Ніч лагідна - Фіцджеральд Френсіс Скотт

Студію оточували похмурі будинки. Поряд була крамниця з написом на вивісці: "1000 chemises". Всю вітрину заповнювали сорочки — складені в стоси, оздоблені краватками й напнуті на манекени, з дешевим шиком розкидані по споду вітрини. "1000 chemises" [14] — не віриш, полічи! Далі можна прочитати: "Papaterie", "Pâtisserie", "Solde" [15] — і рекламу "Déjeuner de Soleil" [16] з Констанцією Толмедж, а за нею — вивіски похмурішого змісту: "Vêtements Ecclésiastiques", "Déclaration de Décès", "Pompes Funebrès". [17] Життя і смерть.

Він розумів: те, що він зараз робить, стане поворотним у його житті — настільки це не узгоджується з усім, що було раніше, не узгоджується навіть з тим образом, у якому він міг і хотів би постати перед Розмері. В очах Розмері він уособлював вишукані манери, а тим часом його кружляння довкола студії було не що інше, як настирливість. Та для Діка цей вчинок, якого він не міг не зробити, був виявом якоїсь живої, хоча й глибоко в ньому зачаєної суті. Він прийшов сюди — в сорочці з бездоганно припасованими до рук манжетами, з рукавами, що входили в рукави піджака наче поршень у циліндр, з комірцем, що бездоганно облягав шию, підстрижений за останньою модою і з не менш модною папкою в руці,— прийшов, гнаний тією самою силою, що примусила колись іншу людину зійти на церковну паперть у Феррарі у волосяниці, посипавши голову попелом. То була данина, яку Дік сплачував речам непозбутнім, несподіваним, непідвладним ніякому осудові.

XXI

По трьох чвертях години марного чекання Дік раптом опинився в товаристві чужої йому людини. І, як це інколи трапляється, саме тоді, коли йому найменше того хотілося. Намагання вберегти від стороннього ока зболілу душу нерідко призводить до протилежного; так актор, пропускаючи репліки в своїй ролі, змушує глядачів прислухатися і створює напруження почуттів, яке допомагає публіці самій доповнити недомовлене. А ще буває так: рідко жаліючи людей, що прагнуть і справді потребують нашого співчуття, ми водночас віддаємо його тому, хто з якихось причин викликає у нас жалість умоглядну й невиправдану.

Дік, напевне, міркував би саме так, якби схотів проаналізувати епізод, про який ітиметься. На розі вулиці Ангелів його зупинив американець років тридцяти з худим, блідим обличчям, яке кривилося в напівбоязкій, напівзухвалій посмішці. Поки той прикурював, Дік відразу відніс його до віддавна знайомого типу — типу молодиків, що, картинно спершись ліктями на прилавок, стовбичать з ранку до вечора в тютюнових крамничках, роздивляючись покупців крізь вузесеньку щілину свого інтелекту. Один із тих завсідників крамничок, гаражів, де по темних закутках укладаються угоди про якісь афери, перукарень і фойє маленьких кінотеатрів,— так, принаймні, визначив його собі Дік. Іноді такі обличчя дивляться з найбрутальніших карикатур Тада — ще хлопчаком Дік не раз позирав неспокійним оком на похмуре пограниччя злочинного світу, що лежало, здавалося, зовсім поряд.

— То як вам Париж, братик? — Не чекаючи відповіді, він пішов поряд, рівняючи свої кроки до Дікових. Потім підбадьорливо спитав: — А ви звідки?

— З Буффало.

— А я із Сан-Антоніо... Тільки я застряв тут — після війни дома ще не був.

— Воювали?

— Атож! У вісімдесят четвертій дивізії — чули про таку? — Молодик вихопився на крок уперед і втупив у Діка лиховісний погляд.— А ви живете в Парижі, братику? Чи тільки так, проїздом?

— Проїздом.

— І в якому готелі?

Дік подумки всміхнувся: "братик", видно, замірявся вночі обчистити його номер. Але хлопець відразу вгадав його думки і нітрохи не збентежився:

— З вашими м’язами, братику, мене нічого боятися. В Парижі, звісно, крутяться такі, що полюють на американських туристів, але я до них не належу.

Дікові набридло, він зупинився.

— Я бачу, у вас багато вільного часу.

— Ні, чому ж, я тут при ділі.

— При якому ж?

— Продаю газети.

Таке невинне заняття якось не в’язалося із злодійкуватими манерами молодика; він, однак, зразу ж додав:

— Будьте певні, я минулого року заробляв — дай боже кожному, по десять, а то й двадцять франків за номер "Санді таймс", що коштує шість.

Він витяг з пошарпаного гаманця газетну вирізку й показав Дікові. Це була карикатура: нескінченний потік американців виливався на берег з корабля, кожен з торбою грошей в руках.

— Двісті тисяч... Залишають тут за одне літо десять мільйонів.

— А що ви робите тут, у Пассі?

Молодик сторожко роззирнувся.

— Кіно,— змовницьки прошепотів він.— Тут є американська кіностудія. Час від часу вона потребує людей, що розмовляють по-англійському. От я й чекаю, чи не нагодиться щось.

Цього було вже досить; Дік швидко й рішуче спекався його.

Він уже напевне не діждеться Розмері — вона або проскочила, поки він обходив квартал, або пішла ще до того, як він сюди приїхав. Він увійшов до бістро на розі, купив свинцевий жетон і, втиснувшись у закуток між кухнею й смердючою вбиральнею, викликав комутатор "Короля Георга". У ритмі власного дихання він почув один із симптомів Чейн-Стокса, але, як і все інше, це ще більше загострило його почуття. Назвавши потрібний номер, він довго стояв з трубкою в руці, дивлячись у залу кафе й нічого не помічаючи; нарешті в трубці озвався чужий тоненький голосок:

— Алло!

— Це Дік... Я не міг не подзвонити вам.

Мовчання; потім вона швидко відповіла, і в голосі її він упізнав свій власний настрій:

— Добре, що подзвонили.

— Я приїхав на студію, хотів зустріти вас. І дзвоню вам з Пассі. Думав, що потім поїдемо назад кружним шляхом, через Булонський ліс.

— От шкода! Я пробула там тільки хвилинку.

Мовчання.

— Розмері.

— Що, Діку?

— Я не знаю, що зі мною коїться. Коли підстаркуватий джентльмен утрачає голову через дівча,— справи його кепські.

— Хіба ви підстаркуватий, Діку? Ви молодший за всіх на світі.

— Розмері!

Знову мовчанка. На полиці просто перед ним вишикувалися пляшки з отрутами Франції, тими, що дешеві,— "Отар", ром "Сен-Джеймс", "Марі Брізар", пунш "Оранжад", "Рене Бранка", "Шеррі Роше", арманьяк.

— Ви там сама?

"Дозвольте, я опущу штору?"

— А з ким же мені бути?

— І я сам. Самісінький. І так хотів би бути з вами.

Пауза, потім зітхання і відповідь:

— І я. Я теж.

На другому кінці дроту — кімната готелю, там лежить Розмері, і на неї хвильками набігає мелодія пісеньки:

Чай удвох

П’ємо з тобою,

Я з тобою,

Ти зі мною,

Вдво-о-ох!

А ще — пилок пудри на її засмаглій шкірі — чоло і скроні її, коли він їх цілував, були вологі — і сполотніле обличчя під його обличчям, і вигин плеча.

— Це неможливо,— сказав він сам собі. За хвилину він уже простував вулицею до Порт-де-ла-Мюет, а може, і в протилежний бік, тримаючи в одній руці маленьку папку, а трость із золотою головкою — в другій, як тримають шпагу.

Розмері повернулася до письмового столу й дописала листа матері:

"...я його бачила лише кілька хвилин, але він мені страшенно сподобався. Я в нього відразу закохалася (звичайно, Діка я люблю більше, але ти знаєш, що я хочу сказати). Питання про його новий фільм уже вирішене, і він завтра ж від’їздить до Голлівуда, тож нам, мабуть, теж не слід затримуватися. До Парижа приїхав Колліс Клей. Дуже милий хлопець, але я з ним зустрічаюся рідко, бо не відходжу від Дайверів, а вони — просто ангели, я зроду не бачила таких чудових людей. Сьогодні я трохи нездужаю і приймаю ліки, хоча особливої потреби й немає. Я навіть не намагаюсь писати тобі про все, що тут було, та чи й опишеш,— розповім тобі ВСЕ, коли зустрінемося! Одержиш цього листа — негайно ТЕЛЕГРАФУЙ: чекати тебе тут, чи повертатися на південь з Дайверами".

О шостій Дік подзвонив Ніколь.

— Що робитимеш увечері? — спитав він.— Я пропоную тихий відпочинок: обід у готелі, а потім — театр.

— Якщо ти так хочеш, я згодна. Я оце дзвонила Розмері, вона вирішила пообідати у себе в номері. Схоже, що ранковий випадок усім зіпсував настрій.

— Тільки не мені,— відказав Дік.— Люба, якщо ти справді не дуже втомилася, давай куди-небудь подамося, гаразд? Бо потім на півдні цілий тиждень дивуватимемось, як це ми не подивилися Буше. Та це й краще, ніж сидіти й журитися...

Тут він припустився помилки; Ніколь перепитала:

— Журитися? Чого?

— Через Марію Уолліс.

Вона погодилася піти до театру. Між ними існувала неписана угода бути невтомними завжди і скрізь, бо це додавало змісту кожному прожитому дню, а надто вечору. Якщо ж іноді вони занепадали духом — з ким не трапляється,— то котресь могло змінити план, пославшись на втому чи поганий настрій. Вийшовши з номера, Дік і Ніколь — найвродливіша пара в цілому Парижі — постукали до Розмері. Відповіді не було, вони вирішили, що вона спить, і пірнули в теплий, гомінкий паризький вечір; потім, улаштувавшись у бістро біля бару Фуке, вони замовили вермут і гіркий мигдаль.

XXII

Ніколь прокинулася пізно і, перше ніж розплющила довгі вії, пробурмотіла щось, недоказане вві сні. Ліжко Діка було порожнє, а в передпокої хтось стукав у двері — лише за мить вона здогадалась, що цей стукіт і розбудив її.

— Enterez! [18] — гукнула вона, але ніхто не заходив, і вона, накинувши халат, пішла до дверей. За ними стояв поліцейський; чемно вклонившись, він увійшов до кімнати.

— Містер Афган Норт тут?

— Хто? А-а, Норт — ні, він виїхав до Америки.

— Коли саме він виїхав, мадам?

— Учора вранці.

Поліцейський похитав головою, а тоді енергійно поводив перед нею вказівним пальцем.

— Вчора ввечері він був у Парижі. Він записаний у цьому готелі, але в номері нікого нема. Мені порадили спитати у вас.

— Тут щось не те. Вчора вранці ми провели його на поїзд, а потім він мав пересісти на корабель.

— І все-таки сьогодні вранці його бачили тут. Навіть документи його перевіряли. Це достеменно.

— Нічого не розумію! — здивовано вигукнула вона.

Поліцейський замислився. Він був непоганий на вроду, але від нього неприємно тхнуло.

— Отже, вчора ввечері його не було з вами?

— Звісно, не було!

— Ми заарештували негра. Ми певні, що це, нарешті, той негр, якого ми шукали.

— Послухайте, я не збагну ніяк, про що ви говорите. Коли вас цікавить містер Ейбрегем Норт, наш знайомий, то навіть якщо він був увечері в Парижі, ми про це не знали.

Поліцейський кивнув головою й закусив верхню губу, переконаний, але розчарований її відповіддю.

— А що сталося? — запитала Ніколь.

Він розвів руками і віддув губи.