Я прийшов дати вам волю - Шукшин Василь

Він знав, як прогнати цей світлий смуток із серця.

Налили ще. Добре, матері його ковінька. Добре погуляти — дім близько.

— Щоб довіку стояв вольний Дон! Разом!

— Любо, батьку!

— Заспівуй! Веселої!

— Е-у-а!.. Гат-тя! — Здоровило козарлюга Кіндрат припечатав долоню до дошки... А співати не вмів.

Гримнули заспівувачі, умілі, давно злагоджені в пісні:

Ох, по рюмочке пьем.

Да по другой мы, братцы, ждем;

Как хозяин говорит:

За кого мы будем пить?..

— Ат-тя! — знову заграла Кіндратова душа, він торохнув по дошці кулаком.— Що б його утнути?

А хозяин говорит;

Ох, за тех мы будем пить,—

За военных молодцов,

За донских казаков,

Не в Казани, не в Рязани,

В славной Астрахани...

Хтось так свиснув, що аж у вухах засвербіло. Не в самого Кіндрата душа заходила, запросилася на волю. Хотілося якось вивихнутися, силою своєю настрахати — загорланити, чи що, або кого-небудь подужати.

На другому кінці завели іншої пісні, перекричали:

А уж вы, гусельки мои, гусли звонкие,

Вы сыграйте-ка мне песню новую!

Как во полюшке, во полянушке Там жила да была молодая вдова,

Ух-ха-а! Ух-х!..

— Батьку, губи пісню! — загорлали з усіх боків.

Захвилювалася, занепокоїлася тисяча; більшість, особливо молоді, не співали — з нетерпінням дивилися на отамана. Але пісня ще жила, і батько не помічав, не хотів помічати нетерпіння молодих. Пісня ще жила, ще могла подужчати.

Ох, вдовою жила,— горе мыкала,

А как замуж пошла — слез прибавила;

Прожила вдова ровно тридцать лет,

Ровно тридцать лет, еще три года...

— Батьку, не треба про вдову, бо мені жаль її. А то зареву-у!..— Кіндрат закрутив головою і ще раз торохнув по дошці.— Заридаю-у!..

— Чи добре перекусили, козаченьки?!—спитав отаман.

— Добре, батьку! — гаркнули. I ждали ще чогось. А батько все ніяк не помічав цього їхнього нетерпіння. Все не помічав.

— Не муч, батьку,— стиха мовив Іван Чорноярець,— а то й справді заревуть. Давай уже...

Степан усміхнувся, глянув на козаків... Видно, його й самого поривало. Він кріпився. Він дуже любив своїх козаків, але раз він повів гулянку, то знав, коли попустити віжки.

— А чи добра сивуха?

— Ой, добра, батьку!

— Наливай!

Тепер, здається, вже близько очікуване. Випили.

Степан поставив порожню чарку, утер вуса... Поліз наче по люльку... І враз рвучко підвівся, зірвав шапку і вдарив нею об землю.

— Валяй! — сказав завзято.

Це було те, чого ждали.

Лунко прокотився над водою могутній радісний скрик захмелілої ватаги. Попідхоплювалися... Бандуристи, скільки їх було, повсідалися в ряд, ушкварили по струнах. І пішло... Танцювали всі. Свистіли, ревли, тюкали... Утворилося величезне коло. В центрі кола стояв отаман, злегка притупував. Скалився по-доброму. Теж дорога мить: усі життя враз сплелися б зчепилися в одне вели* чезне життя, і воно крутиться й гаряче дихає — радіє. Схоже на несподіваний бойовий наскок або на нестямні жіночі пестощі.

Земля здригалася; чайки, що кружляли над берегом, шугнули вгору і врізнобіч, як од пострілів.

А сонце знову сідало. І швидко спадали сутінки. Запалали вогнища на березі.

Свято роздалося вшир: не було тепер одного кола, завихрення свята утворювалися навкруги вогнищ.

Біля одного великого вогнища до Степана тягли полонених, він їх підштовхував у коло: вони повинні були танцювати. Під козацьку музику. Вони танцювали. З козаками упереміш. Козаки щиро старалися, показуючи, як треба — по-козацькому. В гладкого перського купця ніяк не виходило навприсядки. Двоє козаків схопили його за руки, садовили на землю й ривком підводили. З купця — піт градом: він би й радий був затанцювати, щоб рук не повисмикували, і старається, а не може.

— Давай, тезику! Ворушись!

Тезик (купець) важко і смішно (уже радий, що хоч смішно) гопкає — тільки б не зім'яло ненароком це дике свято, це величезне кошлате життя, яке так розмашисто й небезпечно веселиться.

— Гоп-па! Геть! Гоп-па! Геть! Ох, гарно танцює, сучий син!.. Ти глянь, ти глянь, що виробляє!..

Серед танцюючих — і прегарна княжна. І нянька її слідом за нею підстрибує; усе мусить танцювати й підстрибувати, коли на те пішло.

— Дужче! — гукає Разін.— Шквар! Щоб землі свербіло...

До нього підвели молодого князька, полонянчиного брата: він відмовлявся танцювати й упирався. Степан глянув на нього, показав на коло. Князьок хитнув головою і забелькотів щось своєю мовою. Степан ухопив його за барки і жбурнув на вогнище. Шугнув угору іскряний сніп... Князьок кулею вискочив з вогню й покотився по землі, щоб погасити тліючий одяг. Погасив, схопився на ноги.

— Танцюй!—крикнув Степан.— Я тебе, курво, поузиваюсь. Самого, як свиню, на вогні засмажу. Танцюй!

Не тепер би князеві норовитися, не тепер би... Та ще й лаятися почав... Тут багато хто розумів по-перському.

— Ну? — чекав отаман.

Бандуристи утнули дужче... А князьок стояв. Видно, молода його гордість стрепенулась і повстала, видно, вирішив, хай краще вб'ють, ніж принизять. Може, сподівався, що отаман усе-таки не займе його — заради сестри. А може, пригадав, що зовсім недавно сам наказував людям, і танцювали інші, коли він того хотів... Одне слово, затявся, та й край. Темні його очі палали гнівом і образою, губи тремтіли; на обличчі відчай і упертість водночас. Та хоч який був затятий молодий князь, отаман затяті ший за нього; та й не тепер змагатися з отаманом у затятості: хіба ж допустить він, захмелілий, перед своїми воїнами, щоб хто-небудь його здолав у чомусь, у тій же таки затятості.

— Танцюй! — наказав Степан. Він уп'явся очима в смагляве тонке князькове обличчя. Той знову щось заговорив, розмахуючи руками. Степан потяг шаблю... З кола до отамана підбігла княжна, повисла в нього на руці. Перси схопили князька й самі затягли в коло. Степан відштовхнув княжну і, стежачи за князем, звелів: — Дужче! Повесели очі козацькі... Ось батько викупить, тоді вже... сам примушуй інших.

Біля одного вогнища гурт молодих і старих затіяли стрибати через вогонь. І тут ревище та регіт. Змочували водою тільки голову й бороду. І більше нічого. Пахло смаленим.

"Бедный еж" набрів на цей гурт... А був він зовсім п'яний.

— Ммх!.. Смачно пахне! — I "еж" став скидати з себе каптан.— Дай-но я свого теж прив'ялю.

Його прогнали. І він пішов, і знову заспівав:

°х,

Бедный еж!..

А на все те, здивовано блимаючи, дивилися з темного неба великі зорі. І ще з темряви, з кущів, гляділи заздрісні очі вартових. Не всі з них стрималися: дехто зумів урвати дещицю — чарчину-другу.

Іван Чорноярець із сотниками обходив варту... В одному місці, де мав стояти вартовий, вийшла заминка. Вартовий спав... Та, зачувши кроки, він підхопився, хоч було вже пізно. Коротка метушня, хрипке дихання, уривки слів:

— Тримай руку! Руку!.. Собака!..

— Дай йому по макітрі!

— Руку! Мх!.. Гик! — Тупий удар, мабуть, під дихало: вартовий перестав пручатися.— Я тебе покусаюся! В'яжи, Семене. Сюди іншого постав.

— Федько! — покликав сотник.— Ставай. За руку вкусив, змій. Довго тепер не загоїться. Людський укус довго не гоїться. Собачий — і то скоріше. От змій!.. Як іще жилу не ушкодив.

— Помочись на неї — швидше загоїться.

— Цей нехай лежить,— наказав осавул.— Розв'яжеш, Федько,— гляди! Сонце зійде, ми з ним побалакаємо.

Група з Чорноярцем, шелестячи кущами, рушила далі. Поки військо гуляло, перший осавул спокою не знав.

Степан був у такому стані, коли не хочеться нікого бачити. Він випив ще келих і пішов до стругів — побути на самоті. Він не сп'янів, тільки в голові поштовхами коливалось.

Його наздогнала персіянка. Позаду, осторонь, маячила її нянька.

— Ну,— спитав Степан, не обертаючись: він упізнав дівчину по її легкій ході.— Натанцювалася?

Персіянка щось відповіла.

— Злякалася за брата? Чого він, дурень, затявся?

Вона знову залепетала щось — швидко-швидко, стишеним, благальним ніжним голоском.

Підійшли до води. Степан присів, обполоснув лице... Постояв, замислившись. Дивився у в'язку темряву.

Тихо плескалися біля ніг хвилі; галасував за спиною п'яний табір; перемовлялися на стругах вартові. Вогні смолоскипів на бортах одсвічувалися в чорній воді, зміїлися й миготіли. Тепла ніч м'яким черевом лежала на землі, на воді, на вогнях...

Було трохи парко; пахло рибою й димком.

Довго стояв Степан нерухомо. Здавалося, він забув про все на світі. Якісь далекі, нетутешні думки знову опанували його. Він умів оддаватися думкам, йому іноді дуже хотілося бути самому.

Персіянка доторкнулася до нього: вона, видно,

змерзла. Степан отямився.

— Мабуть, змерзла? Ех, котеня заморське,— лагідно і з подивом мовив він. Погладив княжну по голові. Повернув за плече, підштовхнув: — Іди спати. А то й справді, прохолодно біля води.

Княжна радісно спитала щось, показуючи на свій струг.

— Іди, йди,— потвердив Степан.— Іди.

Княжна сплеснула руками й побігла. Гукнула на бігу своїй няньці; та відгукнулася, теж задоволена.

Степан, дивлячись у той бік, куди побігла княжна, хитнув головою.

— От і візьми з неї... Ляльками тут граються, дурепа мала.— І подумав: "Віддам, досить. А князька хай викупляють: заправлю, як за півсотні добрячих жеребців".

Знову став дивитися в пітьму... І пригадалася чомусь інша ніч, далека-далека...

Теж був початок осені... Було так само тепло. Стенька з братом Іваном (Іванові було тоді літ шістнадцять, Стенькові — десять) засиділися на березі Дону з вудочками,— сонечко сіло, темрява лягла на воду. Не хотілося йти додому. Сиділи, слухали тишу. І настав, видно, той теж рідкісний і дорогий дар юності, який одного разу переживають усі в щасливу пору: серце ураз солодко замре, і якийсь безпричинний захват захоче підняти зелену ще людинку на повен зріст, і людинка ясно зрозуміє: я є в цьому світі! І через те, що все-таки не встаєш, а сидиш, міцно обхопивши коліна,— тільки ще жаданіша й ближча віра: "Нічого, я ще зроблю це — встану". Це сильне почуття не забувається потім усе життя.

Брати сиділи довго, мовчали. Станиця засинала. Раптом вони почули недалеко жіночі голоси — козачки прийшли купатися. Вони завжди купалися, коли посутеніє. Блаженствували самі. Перемовлялися вони стиха, але якось ураз їхні голоси розтривожили ніч, заповнили весь простір над водою. Слова чулися виразно, близько.

— Ах, вода-а, ну й тепла!.. Ах, як добре!

— Пестить... Боже, прямо пестить.