Я прийшов дати вам волю - Шукшин Василь

Але думка ця — що він не жаліє товаришів, а жаліє тільки тоді, коли їх уб'ють,— ця колюча думка застрягла скалкою, і Степан зрідка, ніби ненароком, запитував то одного, то другого. "Звичайно, отаман у вас лихий, нікого не жаліє... Так, мабуть?" Ні, так не думали. Але, хто сміливіший, не приховували й того, що думають. Іван Чорноярець, коли Степан дійняв його своїми натяками, сказав прямо: "Та чому лихий? Дурний буваєш, це правда, ти й сам про це знаєш, а лихий... Не знаю. Не лізь до мене, Степане, з такими речами, я тут тобі не допоможу: не вмію. Та й сам... Не задумуйся надто — лихий, не лихий... Який є". Ні, не розумів Іван, як це важливо для душі. Цікаво б із Фролом Минаєвим побалакати, але тут Степан сам не давав собі ходу. Щось його зупиняло. Можливо, те, що Степан повсякчас відчував: не до кінця щирий із ним Фрол, по щирості тут не буде, не вийде... Щось затаїв Фрол, заздрив, чи що, другові — його воїнському щастю, його отаманству,— щось таке з певного часу постійно стояло між ними. А тепер із цією княжною... Не знали старі, Піп із Стирем, ніхто не знав, тільки Степан знав: не займе він Фрола. Саме тому й не займе, що — непросто між ними. Іншого зайняв би, а Фрола чомусь не можна. А чому не можна, цього й Степан не розумів, не міг збагнути, тільки знав, що — не можна через дівку.

— Ну? — запитав Степан.— Сон, кажеш?

— Чудний такий сон!..— похопився був Стир, та Степан осадив:

— Запам'ятай: бабці розкажеш. Чого підвелися? Іван, либонь, розбудив?

— Іван,— признався Стир.— Тимофійовичу, ти отаман добрий, а на Івана хвоста не піднімай. У нас таких осавулів — раз-два, та й нема.

— А Фрол?..— спитав Степан.— Фрол добрий був осавул. Мені його жаль. Іван, він, звісно, добрий осавул, але Фрол... У Фрола ж і голова була.

— А чому — "був", батьку?—спитав Івашко Піп, удаючи страшенно наївного.

— Який хитрий! Глянь на нього, Стирю... Отакий нечистий заморочить голову, і справді дурнем станеш. Нема більше Фролка.— Степан мовби навіть радий був повідомити старим цю сумну новину. І ще він зловтішався, що старі з Чорноярцем укупі так просто й нерозумно повели цю гру "в умовляння", так безпорадно й недоладно. А то надто вже всі розумні та хитрі, прямо не підкопаєшся ні під кого — такі всі розумні та хитрющі.

— А де ж він? — усе прикидався Піп.

— Пропав. Так мені його жаль!.. Ні за що пропав.

— Ну, може, ще не пропав?

— Пропав, пропав. Добрий був осавул.

Помовчали всі троє. Степан уявив собі, як мокрий

Фрол лежить десь під кущем... Як він усе-таки насмілився на таке діло з княжною! Це дивувало Степана. Чи то п'яний як дим був, чи то сказився зовсім. Як же він міг подумати, що йому це минеться? Ну, Фрол!.. Ну, поганець! Цікаво, про що ти зараз лежиш думаєш своєю головою? Але ось що, мабуть, не менш дивне: коли допіру стали гадати, хто міг заміритися на княжну, першим, про кого подумав Степан, був Фрол. І це теж дивувало, і Фролкова безрозсудність дивувала. Він же обережний чоловік. Що це з ним сталося?

— От я тобі одну казку розкажу,— мовив Стир.— Розказував її мені мій дід. Жив на світі один добрий чоловік...

Степан підвівся, почав ходити в задумі.

— Посіяв той чоловік пшеницю... Еге. Посіяв і жде. Пшениця росте. Та так податливо росте — любо дивитися. Вийде чоловік увечері на межу, гляне — серце півнем піє. Надходять жнива...

— Я твою казку знаю, діду,— перебив Степан.— Послухай, яку я тобі розкажу.— Він тверезо й серйозно подивився на старих.

— Ану. Я люблю казки. А найбільше про чортів: відчайдушні, мать їх!.. Ану — казку? — пожвавішав Стир.

— Жили на світі теж добрі люди...

— Кхм. Так.

— Гарно жили, вільно. Робили, що хотіли. А тоді їм сказали: "Більше вам волі нема". І почали їх всіляко утискувати. І життя їхнє... стало погане.— Степан подивився на старих, мимоволі всміхнувся, побачивши, як збентежив він своєю притчею.

— Оце і вся казка?

Що цим людям робити? — весело і значущо спитав Степан.

— Хто це тобі таку казку розказав? — поцікавився Стар.

— Один чоловік... Тепер я вас питаю: що їм робити?

— От спитай того чоловіка: він знає, що робити. Хто затіває такі казки, той і мусить знати, що робити. Як припре, то придумаєш, що робити. Ми он із твоїм батьком ураз придумали, коли приперло. А як той чоловік радить?

— Гарна казка,— в задумі мовив Піп.— Шкода, кінця

не знаєш.

— От і думаю: який би їй кінець приробити? Славний треба кінець. Га? — Степан визивно і з зухвалою веселістю подивився знову на Стнря. З якогось часу він діймав старого зловісною вигадкою: нібито Стар підмовляє отамана "підняти на ніж" цареві міста на Волзі — Астрахань, Царицин, Самару... До цієї жартівливої вигадки ставилися по-різному. Стир сердився й блазнював у відповідь: "Не Самару, а вже Москву тоді!" Іван Чорноярець чудувався. Фрол Минаев пильно приглядався до Степана, коли той затівав дивну сварку із старим, Лар-ко Тимофеев хоч і скалив зуби, але теж із цікавістю й серйозно позирав на отамана — їм здавалося, що в цьому небезпечному жарті є — не жарт. Але ніколи про це не говорили — ні отаман, ні осавули.— Чого мовчиш? — спитав Степан.— Треба ж казці кінець приробити?

— Роби,— озвався Стир, відчуваючи, що отаман намірився знову позубоскалити.— Який я тобі порадник?

— Хто ж мені порадник тоді, як не ти? Та не Піп же... Ви багато бачили, багато думали...

— Знайшов думних! — вигукнув Стир.— Ми тобі надумаємо... Я от думаю: де б нам зараз сивушки добути? В тебе нема?

— Нема,— серйозно одказав Степан.— Чого приперлися? Фрола виручати? Хіба ж так роблять, як він?

— Він сп'яну, батьку. Здурів,— обережно повів був розстрига Піп.— Ударило в голову...

— Нехай молоко п'є, коли від сивухи дуріє,— одрізав Степан.

— Кинь, Тимофійовичу,— серйозно сказав Стир.— Хоч сердься на мене, хоч не сердься, скажу: не діло й ти ведеш. Де це видано, щоб через молодицю сварки якої в чоловіків не виникало? Це споконвіку так було! Віддати її треба — далі від гріха. А за неї ще й викуп добрий дадуть. За неї та за брата її треба...

— Гаразд!—озлився Степан.— З'явилися тут... апостоли. Самі п'яні ще, проспіться. Завтра в Астрахань поїдемо.

"Апостоли" замовкли. Іван Піп, той і зовсім заспішив до виходу — підштовхував Стиря.

— Ідіть спати,— вже м'якше мовив Степан.— А то... сни якісь почали розказувати... Робити нічого.

Старі вийшли з намету, постояли й навпомацки стали спускатися по сходні — одній хисткій дошці, на якій ріденько понабивано поперечних рейок.

— А ти, Іване, здогадливий: голову за пазуху поклав,— сердито сказав Стир.— Чого ж язика проковтнув, коли я заїкнувся про дівку? То — "треба нараяти йому", а то онімів ураз. І нараяв би — саме час.

— Боюся,—просто сказав розстрига.— Навіщо, думаю, на свою руку сокиру впускати?

— Е-е... та ти справді з отих, із думних? — пустив шпильку Стир.

Розстрига зітхнув. Помовчав і сказав сумно:

— Був колись і в мені молодця жмут — вирвали.

На березі їх чекав Іван Чорноярець.

— Ну? — спитав осавул; він покладався на старих.

— Відійде,— пообіцяв Стир.— Весь у свого діда: той, бувало, оглоблю схопить — дай боже ноги. А потім нічого — відходив. І в цього звичка така сама. Викапаний дід Разя.

— Оглобля — то ще нічого,— зауважив Чорноярець.— Цей дещо гірше хапає.

— Лютий серцем, правда. А от Іван у них був — дівка красна! От кого я любив! І цього люблю, але... боюся,— признався й Стир.— Не збагнеш ніяк, що в нього на думці.

— Звести її, чи що, гадину? — розмірковував уголос осавул.—— Підсипати їй чого-небудь?..

— Ні, Іване, то гріх. Що ти! — майже в один голос проказали старі.

— З нею більший гріх! "Гріх"... Ми через неї осавула втратили — ото гріх!

— Ні — гріх страшенний: труїти людину,— стояли на своєму старі; особливо розстрига розхвилювався.— Гріх це великий. Краще так убити.

— Убий так! — вигукнув осавул.— На словах ви всі хоробрі...

— Побачимо. Додому він її повезе, чи що? Там Олена без нас їй голову одкрутить. А де ж Фрол? — запитав Стир.

— Онде, біля вогню сидить. Сушиться. Що його діяти завтра?—Чорноярець був у скрутному становищі.— Не дам собі ради.

— Ходімо до Фрола,— сказав Піп.— Щось придумаємо.

— Чогось у мене голова якась стала?.. Забув, щось хотів сказати тобі, Іване...— Стир притримав осавула, потер долонею лоба.— Що я хотів сказати?

— Ну? — невдоволено мовив осавул.— Що?

— А-а!.. Згадав: ходімо вип'ємо по чарочці! Прямо з голови вилетіло. Звечора ще пам'ятав...

— Щось недобре з тобою діється, Стирю,— зауважив Чорноярець.— Про таке діло забуваєш... Старієш?

— Я? Анітрохи. Хто це тобі сказав?

— Старієш.— Осавул любовно ляснув старого по потилиці.— Ти хіба такий був? Я ж пам'ятаю...

— Старію, Ваню. Залишилося мені випити на цьому світі всього... двадцять бочок горілки.— Стир мовив це з удаваним смутком, навіть сякнувся якось сумовито.

— Згориш к бісу.

— Не згорю! — випростався Стир.— Я хоч і старий, але старого замісу, не вам рівня. Якби опинився допіру на місці Фрола, у мене б осічки не було. Ви тільки головою берете, а ми, як яєчко,— з усіх боків круглі. Хоч постав нас, хоч поклади — ми завжди боком. Отак воно, хлопче.

— Щось треба з нею діяти,— знову згадав Чорноярець про княжну.— На Дону їй робити нічого. Куди?!

Він не був лихий чоловік, Іван Чорноярець, але святе воїнство для нього — істинно святе, на тому він стояв, за те і любили його у війську, і поважали.

Троє звернули від берега в бік далекого вогнища, біля якого сушився Фрол Минаєв. З того берега його перевіз у човні Чорноярець.

Десь у пітьмі невиразно співали двоє:

Ож.

Бедный еж!

Горемышный еж!

Ты куды ползешь?

Куды ежисся?

"Бедный еж" знайшов нарешті рідну душу.

Свято, якого так ждали козаки, відшуміло. І славно! Так і було завжди. А як же інакше, коли не так? Де є одна крайність — неймовірне терпіння, стійкість, смертельна готовність до подвигу й до жертви, там обов'язково є друга — прямо протилежна. Разін не був би Разіним, якби чомусь — з якихось там важливих воєначальник міркувань — не благословив козаків на широке гульбище. Ніяких інших, навіть найважливіших міркувань! Так росіянин відпочиває — увесь, душею й тілом. Завтра будуть інші справи. Буде день — буде й харч. Це на Русі давно сказали.

6

Ранок зайнявся ясний.

Після важкої гарячкової ночі розгорнулася широчінь вільна, чиста.