Українська література » Зарубіжна література » Ніч лагідна - Фіцджеральд Френсіс Скотт

Ніч лагідна - Фіцджеральд Френсіс Скотт

Читаємо онлайн Ніч лагідна - Фіцджеральд Френсіс Скотт

Видно, він аж тепер помітив, яка перед ним вродлива жінка, очі його масно заблищали.

— На жаль, звичайна для літнього сезону історія, мадам. Містера Афгана Норта пограбували, і він заявив у поліцію. Ми заарештували злочинця. А тепер містер Афган має підтвердити, що це саме той негідник, щоб ми могли скласти протокол.

Ніколь щільніше загорнулася в халат і рішуче повторила, що нічого не знає. Поліцейський пішов. Поки вона приймала душ і вдягалась, цей дивний візит не йшов їй з думок. Потім, побачивши, що вже початок на одинадцяту, вона подзвонила Розмері, але телефон мовчав; тоді вона викликала чергового адміністратора й почула, що Ейб справді з’явився в готелі о пів на сьому ранку, найняв номер, але досі не вселився в нього. Сподіваючись, що з хвилини на хвилину прийде чи подзвонить Дік, вона вирішила почекати його в номері. Та Дік не йшов, і терпець їй нарешті урвався; вона вже прямувала до дверей, коли ожив телефон. Дзвонив портьє:

— Вас запитує містер Крошоу, un nègre. [19]

— У якій справі?

— Він каже, що знає вас і доктора. Каже, що якогось містера Фрімена ув’язнено, хоч він нікому не робив лиха. Каже, що це помилка, але його самого теж можуть заарештувати і що йому треба побачитися з містером Нортом.

— Нам нічого про ці справи не відомо.— Ніколь урвала розмову, поклавши трубку. Вся ця химерна історія з від’їздом та поверненням Ейба раптом відкрила їй очі на те, як утомили її його п’яні витівки. Вирішивши викинути його з голови, вона поїхала до кравчині, там застала Розмері й разом з нею вирушила на вулицю Ріволі, де продавалися штучні квіти й різноколірне намисто. За її допомогою Розмері вибрала подарунок для матері — діамантовий кулон — і купила кілька шарфів та новомодних портсигарів для колег з каліфорнійської кіностудії. Ніколь придбала синові цілу армію грецьких та римських воїнів, заплативши за них понад тисячу франків. Знову вони витрачали гроші по-різному, й знову Розмері захоплювалася тим, як легко позбувається їх Ніколь. Ніколь твердо знала, що витрачає свої гроші, а Розмері і досі не полишало відчуття, ніби хтось якимось дивом ці гроші їй позичив, і тому тратити їх слід якомога ощадніше.

Приємно було ходити по крамницях сонячного дня у великому чужому місті, відчуваючи своє здорове тіло й рум’янець на щоках, кожним рухом і кожним кроком виказуючи впевненість жінки, яка знає, що подобається чоловікам.

В готелі їх зустрів Дік, по-ранковому веселий і бадьорий; Ніколь і Розмері відразу заясніли безмежною й чистою дитячою радістю.

Виявилося, що кілька хвилин тому Дік мав якусь плутану телефонну розмову з Ейбом, котрий, як він зрозумів, справді повернувся в Париж і зранку від когось ховається.

— Скажу я вам — зроду не мав такої химерної розмови по телефону.

Дік розмовляв не тільки з Ейбом, а й з десятком якихось осіб. Цих телефонних співрозмовників йому щоразу рекомендували приблизно так:

— ...Тут з вами хоче поговорити один добродій, він заочно засуджений, принаймні він так каже, що?.. Ану, ви там, сидіть тихо!.. То йому пришили строк, і додому йому повертатися ніяк не можна. Але як на мене, то я вважаю, що він мав би...— У трубці забулькотіло, і що саме мав би зробити той добродій, лишилося таємницею.

Потім Дік почув таку заяву:

— Я гадаю, що це повинно зацікавити вас як психолога...

Невідому особу, яка це виголосила, очевидно, задушили телефонним шнуром: вона так і не встигла зацікавити Діка ні як психолога, ані взагалі.

Далі розмова точилася так:

— Алло!

— Що ви ще скажете?

— Скажу "алло"!

— Хто це говорить?

— Це говорю я.— Хтось щоразу пирскав сміхом.— Зараз я передам трубку.

Дік раз у раз чув голос Ейба впереміж із якоюсь метушнею, падіннями трубки, уривками фраз — як-от: "Ні, містере Норт, тільки не я..."

Потім озвався чийсь владний, рішучий голос:

— Якщо ви справді приятель містера Норта, то приїдьте й заберіть його звідси.

Але тут раптом втрутився сам Ейб — промовив урочисто й розважливо, як людина, що твердо усвідомлює свій обов’язок:

— Діку, я викликав расові заворушення на Монмартрі. А зараз я йду визволяти Фрімена з в’язниці. Якщо там прийде один негр, у нього фабрика вакси в Копенгагені... Алло, ви мене чуєте?... Тож, якщо там з’явиться...— і знову трубку наповнив багатоголосий гамір.

— Як ви опинилися в Парижі? — спитав Дік.

— Я доїхав до Евре, а потім повернувся літаком, щоб порівняти Евре і Сен-Сюльпіс. Ні, я, звісно, не збираюсь перевозити Сен-Сюльпіс до Парижа. І йдеться зовсім не про барокко! Власне, я маю на увазі Сен-Жермен. Заждіть хвилинку, я з’єднаю вас з розсильним.

— Ради бога, не треба.

— Послухайте, Мері виїхала благополучно?

— Так.

— Дік, я хочу, щоб ви поговорили з одним чоловіком, я тут з ним сьогодні познайомився. Він син морського офіцера і побував уже в усіх лікарів Європи. Зараз я вам про нього розповім...

Отут Дік і повісив трубку — і, мабуть, даремно, бо для його розтривоженої свідомості і така пожива була б корисна.

— Колись він був такий милий хлопець,— розповідала Ніколь Розмері.— Такий милий. Давно, ще коли ми з Діком побралися. Шкода, що ви його не знали тоді. Ейб гостював у нас тижнями, і ми майже не помічали його присутності. Іноді він грав для нас, але здебільшого висиджував у кабінеті за фортепіано, як закоханий біля коханої. У нас була покоївка, пам’ятаєш, Діку? То вона вважала що він —привид, а Ейб іще й лякав її: перестріне де-небудь у темному куточку і мукне зненацька — одного разу це нам коштувало чайного сервізу, але ми не сердилися.

Як їм весело жилося і як давно вони вже разом! Розмері із заздрістю думала про це життя, легке і безжурне, зовсім не таке, як у неї. Вона, власне, не знала життя, вільного від щоденних турбот, але високо цінувала дозвілля, як усі, хто його не мав. Для неї дозвілля означало відпочинок, але їй і на думку не спадало, що Дайверам відпочинок знайомий не більше, ніж їй самій.

— Що ж із ним сталося? — спитала Розмері.— Чому він запив?

Ніколь похитала головою, мовляв, я до цього не причетна,

— Стільки здібних людей у наш час занапащають себе.

— А хіба колись було не так? — спитав Дік.— Здібна людина завжди йде по вістрі, бо інакше вона не вміє. А декотрі цього не витримують — і програють.

— Як на мене, причини тут глибші.— Ніколь стояла на своєму, роздратована тим, що Дік суперечить їй при Розмері.— Такі митці, як... хоч би й Фернан,— спокійнісінько обходяться без горілки. Чому взагалі спиваються здебільшого американці?

На це запитання було стільки відповідей, що Дік пустив його повз вуха,— нехай Ніколь радіє. Вона почала викликати в нього невиразне роздратування. Хоч він вважав її найвродливішою з усіх жінок і знаходив у ній усе, чого потребував, він водночас розумів, що насувається війна, і, підсвідомо готуючись до неї, гартував себе й гострив зброю. Він не любив потурати собі, але в цю мить робив саме це: ішов на самообман, переконуючи себе, що Ніколь бачить у його ставленні до Розмері тільки невинне замилування дитячою чистотою. А тим часом учора в театрі Ніколь, на згадку про Розмері, з притиском назвала її дитиною — і це насторожувало.

Втрьох вони поснідали внизу, в залі, де килими поглинали всі звуки і офіціанти сновигали безшумно, мов тіні, не витанцьовуючи на ходу вигадливий фокстрот, як у фешенебельних ресторанах. Довкола сиділи ахмериканські родини, що зацікавлено роздивлялися інші американські родини, шукаючи приводу зав’язати розмову.

Лише за сусіднім столом сиділо якесь дивне товариство: десятків зо два жінок і тільки один чоловік, молодий, запобігливий, з манерами й виразом послужливого секретаря. Жінки були непевного віку й непевного прошарку, а проте в око впадала їхня згуртованість — тісніша, ніж, приміром, між дружинами, що гайнують час, поки їхні чоловіки вирішують свої справи на діловій нараді. А тим більше несхожі вони були на строкату юрбу туристів.

Несамохіть прикусивши язика, на якому вже крутилося глузливе зауваження, Дік попросив офіціанта з’ясувати, що то за компанія.

— Це матері полеглих героїв,— пояснив офіціант.

Всі троє стиха охнули. На очах у Розмері виступили сльози.

— Молодші з-поміж них — то, певно, вдови,— сказала Ніколь.

Поверх келиха з вином Дік знову глянув у той бік; у ясних обличчях жінок, у статечному спокої, яким віяло від них, проступала зріла гідність старшого покоління Америки. Присутність цих жінок, які приїхали, щоб ушанувати пам’ять загиблих рідних, оплакати непоправні втрати, освітила благородною красою ресторанний зал. На мить Дікові здалося, що він, як тоді, в дитинстві, скаче верхи на батьковім коліні, а довкола вирують давні пристрасті й поривання. Він майже силоміць примусив себе повернутися до двох своїх супутниць і зазирнути в обличчя тому новому світові, в який він вірив.

"Дозвольте, я опущу штору?"

XXIII

Ейб Норт і досі — аж з дев’ятої ранку — сидів у барі "Рітца". Коли він заявився туди в пошуках притулку, всі вікна були розчинені навстіж, і потужні промені сонця діловито висмоктували порох з прокурених килимів та подушок. Хлопчики-розсильні, цієї пори ніким не контрольовані, вільні тілом і душею, гасали порожніми коридорами, ніби підхоплені потоками протягів. Цей бар, зі столиками для жінок, здавався крихітним — аж не вірилося, що опівдні в ньому вміщується стільки людей.

Знаменитий Поль, тутешній хазяїн, ще не прийшов, зате Клод уже провадив ранковий облік; ні словом, ні порухом не виказавши недоречного здивування, він відірвався від роботи, щоб налити Ейбові чарку похмільної. Ейб сів на лаві під стіною. Після двох чарок він відчув себе краще і навіть піднявся нагору до перукарні й поголився. Коли він повернувся в бар, Поль уже був там — свій лімузин, зроблений на замовлення, він обачливо залишив на бульварі Капуцинів. Поль любив Ейба й підсів до нього побалакати.

— Сьогодні вранці я мав відчалити додому,— сказав Ейб.— Чи ж то пак не сьогодні, а вчора, га?

— І чому ж не відчалили?

Ейб подумав трохи і таки викрутився:

— Я читав роман, що друкується в "Ліберті", і наступний номер мав от-от надійти в Париж. Якби я поїхав, то пропустив би його і так уже й не прочитав би ніколи.

— Певне, то цікавий роман.

— Страшенно цікавий!

Поль підвівся, сміючись, але не відійшов, а сперся ліктями на спинку стільця.

— Якщо ви справді хочете їхати, містере Норт, то завтра на "Франції" відпливають двоє ваших знайомих.

Відгуки про книгу Ніч лагідна - Фіцджеральд Френсіс Скотт (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: