Ніч лагідна - Фіцджеральд Френсіс Скотт
За сніданням у відкритому кафе навпроти Люксембурзького саду в Розмері почалося місячне; вона нервувала, почувалася втомленою й кволою — видно, передчуття цього й спонукало її звинуватити себе в егоїзмі під час розмови на вокзалі.
Дік навіть не помітив зміни її настрою; глибоко засмучений, він був більше ніж звичайно зайнятий собою, і це робило його сліпим до всього довкола, гасило звичні спалахи уяви, які живили його думки чи рішення.
За кавою до них приєднався італієць, учитель співу, який мав провести Мері Норт на поїзд; коли вони попрощалися й пішли, Розмері теж підвелася — їй треба було на студію, на ділову зустріч.
— Будь ласка,— згадала вона,— якщо вас застане тут Колліс Клей, отой хлопець з Півдня, перекажіть йому, що я не могла чекати. Хай подзвонить мені завтра.
Її дитяча легковажність — реакція на недавні переживання — нагадала Дайверам про їхніх дітей, про почуття, до яких сторонні не допускалися, і Розмері була покарана.
— Краще попросіть офіціанта,— суворо й сухо промовила Ніколь.— Ми не маємо наміру лишатися тут.
Розмері зрозуміла, але не образилася.
— Ет, вже як буде. До побачення, любі.
Дік попросив рахунок; кілька хвилин Дайвери відпочивали, розслабившись, покусуючи зубочистки. Потім обоє вимовили водночас:
— Ну що ж...
Ніколь ледь скривилася у гіркій гримасі,— ніхто, крім Діка, не помітив би того, і він міг удати, що нічого не бачив. Про що думала Ніколь? Розмері тільки подовжила собою той список осіб, якими Дік "опікувався" останні кілька років; серед них був клоун-француз, Ейб і Мері Норти, пара танцівників, письменник, художник, комедійна акторка театру "Гран-Гіньйоль", напівбожевільний педераст з Російського балету, обдарований тенор, якого Дайвери на рік посилали навчатися в Мілан. Ніколь добре знала, як багато важила для всіх цих людей його щира приязнь; але вона знала також, що, відколи вони одружилися, Дік жодної ночі не провів без неї — за винятком хіба того часу, коли вона родила. З іншого боку, він був наділений притягальною силою, яка шукала собі застосування,— людина, обдарована такою чарівливістю, випромінює її часом несамохіть, приваблюючи до себе тих, хто їй зовсім не потрібен.
Завжди, залишаючись з Ніколь, Дік немовби заново відкривав для себе той щасливий факт, що він і вона — єдине ціле; але цього разу, замкнутий у собі, він ні словом, ні жестом не виказував таких почуттів.
Колліс Клей, "отой хлопець з Півдня", з’явився в тісному проході між столиками й ще здалеку панібратськи помахав Дайверам рукою. Такі манери шокували Діка; він не любив, коли знайомі вітали його вигуком "Привіт!", коли при ньому зверталися тільки до Ніколь чи при Ніколь — тільки до нього. Він надавав такого значення стосункам з людьми, що в кепському настрої волів не зустрічатися з ними; найменшу нетактовність він сприймав як виклик своїй життєвій філософії.
Колліс, не тямлячи, що з’явився на бал без краватки, сповістив про свою появу словами:
— Я, здається, запізнився — пташка випурхнула!
Дік ледве стримався, обурений тим, що Колліс не сказав спершу кількох приємних слів Ніколь.
Вона майже відразу пішла, а Дік ще посидів з Коллісом, допиваючи своє вино. Взагалі йому подобався цей хлопець із повоєнної парості — він усе-таки приємно відрізнявся від більшості південців, з якими Дікові доводилося спілкуватись у Нью-Хейвені десять років тому, його розважали теревені Колліса і те, як повільно й старанно він набивав свою люльку. Було вже пополудні, і няньки з дітьми сходилися до Люксембурзького саду; вперше за багато місяців Дік отак безвільно віддався плинові часу.
Раптом він похолов, збагнувши, про що так довірчо говорить Колліс:
— ...вона зовсім не така свята, як вам, певно, здається. Я й сам спочатку так думав, поки вона не вскочила в халепу з одним моїм приятелем, коли ми їхали з Нью-Йорка в Чікаго, на Великдень... Цей хлопець, Хілліс, видно, закохався в неї на балу в Нью-Хейвені по вуха, а з нею в купе була моя сестра. Ну от, сестра бачить, що вони з Хіллісом аж умлівають — так хочуть лишитися вдвох, і по обіді перейшла до нашого купе пограти в карти. Години за дві виходимо ми в коридор і що ж: Розмері з Біллом Хіллісом стоять і сперечаються з кондуктором, а Розмері біла, як полотно. Виявляється, вони замкнулися в купе, опустили штори, і, видно, часу не гаяли, а тут нагодився кондуктор перевіряти квитки. Він постукав у двері, а вони вирішили, що це ми їх дражнимо, й не хотіли відчиняти, а коли відчинили, кондуктор уже знавіснів. Прискіпався до Хілліса, чи тут його місце і чи Розмері його дружина, а якщо ні, то чому вони замкнулися. Хілліс теж не стерпів, кричить, що вони нічого поганого не робили, що кондуктор образив Розмері, а за таке можна і в пику дати. Я бачу, справа кепська, пахне смаленим. Втрутився, насилу їх угамував — і досі дивуюся, як це мені вдалося.
Щось надламувалося в Діковій душі, поки він слухав, поки уявляв собі все до найменших подробиць, майже заздрячи спільному сорому, що його ті двоє зазнали в коридорі. Вже самої згадки про когось третього, хай навіть забутого, але третього, хто ввірвався раптом у його стосунки з Розмері, вистачило, щоб він остаточно втратив рівновагу і захлинувся в хвилях болю, туги, розпачу й жаги. Чиясь рука на обличчі Розмері, швидке дихання... Сліпа лють перед замкнутими дверима і трепетна, гаряча таємниця — за ними.
"Дозвольте, я опущу штору?"
"Будь ласка. Світло й справді ріже очі".
Тим часом Колліс Клей вже розводився про діяльність студентських товариств — тим же голосом, з тими ж інтонаціями. Дік розумів, що хлопець кохає Розмері, але якимсь дивним, незрозумілим Дікові коханням. Випадок з Хіллісом, певно, не справив на нього особливого враження, хіба що відкрив очі на приємну істину, що і Розмері "людина".
— В "Кістках" [13] зібралися чудові хлопці,— розповідав він.— Та й не тільки там. Але Нью-Хейвен тепер так розрісся, що багатьом доводиться, на жаль, відмовляти.
"Дозвольте, я опущу штору?"
"Будь ласка. Світло й справді ріже очі".
...Дік поїхав через весь Париж до свого банку. Перше ніж виписати чек, він окинув поглядом довгий ряд конторських столів, зважуючи, кому із клерків дати його на підпис. Потім його захопив сам процес писання, і, схилившись над конторкою, він заходився старанно, раз у раз оглядаючи перо, виводити літеру за літерою. На хвильку звів очі — неуважно глянув на віконце пошти,— а тоді знову забув про навколишній світ, зосередивши увагу на каліграфії.
Він усе ще не вирішив, до кого звернутися,— хто найменше здатний помітити його бентежний настрій, найменше схильний до балачок. До Перріна, влесливого ньюйоркця, який не раз запрошував його пообідати в Американському клубі? До іспанця Касасуса, з яким він щоразу балакав про одного спільного знайомого, якого вже років десять не бачив? Чи до Мухгаузе, який завжди запитував, з чийого рахунку він хоче зняти гроші — свого чи дружини?
Проставивши на корінці суму й двічі її підкресливши, він нарешті вибрав Пірса — Пірс молодий, перед ним можна трохи й поблазнювати, бо іноді буває легше самому розіграти комедію, ніж дивитись, як її розігрують на твою честь.
Спочатку він, однак, підійшов до поштового віконця. Передаючи Дікові кореспонденцію, жінка, що сиділа там, притисла грудьми до столу підхоплений протягом папірець, і Дік подумав, що жінки послуговуються своїм тілом зовсім не так, як чоловіки. Відійшовши вбік, він почав розривати листи. Рахунок від німецької фірми за сімнадцять книжок з психіатрії; рахунок від Брентано; лист із Буффало від батька, що з роками писав дедалі нерозбірливіше; листівка жартівливого змісту від Томмі Барбана, послана з Феса; листи від двох лікарів з Цюріха, обидва написані по-німецькому; спірний рахунок від тинькаря з Канна; рахунок від мебляра; лист з Балтімора від видавця медичного журналу; рекламні проспекти й запрошення на виставку поки що невідомого художника; крім того, три листи на ім’я Ніколь і один для Розмері, адресований на його поштовий абонемент.
"Дозвольте, я опущу штору?"
Він підійшов по Пірса, але той саме прийняв папери від якоїсь дами, і Дік відчув, що доведеться звернутись до Касасуса, який сидів за сусіднім столом і був вільний.
— Як поживаєте, Дайвере? — радісно привітав його Касасус. Він підвівся, вуса його роз’їхалися в усмішці.— У нас тут нещодавно зайшла мова про Федерстона, і я згадав про вас. Знаєте — він тепер у Каліфорнії.
Дік витріщив очі й трохи подався вперед.
— У Каліфорнії?!
— Атож, уявіть собі.
Дік тримав чек у простягнутій руці; щоб Касасус перейшов до діла, він обернувся до Пірса і, впіймавши його погляд, по-змовницькому підморгнув йому — то була жартівлива гра, розпочата три роки тому, коли Пірс закрутив роман з однією литовською графинею. Пірс сяйнув усмішкою, а Касасус тим часом підписав чек; він радо затримав би Діка, який йому подобався, але не знайшов приводу і тільки повторив, підвівшись і притримуючи пенсне на носі:
— Атож, Федерстон тепер у Каліфорнії.
Перрін за першим столом саме розмовляв із чемпіоном світу у важкій вазі; перехопивши на собі швидкий погляд Перріна, Дік зрозумів, що той хотів був гукнути його й познайомити з боксером, але в останню мить роздумав.
Скориставшись із свіжого досвіду, Дік успішно уник подальшої розмови з Касасусом — цебто спочатку уважно обдивився підписаний чек, потім угледів щось вельми цікаве за мармуровою колоною над головою клерка, а тоді, після складних маніпуляцій з тростю, капелюхом і листами, попрощався й рушив до виходу. Давно куплений чайовими швейцар подбав про таксі — воно вже чекало біля під’їзду.
— Кіностудія "Фільм пар екселянс" — це на маленькій вуличці в Пассі. Їдьте до Порт-де-ла-Мюет, а далі я вам поясню.
Події останніх двох днів викликали таке сум’яття в його душі, що він тепер і сам до ладу не знав, чого хоче. Коло Порт-де-ла-Мюет він відпустив таксі й пішки рушив у напрямку студії, але, за кілька будинків од неї, перейшов на другий бік вулиці. Зовні сповнений гідності, бездоганно елегантний, він насправді був сам не свій. Справжню гідність можна було повернути собі, тільки викресливши минуле, забувши напруження останніх шести років. Він кружляв довкола студії, наче дурнуватий хлопчисько з роману Таркінгтона, пришвидшуючи ходу там, де не було дверей, квапливо завертаючи за ріг,— боявся розминутися з Розмері, коли вона вийде.
