кроки підіймали матір з ліжка, бо він був її син.

Але на цей раз такого не сталось. Ніхто не відповів йому, крім далекого громохкого ваговоза. Яке безглуздя, подумав він, смішна випадковість. Однак, лягаючи спати, відчув у душі гіркий осадок від думки про те, що материнська любов померхла, наче між ними двома час і відстань проклали незриму смугу відчуження.

XIX

Якось Дроґо пішов навідати Марію, сестру його друга Франческо Вескові. У їхній садибі був садок, і зараз, у розквіті весни, дерева викидали молоді листочки, на гілках співали птахи.

Марія вийшла назустріч, радісно усміхаючись. Знала, що Джованні приїхав, і тому вдягла вузьку в талії блакитну сукню, схожу на ту, яка колись була йому до вподоби.

Дроґо гадав, що глибоко схвилюється, відчує посилене серцебиття. Коли ж підійшов ближче, побачив її усмішку й почув голос: "О, нарешті, Джованні!", такий відмінний від голосу, що його пам'ятав, зрозумів, скільки часу минуло.

Він був такий самий, як і колись, може, змужніліший і засмагліший під гірським сонцем. Марія теж не змінилась, але в їхніх стосунках виникло щось нове.

Вони зайшли в дім, бо надворі панувала спека. У просторій вітальні був приємний півморок, на килимі грав промінь сонця, цокав годинник.

Сіли навскоси на канапі, щоб краще бачити одне одного. Дроґо дивився їй в очі, не знаходячи слів, а вона кидала погляди то на нього, то на меблі, то на перстень з бірюзою.

— Франческо скоро повернеться, — весело сказала Марія. — А ти поки що посидь зі мною. Тобі, мабуть, є що розповісти.

— Нічого особливого, — відповів Дроґо. — Все таке ж саме... те ж саме.

— Чому ти на мене так дивишся? — спитала вона. — Хіба я дуже змінилась?

Ні, Дроґо так не вважав, навіть був приємно здивований, що дівчина лишилась такою ж, як і чотири роки тому. Однак у глибині душі відчував розчарування і холод. Не міг повернути ту щирість, з якою вони колись спілкувалися, мов брат і сестра. Чому вона тримає себе насторожено і розмовляє підкреслено люб'язно? Він мав би смикнути її за руку й сказати: "Чи ти збожеволіла? Нащо вдавати з себе поважну синьйору?" І холод миттю розвіється.

Але Дроґо не почував себе здатним на це. Перед ним сиділа інша людина, думок якої він не міг угадати. Мабуть, він теж не той, що колись, і перший почав говорити фальшивим тоном.

— Змінилась? — перепитав Дроґо. — Анітрохи.

— Ти кажеш так, бо побачив, яка я негарна. Ні, скажи мені правду.

І це говорить Марія? Може, вона жартує? Джованні слухав її, майже не вірячи своїм вухам, слухав і сподівався, що раптом вона полишить люб'язну усмішку та манірну поведінку і весело, нестримно зарегоче.

"Негарна, так, ти негарна", — сказав би Джованні за кращих часів, міцно обіймаючи її, а вона б довірливо притулилась до нього. А тепер це було б глупством, жартом поганого смаку.

— Та ні, — мовив Дроґо. — Ти така ж, як і була, слово честі.

Вона подивилась на нього з непевною усмішкою і перемінила розмову.

— Скажи, ти назовсім приїхав?

Він передбачав таке запитання й збирався сказати: "Залежить від тебе" чи щось подібне. Але чекав на нього раніше, на початку їхньої зустрічі, що було б природніше, якби її це хвилювало. А зараз воно пролунало майже несподівано й здавалося даниною ввічливості без жодних чуттєвих ознак.

У напівтемній вітальні на мить запала мовчанка. Із садка долинали співи пташок, а з якоїсь дальньої кімнати чулися повільні й безбарвні звуки піаніно.

— Не знаю, поки що не знаю, — мовив Дроґо. — В мене відпустка.

— Лише відпустка? — скрикнула Марія, в голосі якої відчувалося слабке тремтіння, яке могло бути простою випадковістю, розчаруванням, а може, душевним болем.