Я прийшов дати вам волю - Шукшин Василь
Раді б іще з вами побалакати, та... які з нас тепер балакуни! Ще побачимося!
Осавули вийшли.
Власті лишилися сидіти. Довго мовчали.
— Тц...— зітхнув старший Прозоровський.— Недобре у мене на совісті, негаразд. Вислизнув, сучий син, із рук вислизнув, як миньок. Ох, спитають нас, спитають: "А що ж ви зробили?" А нічого: як він прийшов з моря, так і пішов. Оддав, що було йому тягарем, та й пішов. Тільки й строгості нашої, що молебень відмовилися служити. Он воно як діло повернулося.
— Хитрий, лиходій...— зітхнув Іван Красулін. В Івановій кишені лежав — тягнув донизу — важкий мішечок: таємний Степанів дарунок.
— Не в тім лихо, що хитрий, а в тім, що — розумний. Хитрих і в нас багато, розумних мало. Чує моє серце, згадаємо ми ще цю розмову, згадаємо... Це вам не Іваш-ко Кондирєв. Не Єрмак навіть. Цей — спритніший, тямковитіший.
— Ну вже, Іване Семеновичу... знайшов розумаку! — вигукнув князь Семен.— Прямо тобі — головою з кручі: переміг розбійник розумом! Чого вже так?
— Та оружний-бо знову йде! "Чого так..." Так!
— Ну й нехай собі йде! Вони зроду оружні ходять, як тепер! Не нами заведено, не нам і скасовувати. У нас царева грамота на руках — до чого ж тут його тямковитість?
— Звісно, не без голови,— зітхнув стрілецький начальник,— я згоден із тобою, Іване Семеновичу. Але те й погано, що не дурень. Не дурень, та й не сотню, не дві веде за собою, а тисячу з чимось — тут і нам теж коли б не схибити, поможи господи. Одвів би він їх швидше звідси — весь клопіт тепер: аби обминути лихо.
— Та й я ж про це! — розсердився старший Про-зоровський.— Тільки турбота моя далі вашої дивиться: коли б не було у нього завтра — п'ять, а то й більше тисяч. Оце клопіт! Він же оружний, та з таким багатством...
— Скажи тоді, що робити?—теж сердито запитав князь Львов.
— От і не знаю. Якби знав — сказав. Отож-бо й воно, що не знаю. Усе правильно, указ довели... А душа болить. Віщує. Не до ладу зробили, не до ладу. Розумом — наче так, а совість не чиста, хоч ти убий мене.
— Вище за царя не станеш, Іване. Указ довели — що ж іще?.. Все. Ну гаразд,— почав розмірковувати Львов,— схотіли ми позабирати в них усе: оружжя, припас, добро... А хто ж забиратиме? Стрільці? Так вони ж он разом з ними гуляють, оті стрільці, їхню горілку п'ють наші стрільці... А коли й знайдеться кілька там надійних, то посадські не дадуть. Хіба не бачиш, що діється? Не тут, не з нами він тямковитий, а онде, у місті: він уже все розвідав там, тому й смілий такий. Немає в нас сили — укоськати його, нема. А він... що ж, він, звісно, не дурень: зрозумів це. Та тут і розуму великого не треба, щоб це зрозуміти.
— Воно — так,— погодився Прозоровський.— Так-то воно так...
Уранці наступного дня Разін торгував у ногайських татар коней. У торзі брало участь трохи не все разінське військо. Стояв неймовірний гамір. Це теж було свято, таке ж дороге й жадане.
Близько півсотні татар вертілось у колі з кіньми... Козаки штовхали коней кулаками, заглядали їм у зуби, штурхали під черево. Де й справді розумілися на прикметах, а де й удавали, що вельми розуміються.
— Сого? Навісо так? — обурювалися татари.— Кінька мо-ло-десь, сого зуби дивися?
— Сого, сого... Оце тобі й сого! Нісого!
— Ая-яй!.. Косак — розуміти треба кінь! Такий кінька — мо-ло-десь!
Вивчали копита, очі, вуха коней, груди... Навіть під хвости чогось заглядали. Коні шарахались од людей, од крику.
— Кузьмо, ану скоч на нього: як зразу не переламається, до Царицина можна сміло скакати. Ану, потримай,
согокало!
— А спина збита! Воду, чи що, возив на ньому?
— Сого?
— Ось! Як же його під сідло? Спина!..
— Пітниська, пітниська...
— Ну тебе!.. Хитрий Митрій знайшовся,— "пітниська". Я краще на тобі доїду, без пітничка. Дурнішого за себе знайшов...
Степан разом з усіма розглядав, мацав, штурхав коней. Поскучали козаки за кіньми. Світлою любов'ю ясніли козацькі очі. У колі були ще й верблюди, але на них ніхто не звертав уваги. їх брали так: вони теж потрібні—струги везти на Дон. Коні, оце радість довгождана!
— Ану, отого карого!.. Проскачи котрийсь! — гукав Степан. Він просто помолодів з цими кіньми, забув усі тривоги, усякі важкі думки на якийсь час вилетіли з голови. Усі вони тут — учорашні селяни, любов до коня невигубно жила в них глибоко в крові.
Хто молодший, з великою радістю стрибав карому на спину... Розступалися. Хто ближче стояв, шмагав коня канчуком... Той підскакував і ураз брав у мах. Сотні цікавих очей весело й ніжно дивилися услід вершникові.
— Піде,— казав Степан.— Га, діду?
Дід Любим відповідав не одразу, розважливо — тямив у цьому ділі.
— Трохи зад заносить... Бач? Не годиться.— Дід, як усякий знавець і мастак, коли його слова ждуть і в рот заглядають, занадто вередував.
— Годиться, нічого. Ми всі негодящі, а на світі живемо. Нам багато треба. Беремо! — вирішував Степан.
— Бери. Чого ж тоді питати? — ображався дід.
Степан того ранку мав гарний настрій. Усміхався.
— Не ображайся, Любиме. Я знаю, ти тямиш. Тільки — як ти не можеш зрозуміти? — нам багато треба. Усіх треба, скільки є тут. А ці оглядини... я й сам не знаю, навіщо ми їх затіяли. Так уже...
Обступали іншу коняку. І знову весело починали вишукувати в неї всілякі вади, і галасувати, й сперечатися.
— Проведи! Бігом!..— горланили.— Як?! Діду!..
— Ну, отак моя теща бігала, навіть жвавіше! Ноги ж навиверт. Ех, ноги, ноги ж — навиверт!
— У кого навиверт? У тещі? Та хіба ж у неї навиверт були? Ти що, Любиме?
— Тю, це я з твоєю переплутав! Це ж у твоєї навиверт були, чого це я?.. А в моєї, царство їй небесне, рівні були ніжки...
До Степана підійшов Федір Сукнін, відкликав трохи набік.
— Воєвода пливе, Тимофійовичу. Схоже, до нас.
— До нас?
— Он! Сюди править... А куди ж іще?
— Знайди Мишка Ярославова,— швидко звелів Степан.— Стривай-но! — Він придивлявся до великого струга, що плив від Астрахані.— Таки воєвода. Що там у них скоїлося? Га?
— Дідько їх знає.
— Чи не від царя що?.. Мишка сюди.
Мишко з'явився миттю.
— Написав тайші ? — спитав Степан.
— Написав.
— Усе там зазначив?
— Усе, аякже. Як велів, так і написав.
Степан узяв бумагу, а Мишко тим часом привів татарина. Судячи з усього, старшого.
— На,— сказав Степан, передаючи йому аркуш.— Віддаси тайші. В руки! Тільки так: побачиш, що можуть перехопити,— спали або — з'їж. Нікому більше, крім тайші!
— Зрозумів.— Татарин чудово володів російською мовою.— Віддам у руки тайші. А попадуся — з'їм. Я вже з'їдав, нічого.
— Скачи швидко! Постарайся краще не попадатися. За коней ми справно заплатимо, нікого не скривдимо, скажи там.
— Зрозумів, батьку-отамане.
— Від тайші мені відповідь привезеш. Тут не застанеш — ми незабаром підемо,— скачи на Дон.— Степан дістав гаманець, віддав татаринові.— Приїдеш, іще дам. Ходімо гостя стрінемо, братці: воєводу.
Отаман з осавулами попрямували до берега, куди вже підпливали астраханці.
— Чого? — не міг зрозуміти Степан, вглядаючись у воєводин струг.— Львов, сам Прозоровский, іще хтось... Чого, га?
— Чи не грамота яка прийшла? — висловив тривожний здогад Мишко Ярославов.— Невже в Москві спохва-тилися?
— Ми знали б,— сказав Федір.— Іван Красулін прислав би сказати. Ні, так щось... Може, іще поживитися— мало взяли. Коли б щось таке, Іван прислав би сказати.
— Ти гроші передав йому?—спитав Степан.
— Аякже.
— Що він?
— Хто, Іван?
— Ну.
— Радий. Присилатиме нарочного весь час. Каже: серед тих строковиків, яких ждуть, у нього теж є надійні.
— Добре. Чого ж тоді воєвода завітав, овечий хвіст? Клич до мене.
Степан повернув до свого струга, дивуючись і тривожачись. Невже цар спохватився? Спохватився й нову грамоту двинув... Але тоді чому сам сміливець воєвода завітав? Ні, не схоже, щоб від царя щось прийшло. Йому й донести, мабуть, ще не встигли. Ні, щось інше... Що?
— Князька одвезли воєводі ? — спитав на ходу осавулів.
— Учора.
— Чого ж він завітав? Не второпаю.
Воєвода завітав з тієї причини, що надто, як йому здавалося, продешевив у дипломатичному торзі в Астрахані. Коли вони потім залишилися самі, так і зрозуміли: обшахрав їх отаман, як малих дітей.
— Здоров, отамане! — бадьоро привітався Прозоров-ський, заходячи до намету. Цією бадьорістю він усю дорогу надував себе, як циган худу кобилу. Він побоювався отамана. Побоювався його віроломства. Хай іде на Дон, але хоч не такий сильний іде. Куди ж це годиться — так іти!
— Здорові були, бояри! Сідайте,— запросив Степан, допитливо вдивляючись у гостей: Прозоровського (старшого), Львова, піддячого Алексєєва.
— Яка шуба в тебе, браток! — вигукнув раптом Про-зоровський, витріщившись на дорогу соболину шубу, що лежала в кутку намету.— Розкішна шуба. У Персії наче й морозів великих нема — звідки ж така добряча шуба? Напевне, ще на Волзі зняв із когось? Начебто наша шуба...
— З чим завітали, бояри? — жорсткувато спитав Степан.— Чи не хочете сивухи? А то я звелю...
— Ні...— Прозоровський посерйознішав.— Негаразд ми вчора вирішили, отамане. Ти підеш, а государ спитає з нас...
— Чого ж вам ще треба? — перебив отаман. Він зрозумів: нічого від царя нема — самі воєводи сучуть йому зашморг якомога тугіший.
— Ясир треба віддати. Гармати всі треба віддати... Товари... ті, що боєм у персів здобули — це ваше, бог з ними, а котрі на Волзі взяли?.. Ті треба віддати, вони награбовані. Треба віддати, отамане. Адже там і цареве добро...
— Усе віддати! — вигукнув Степан.— А мене не треба на додачу?
— А ще: перепишемо всіх твоїх козаків, так буде спокійніше,— непохитно і з силою закінчив Прозоровський.
Степан підхопився, заходив по тісному намету — немовби йому сказали, що його, аби воєводам спокійніше було, хочуть оскопити. І всіх козаків теж зігнати в гурт і зганьбити розпеченими таврами. Це розлютило отамана, та він ще кріпився.
— Гармати — я сказав: пришлемо. Ясир у нас — на трьох козаків одна душа. Ми віддамо тоді, як шах віддасть наших братів, що в нього в неволі. Товар волзький ми давно поділили — не зібрати. Переписувати нас — що це за чудасія? Ні на Яїку, ні на Дону такого звичаю не водилося. Я такого не знаю.— Степан сів на лежак.— Не водилося такого, звідки ви взяли?
— Не водилося, а тепер поведеться.
— Ходімо зі мною! — раптом різко сказав Степан. Підвівся й стрімко пішов до виходу.— Чого це ми самі гадаємо: поведеться, не поведеться...
— Куди? Ти що? Ей!..
— Спитаємо в козаків: чи дадуть вони себе переписувати?
— Не дурій! — гримнув Прозоровский.
