Я прийшов дати вам волю - Шукшин Василь
Підійшли. Фрол зупинився за кілька кроків од Степана — про всяк випадок.
— Загостювався ти там,— мовив Степан.— Сподобалося?
— Просто рай! — у тон йому відповів Фрол.— Іще гостював би, та заїла триклята мошка — життя від неї нема, від...
— Відпочив?
— Відпочив.
— Тепер так: бери з двадцять козаків і їдьте в Астрахань. Ось малий покаже — куди. Там пси боярські людей гризуть. Одбийте.— Степан підштовхнув татарчука до Фрола.
— Як? Боєм прямо? — здивувався Фрол.
— Як хочеш. Хочеш прямо, хочеш криво. Щоб скомо" рохи тут були!.. Чув?!
— Батьку, дай я з ними поїду,— попросився Іван Чорноярець.— Я більше там знаю...
— Ти тут потрібен. З богом, Фроле. Спробуй не привези скоморохів — знову в кущі побіжиш.— Степан одвернувся.
Фрол пішов одбирати козаків із собою.
— Федоре, поїдеш до воронежців не раніше, ніж прийдемо в Царицин.-—Степан помовчав: чи все сказав, що хотів, чи не забув чого... Та видно було—інше вже цілковито заволоділо ним.— Сучий ублюдок!..— вирвалося раптом у нього. Він підхопився.— Людей катувати?! Швидше!.. Фроле! Де він?..
Фролів загін був уже на конях.
— Фроле!.. Рубай їх там, у гробину їх! — гукав отаман.— Криши підряд!..— Його почало тіпати.— Лизоблюди, тварюки погані! Невинних людей?!
З ним бувало: пекуче почуття ненависті враз налягало, на очах закипали сльози; він безладно вигукував прокляття, рвав одяг. Не тямлячи себе в такі хвилини, сам себе боявся. Звичайно зразу куди-небудь ішов.
— Ріж їм жили, Фроле, ціди кров погану!.. Змітай з лиця землі! Хіба то люди?! — Степан зірвав шапку, кинув, замотав головою, поник. Усі, хто стояв поряд з ним, мовчали.— Хто розплодив таку мерзоту? Собаки!.. Рубай, Фроле!.. Життя не давай...— неголосно, з хрипом проказав ще отаман і зовсім похилив голову, більше не міг навіть говорити.
— Він поїхав, батьку,— сказав Іван Чорноярець.— Зараз там будуть, не край серце.
Степан повернувся — і швидким кроком пішов геть.
Усі довго й тяжко мовчали.
— А це ж хворість у нього,— зітхнув літній козак. Бач, усього вивертає. Ще трохи — і припадок ударить. Мого кума — так само: як почне тіпати...
— Він після Івана так, після брата,— сказав Стир.— Раніше з ним не було. А після Івана ослаб: дуже побивався. Хворість не хворість, а серце надірване...
— Ніяка не хворість,— засперечалися із старими.— З горя такого не буває... Горе минає.
— А від чого ж він так?
— Жалісливий.
— Ну, від жалощів теж не хворіють. І мені жалко, але ж я не реву.
— Та що ти!.. Від жалощів якраз і хворіють. У тебе таке серце, а в іншого.,. В іншого — болить. У мене он Микишко, син,— згадав Стир,— коли помер? — років із двадцять. А я все уві сні бачу. Прокинусь — аж у грудях затерпне від горя, наче вчора його поховав. Ось тобі й минає — не минає. А він брата теж он як любив... Та на очах задушили — яке тут серце треба мати — камінь? Він і надірвав його.
— А ти був у тому поході? Бачив?
— Бачив.— Стир помовчав... і ще раз мовив: — Бачив. Не доведи господи бачити таке: найдобірніших, головку саму...
— А ви чого дивилися?
— А що ти вдієш? Оточили з усіх боків — що вдієш? Рипнись — перебили б усіх, і край.
— Діду, скажи,— почав про свій здогад один козак середнього віку,— ти батька краще знаєш: чи нічого він не затіває... такого?..
— Якого? — озлився Стир.
— Ну... на бояр, мо', рушити?.. Навіщо він, справді, силу збирає? На якого біса вона йому?
— Це ти сам у нього спитай, він про таке зі мною не радиться. Нікуди він не збирається рушати... Звідки
ти взяв?
— Але ж силу збирає...
— Сила завжди потрібна. Кому вона вадила, сила?
— Ну, не таку ж... Чув, по домівках — за порукою тільки? Це вже — військо прямо.
Ларко Тимофєєв, що був тут, зіщулив в усмішці дівчачі очі.
— Ну, а коли доведеться на бояр стрепенутися?..— спитав він.— Як ви тоді?
Запитання трохи приголомшило козаків. Так прямо ще не запитували.
— На бояр?.. То це ж — і на царя?
— Ну — на царя...— Сині очі жорстокого осавула так і світилися насмішкуватим, небезпечним блиском.— Чим він гірший за інших?
— Та він не гірший...— тверезо заговорив Стир.— Нам би не сплохувати: у нас сила, а в нього — втричі сили.
— Наша сила ще не вся тут,— гнув своєї Ларко.— Вона вся на Дону. Туди нині з Русі нашугало тьма люду — голод там... Ось де сила! А куди її? Марно, чи що, їй пропадати? Оружжячко з нами...
— Ні, Лазарю, не діло кажеш.— Стир рішуче похитав головою.— Це не діло, хлопче. Коли вже сили дівати нікуди, он — Азов на те... Чого ж ми на своїх попремо?
Ларкові очі втратили задьористість і веселість... Він помовчав і сказав незрозуміло:
— Своїх знайшов... Братів знайшов. Он вони, свої, що витворяють: вогнем палять, свої.
Усі промовчали на це.
Іван з Федором знайшли отамана в шелюзі, біля води.
Степан лежав у траві долілиць. Довго лежав так. Сів... Поряд— Іван і Федір. Він не чув, як вони підійшли.
Вигляд у Степана змучений, стомлений.
— Принеси вина, Федоре,— попросив неголосно.
Федір пішов.
— Як перевернуло тебе!..— мовив Іван, сідаючи поруч.— Навіщо ти так? Отак — серце розірветься коли-небудь, і все.
— Руки-ноги мов не мої, наче жорно підняв...— стиха мовив Степан.— Аж усередині труситься все.
— Я й кажу: надірвешся колись. Навіщо ти так?
— Не знаю, як тобі... Людей, котрих на Русі катують,— ніби в мене на очах катують,— з глибокою і несподіваною відвертістю сказав Степан.— Не можу! Прямо як розпечене залізо осюди вганяють.— Показав під серце.— Та хто ж катує!.. Тварюка, об яку шаблю шкода поганити. Невинних людей!.. Ну за що вони їх? І знайшли кого — калік недолугих...
— Годі, тримайся. Зараз Фрол привезе їх. Голову розіб'є, а привезе: йому тепер за всяку ціну провину треба спокутувати.
Федір приніс вина у великій чарі. Степан приклався, довго й жадібно пив, розливаючи на коліна. Відірвався, зітхнув... Подав чару Іванові:
— На.
Іван теж приклався. Відірвав, глянув на Федора...
— Пий, я там трошки хильнув,— мовив той.
— Сьогодні у великий загул не пускайте,— сказав Степан.— Ще не знаємо, що там Фрол накоїть. Треба збиратися і йти: більше ждати нічого.— Він схилив голову, помовчав і ще раз проказав стиха, зміцнілим голосом: — Нічого більше ждати, хлопці.
Фрол увірвався в нижній ярус наріжної, Кримської вежі, коли там уже нікого з катів не було. На долівці лежали замордовані скоморохи. Сьомко був непритомний, старий ще ворушився й тихо стогнав.
Надвірну варту — двох стрільців — козаки вштовхнули з собою у вежу й веліли їм не ворушитися.
— Живі чи ні?—запитав Фрол, нахилившись над старим.
— Живі-то живі,— прошепотів старий.— Нікудишні тільки... Понівечили.
Фрол нахилився ще ближче, придивився до бідолашного старого.
— Як вони вас!.. Ненько рідна!
— Сьомкові язика зовсім одрізали...
— Та ти що! — вражено вигукнув Фрол. Підійшов до Сьомка, розціпив йому закривавленого рота.— Справді. Ну, навтішалися вони тут!..
У двері знадвору зазирнув козак:
— Побачили! Біжать сюди від приказів. Хутчіше!..
— Беріть обох. Мерщій!—Фрол швидко підійшов до стрільців: —Ви що ж це? Гади ви повзучі, з живих людей отак знущатися...
— А що? Ми не били. Ми наглядали тільки... Та потримали, коли язика...
Фрол затопив стрільцеві в пику. Той одлетів у куток, ударився головою й поник.
— Щоб не наглядав, курва така!..
Другий стрілець кинувся був до виходу, але його звідти легко відкинув кремезний Кіндрат.
Троє козаків вибігли з вежі, скочили на коней. Всього їх тут було п'ятеро; решта чекали за стіною Кремля, ззовні.
Скоморохи були вже на сідлах у козаків. При світлі на них зовсім страшно було дивитися: понівечили їх жахливо, жорстоко. Навіть у бувалих козаків серця стислись од болю.
Від приказних будівель, під ухил до вежі, бігли люди. Передніх було легко пізнати: стрільці з рушницями, І бігло їх багато, із п'ятнадцятеро.
Кіндрат, вискочивши з вежі, глянув на стрільців, потім на Фрола... Стурбувався, але до коня не поспішав.
— Фроле, встигну... Дай?
Фрол якусь мить вагався... Кивнув згідливо:
— Миттю! По разу охрести, вистачить.
Кіндрат бігом повернувся до вежі; одразу звідти долинули несамовиті крики і два-три м'яких удари шаблею. Крики урвалися майже одночасно.
Тим часом стрільці були зовсім близько. Декотрі спинилися, прицілюючись з рушниць.
— Кіндрате! — голосно покликав Фрол.
Козаки оголили шаблі, торкнули коней, щоб не стояти на місці під кулями. Кіндрата все ще не було.
Пролунали два постріли. Потім третій...
Кіндрат вискочив з вежі, засовуючи на бігу в кишеню якісь дрібні речі.
— Чого ти там? — засичав Фрол.— Здох, чи що?!
— Пошарив по кишенях у них...— Кіндрат ніяк не міг потрапити ногою в стремено: татарська лошичка, не привчена до пострілів, злякалася. Дико косувала оком і відскакувала вбік.
— Тр!.. Той!..— гудів Кіндрат, стрибаючи на одній нозі.— Чого ти, дурненька, злякалася?..
Ще троє стрільців зупинилися, припали на коліно... Козаки завертілися на одному місці, смикаючи повіддя. Коні похропували, перебирали ногами, норовили стати дибки.
— Стрибай! — загорлав Фрол.— Твою мать!..
Кіндрат упав черевом у сідло... Підстьобнули коней...
Ще три постріли прогриміли майже одночасно. Під одним з козаків кінь стрибнув убік і став падати. Козак покинув його і скочив на ходу до Фрола, який для того трохи притримав свого коня.
Вимчали через Микільські ворота... 1 весь Фролів загін на всьому скаку зник у вуличці, що вела від Кремля навкіс до Волги. Лишився в повітрі тільки легкий слід куряви, та якийсь час чути було дрібний стрімкий біг коней.
Стрільців було душ вісім. Серед перших підбіг до вежі Іван Красулін, стрілецький голова. Увійшов у вежу...
Якийсь час його не було. Потім він вийшов. Пригнічено мовчав. З силою потер долонею лоба.
Підбігли інші... З вигляду Красуліна збагнули, що тут скоїлося.
— Козаки?
— Мабуть... Хто ж іще?
— Вони, більше нікому. Раз скоморохів узяли, то вони. Не татарва ж... Козачих рук діло.
— Ось що,—почав Красулін,— скоморохів узяли — цього не приховаєш тепер, а от вартових порубали — це треба замести якось. Треба щось придумати.
—— Порубали?! — запитували ті, що надходили.
— Он лежать... За скоморохів можна перетерпіти, а за цих — не доведи господи: усім дістанеться. Коли котриЗсь із вас потай донесе, і тому не минути лиха: я всіх тут знаю.
— Зовсім порубали? — Двоє увійшли у вежу...
