Я прийшов дати вам волю - Шукшин Василь

Трохи навіть смішно, але це добре, нехай. Не заважають. Війні—бути, це вже пропади все пропадом, гори все синім вогнем, коли їй не бути. Бояри... не сьогодні й не вчора накипіла до них зненависть, давно. Сама лише думка про цих владик пекла вогнем, лютила. Яку владу, яку волю на землі взяли! Ще й не переч їм! І не прогніви!.. Тільки й порятунку мужикові, що — втеча, як од лютих звірів. І не звірі ж, люди, але, видно, не умовляти, не совістити цих людців, а бити їх, нехай самі бігають по лісах і ховаються. Собаки!..

Раптом на стругах загомоніли з усіх боків:

— Кінні! Доганяють!..

— Еге! До нас?!

— Війна, хлопці! Воєвода прочумався...

Степан підхопився... Краєм високого берега кінних разінців наздоганяли з півсотні якихось верхівців. Ішли шпарко; в повітрі за ними лишався й поволі осідав густий димок куряви. І йшли без остороги, без оглядки, скупчено і навпростець. Звідси не розгледіти було, як повдягані верхівці.

Ніхто не розумів, що це могло означати, хто вони.

— До берега! — звелів Степан.

Струги звернули вліво, пішли до берега.

Верхівці—ті, що доганяли, і разінці—зійшлись. Але ніякого стовписька чи сутички там не було; разом, ті й ті, рушили до місця, куди підпливали стружки.

Степан приклав долоню до лоба, вдивлявся.

— Цар передумав,— гадали козаки.— Милість відібрав: видно, з Астрахані, з новою грамотою.

— Ні, то воєвода горілки послав. За шубу...

— Федько, що там таке? — спитав Степан Сукні-на.— Як гадаєш? Може, татари?

— Ні, на татар не схожі... Ні,

— Хто ж?

— Навіть подумати на кого, не знаю,— розмірковував Федір.— Думав, єдисани,— ні, росіяни. А, схоже, стрільці!

— Справді, стрільці,— розпізнав ще дехто.

— Вони...

Верхівці на березі — більшість — спішились, а двоє поскакали якраз до місця, де ткнувся в берег отаманський струг. Спішилися теж і стали спускатися з високої стрімкої кручі вниз, до отамана.

Степан вистрибнув із струга... Тепер видно було: спускалися сотник Юхим Скула та стрілецький сотник.

— Чого? — нетерпляче гукнув Степан, коли ще сотники не спустилися до берега.

— Проводжаті! —пояснив Юхим, кивнувши на стрілецького сотника.— Воєвода вирядив півсотню до Паншина з нами.

— Навіщо? — запитав Степан стрільця.

— Здоров, отамане! — привітався той, чомусь весело дивлячись на Степана. Підійшов і подав руку.

— Здоров, коли не жартуєш. Коней розім'яти? Чи як?..— Степан потиснув простягнуту руку.

• — Прогулятися з вами до Паншина.— Сотник відповідав сміливо.

Степанові сподобались його сміливість і веселість.

— Далеко. Не боїтесь? — мимоволі теж потрапив він на веселу ноту.— Чи хоробрі такі ?

Сотник засміявся:

— Ми сумирні...

— Різники сумирні. Я знаю.— Степан нахмурився, уриваючи теревені.— Чого прийшли?

— Наказано нам супроводжувати вас,— серйозно почав сотник.— Наказано наглядати, щоб ви дорогою не підмовляли із собою та не зманювали на Дон люд різний. І... всяке. їде з нами жилець 2 Аеонтій Пло-хово. А проводжав нас Іван Красулін...— Сотник замовк, значуще подивився на Степана... Глянув скоса, обачливо на козацького сотника й знову на Степана: знову із значенням, таємний смисл якого повинен був зрозуміти отаман. Стрілець тому, видно, й веселився, що знав якусь спільну з отаманом таємницю.

Степан зрозумів.

— Юхиме, піди провідай своїх на стружку,— звелів він своєму сотникові, при якому стрілець побоювався говорити.

Юхим пішов до козаків на струг.

— Ну?..— спитав Степан.

— Велів передати наш голова, що все, як і було, а стрільців цих він сам підібрав — гарні хлопці: їдемо про око людське.

— А ти хороший? — усміхнувся Степан. Йому явно подобався веселий, балакучий стрілець.

— А я над хорошими — хороший. Леонтій їде тільки до Царицина, я аж до Паншина. Там велено мені гармати взяти...

— А що іще велено? — насторожився Степан.

— Грамоту веземо Андрію Унковському: щоб горілку для вас у царицинських шинках удвічі в ціні підвищити. Те саме і в Чорному Яру...

— Дай сюди її,— коротко мовив Степан.

— Кого?

— Грамоту.

— Вона в Аеонтія...

— Іди скажи Іванові Чорноярцю, щоб він скинув мені ту грамоту зверху. Разом з Леонтієм.— Степан не на жарт озлився: воєвода аж до Царицина простягнув свої руки.

— Не треба. Ви в Царицині—самі собі господарі. В Андрія під началом півтори каліки,— резонно сказав стрілецький сотник.— А розгулюватися вам там ні до чого: зміна наша десь під Самарою. Так велів сказати Іван.

Степан з хвилину думав.

— Хороший, кажеш?—спитав він і ляснув сотника по плечу.— Добре! Чара за мною... В Царицині, по дорогій ціні. Ідіть. Юхиме!..

— Га, батьку!—Сотник Скула зіскочив із струга і йшов до отамана.

— Скажеш Іванові: Чорний Яр минемо.

— Добре.

— Стрільців не зобиджайте... Вони хороші, нехай ідуть з нами.

— Коли сплять? Чи — прокинуться, теж хороші ? А то я знав одного москаля: спить — ангел господній, а прокинеться — чорт із рогами. Дак ми що зробили: взяли...

— Не спускайте з нас очей,— перепинив отаман балакучого козака.— У степ поглядайте.

— Добре, батьку. І так гав не ловимо.

Сотники полізли вгору.

Флотилія знову почала вигрібати на середину річки.

Боляче вжалила Степана отруйна звістка про те, що в Царицині підвищать для козаків ціну на горілку, і ще те заїло, що навіщось виникла потреба конвоювати їх, як полонених. Згарячу знову пошкодував, що не затіяв чвари прямо в Астрахані... Але вгамував себе. Зате знову глибоко і весь поринув у думки про недалеку жадану війну. Знову закипіла душа, охопило нетерпіння, він навіть підвівся й оглядів своїх — на стругах і кінних. Хоч саме тепер починай, увірвався терпець, нема сили стримувати себе. Розумів — не можна, рано ще, треба зібратися на силі, треба виждати час, і коли вже вдарити, то вдарити смертельно... Але ж душа, душа, що з нею діяти, з цією душею!..— мучився Степан. "Ну, гади повзучі, владики!.. Навладичите ви в мене, я вас самих на карачки поставлю".

11

Купецький струг вигулькнув з-за острова так несподівано й так мальовничо і безпорадно з'явився перед разінцями, що ті навіть розвеселилися.

— Здоров, гостеньку! — гукнув Степан, усміхаючись.— Серденько!.. Знудьгувався я без тебе! Давай-но сюди, рідненький мій!

На купецькому струзі зрозуміли, з ким їх звела доля. Зрозуміли й сиділи тихо. Пливли назустріч — їх легенько підносило самих.

На стружку були: веслярів дванадцятеро, сам купець, троє стрільців із сотником. Сотник зблід, побачивши козаків: з ким йому ніяк не можна було стрічатися, з тими якраз і стрівся.

Стружок зачепили баграми, притримали.

■— Звідки бог несе? — спитав Степан.— Куди?

— Саратовець, Макар Ільїн,— відповів купець.—

В Астрахань... Одпустив би ти нас, Степане, зроби ласку! Товару в нас — кіт наплакав, а мені — зашморг. Одпусти, бігме!..— Купець і справді не з огрядних і поважних: худорлявий, русоголовий, у карих розумних

очах не те що переляк — смуток і благання.— Одпусти, отамане!..

— Чи ти 6а!..— мовив Степан.— А чим же ти кращий за інших? За віщо тебе відпускати?

— А так, ні за віщо. Ми чували: ти добрий.

— А ви, молодці, куди пливете? —звернувся Степан до стрільців. Подивився на сотника.— І звідки?

— Я везу в Астрахань государеві грамоти!—трохи урочисто заявив сотник. Може, надто урочисто. Сотник був молодий, ставний, багато думав дорогою про розбійників, про Стеньку Разіна, котрий, він знав, знову з'явився на Волзі... І він вирішив показати ушкуйни-кові, що не всі так уже й бояться його, як сам отаман, мабуть, думає.

— Дай-но мені їх,— попросив Степан.— Гумажки оті.

— Не можу.— Сотник гордо хитнув головою.

— А ти переможи... Дай! — настійливо сказав Степан.

— Не можу... Я відповідаю перед государем.

— Зараз візьмемо, батьку.— Кіндрат скочив у купецький струг. Підійшов до сотника.— Вийми грамотки.

І раптом сотник — ніхто не чекав цього — вихопив пістоль... Кіндрат хитнувся, ухиляючись, і не встиг: сотник вистрілив, куля влучила Кіндратові в плече. Сотник вихопив шаблю й гукнув не своїм голосом:

— Греби! Петре, стріляй у розбійників!..

Двоє-троє веслярів взялися були здуру за весла...

А один, той, що був позаду, вирвав із гнізда кочет і дав ним по голові сотникові. Скрик застряг у того в горлі; він схопився за голову і впав на руки веслярам. Стрільці навіть і не спробували допомогти своєму молодому начальникові. Відлетіло любе життя... Навіть і не покрасувався молодець-сотник на землі, а, видно, любив покрасуватися — надто вже безглуздо загинув, красиво.

Степан спокійно спостерігав усе це з висоти свого струга.

Ще двоє козаків скочили в купецький струг.

Один підійшов до Кіндрата, другий заходився обг шукувати сотника.

— У чоботі,— підказав стрілець.— Гумаги.

— Хто з нами піде?! — раптом голосно спитав Степан.— Служити вірою, добувати волю в бояр-крово-пивців.

Це вперше так заявив отаман. Він сам не чекав, що так — у лоб — прямо й скаже. А сказав — і легше стало — просто й легко стало. Він бачив, як завмерли й принишкли козаки, як очманіло втупився в нього Стир, як Ларко Тимофеев, закусивши вус, завмер теж, дивлячись на отамана, а в двох його синіх озерцях заграло ясне світло... Бачив Степан, як ошелешив усіх своїм відвертим закликом: кого недобре здивував, кого налякав, кого порадував... Він усе це схопив разом, за коротку мить, немовби йому вдалося здійнятися вгору і все побачити.

— Хто з нами?! — повторив Степан.— Ми піднялися дати всім волю!..— Чи знав він у цю хвилину, що тепер йому впину нема й не буде. Він знав, що відступати тепер нікуди.— Хто?! —ще раз спитав Степан голосно і жорстко.— Чого заніміли?! Язики проковтнули?

— Я!— озвався весляр, котрий пригостив кочетом сотника: йому теж відступати було тепер нікуди.

Ще двоє вигукнули:

— Ми! З Федором ось... двоє.

— А як не підемо, що буде? — спитав один, хитромудрий.

— Цього я, братику, не знаю,— сказав Степан,— багато грішив — пекло, мало — рай. Та коли подивитися у твої очі, тобі прямісінька дорога в пекло. А ти куди зібрався?

— Я? Та я хотів був в інше місце...

Разінці засміялися: заціпеніння, що охопило їх, минало. Заворушилися, загомоніли... Обговорювали новину, яку вивалив отаман: виявляється, вони війною йдуть!.. На бояр!.. Оце так новина! Усім новинам новина. Аж тепер стали розуміти, чому так затято не віддавав отаман гармат і припасу, чому на Дону по домівках не розпустить...

— А чого ти мене в пекло запроторити хочеш? — невгавав допитливий весляр.— Я в рай зібрався.

— У ра-ай? — здивувався Степан.— Ні-і, братику, я хоч і не піп, але істинно кажу тобі: в пекло.