Я прийшов дати вам волю - Шукшин Василь

Микито, візьми когось —> наздоганяйте у легкому човні. Віддай грамоту, тільки — боронь боже! — нічого не обіцяй. Не треба. Нехай у Волгу зайдуть — там зручніше розмовляти.

— Адже спитають: як, що? Не повірять...

— У грамоті, мовляв, усе написано: "Цар вам провини ваші віддає — ідіть". От і все. З богом, Микито: хай у Волгу зайдуть, а там буде видно.

Через якийсь час із-за переднього струга астрахан-ців вилетів бистрий човник і замахав у бік разінців. Із княжого судна гримнула важка гармата. Флотилія стала.

Зачувши гарматний постріл, Степан скочив на ноги.

— Човен! — гукнув стерновий.— Ті стали, а човен навздогін пливе.

— Ану, зажди! — наказав Степан.— Чи не до нас?

— Посли, мабуть? — гадали козаки.

-До нас, чи що?! — гукнув Степан нетерпляче. Посли — це вже не бій. Не йому тепер, ослабленому, обвішаному добром, як гирями, бажати бою. Посли — це добре.— Ану, хто зіркіший — дивися гарненько!

Усі дивилися на далекий човник.

— До нас! — запевнили зіркіші.— Прямо сюди летить. Легкий, без набоїв .

За хвилину Степан уже розпоряджався:

— Смальни з якої гучніше! Сенько, гайда до Чорно-ярця — нехай докупи спливуться. А сам нехай до мене йде. Повдягатися всім!

Набої — тут — набивні дошки на бортах.

У разінській флотилії почали готуватися до зустрічі з послами. Дзявкнула гармата. Передні струги розвернулися й пливли до отамана. Козаки вдягалися: на каспійській вечірній воді квітли найнесподіваніші яскраві барви. Заблищало біля поясів коштовне оружжя — шаблі, пістолі. У Степана при боці опинився золотий пернач, гнутий красень пістоль.

— Веселіше дивіться! — лунав бадьорий Степанів голос.— Хворих назад!

Великий плаский диск сонця торкнувся обрію і повільно осідав у воду. А в небі, в тій стороні, почала розгорятися нежарка солом'яна пожежа.

Човник з послами все линув і линув по воді. Поспішав. Сонце було якраз між човником і Степановими стругами. Воно повільно котилося донизу. А човник усе поспішав.

І ось сонце закотилося зовсім; на воді лишився широкий кров'яний слід. Човник поплив по цьому сліду. Перетнув його, підплив до отаманового струга. Кілька рук простяглися з баграми — придержали човника. Послів підняли на високий борт.

На морі тиша. Тільки чайки кружляють і кричать, мов прищемлені коти.

Рівне, гладеньке море. Скоро ніч. Супокій.

— "...Щоб ішли ви з моря на Дон,— читав Микита Скрипіцин Разіну та його осавулам.— І щоб ви, йдучи додому, ніде ніяких людей за собою не підмовляли. А котрі люди і без вашої підмови почнуть до вас приставати, щоб ви їх не приймали і за те опали на себе не накликали..."

Степан скоса глянув на осавулів. Осавули уважно слухали.

— "І щоб ви за провини свої служили, і провини свої заслужували..."

— Читай до ладу! — розсердився Степан.— Заторочив одне: "служили та заслужували"!

— Тут так написано! — вигукнув Микита й показав Степанові.

Той відштовхнув грамоту.

— Читай!

— "А що забрали низових людей і добра багато, то все те у вас забрати й оддати в Астрахані..."

Князь Семен Львов, поки його посли роздражнювали Разіна, обмірковував простий і надійний план. Те, що разінці зупинилися для переговорів, обіцяло вигоду. Тепер, мабуаъ, треба не прогавити мить.

Князь Семен розмовляв із сотниками.

— Думка в мене така, хлоп'ята,— зволікав, як завжди, хитрий Львов.— Стеньці подітися нема куди: шахові насолив, у Терках стрільці, в Астрахані стрільці... А на бій іти йому неохота. Йому додому треба — розвантажитися. О-от... А тільки-но зайдуть у Волгу — тут ми їх і замкнемо, відріжемо од моря. Він одразу згідливим стане. У Волгу його заманити, у Волгу... Заберемо манат-тячко, а тоді вже приведемо в Астрахань. Га?

Милостиву царську грамоту прочитано.

Козаки думають. Посли ждуть.

Степан ходив по стружку туди-сюди. У нього дозрів свій план, не такий простий, як у князя Львова, і трохи, може, ризикованіший. Річ у тім, що він не повірив ні грамоті, ні словам Львова (він вирішив, що грамота фальшива), але в діях астраханців він уловив якусь невпевненість і зробив ставку на неї. Та ще на свою кмітливість і спритність.

— Іване! — покликав він Чорноярця.

— Ну,— відгукнувся той.

— Зробимо так: ми на десяти стругах залишимося тут, а ти на дванадцяти, з ясиром, з бусами 2 підеш у Волгу. А ми острів з того боку обійдемо і станемо. Якщо вони готують пастку — ми у них за спиною опинимося. Уторопав? Бач, вони обдурити нас задумали...

— Ти хитрий, Стень... Степане Тимофійовичу,— заговорив Микита Скрипіцин,— але й там не останні дурні: там знають, що ви не на дванадцяти стругах ішли, а на двадцяти двох. Зметикують.

— Звичайно, зметикують. Іване, зайдете у Волгу, зразу ж кого-небудь у човен — і до князя Львова. Скажете, що вийшла тут у нас незгода: одні на милість пішли, інші з Степаном у Терки відчалили. Посли з нами побудуть. Виявиться, що підступ,— з них почнемо: своїми руками обох задушу. Підбирай людей, Іване. Якнайменше бери — тільки веслярів. Ларко, Федір, Фрол — зі мною. Розкажіть козакам, щоб усе знали. Щоб напоготові були. Пильнуйте послів. Гайда!

Разі нська флотилія заворушилася.

Тут і там спалахували смолоскипи; козаки мінялися місцями. Дванадцять стругів вирушали з Чорноярцем, решта мали бути із Степаном — у засідці.

Микита Скрипіцин затужив. Посольство могло вилізти йому боком... Потайний князь Семен додумається: влаштує козакам пастку. Тоді отаман дотримається слова — задушить, це вже напевно. Та не знав Скрипіцин, що отаман сам хоче виставити його, Скрипіцина, як грамоту, але не фальшиву, як думав отаман про ту, що йому зачитали, а справжню: коли дати Скрипіцину втекти, то він і сповістить Львова, що козаки не ймуть віри і налаштували свою пастку. Цього треба було Степанові: він уперто не хотів бою. Коли з'ясується, що козаки не дали себе ошукати, астраханці муситимуть розкрити карти. Може, грамота й не фальшива, дідько її розбере отак.

— Пропали, Кузьмо,— неголосно сказав Скрипіцин своєму товаришеві.

— Відчуваю,— відгукнувся той.

— Що робити? Ану, як там візьмуть та кинуться на ці дванадцять стружків? Подумають, іцо всі пройшли, й кинуться.... Пресвята богородице, одведи напасть. Пропадемо...

— Перехитрив, чорт хитрий!

— Хіба їх обдуриш — з малолітства розбійники, самого гаспида круг пальця обведуть.— Скрипіцин мимоволі прислухався, як збиралися козаки, прикидав у думці, скільки вони ще збиратимуться і скільки мине часу, поки козаки підійдуть до Волги, а князь Львов відріже їх з моря,— устигне розвиднитися чині? А що Львов піде на віроломство й здирство, у цьому Скрипіцин не сумнівався — піде. Коли б на той час хоч розвиднилося, козацькі хитрощі розкрилися б, і Львов схаменувся б...

— А що Львов надумав? — спитав у нього Кузьма.

— Звідки мені знати? Ти знаєш?

— Я знаю... Ви там усе перешіптуєтеся, все вимудровуєте... Накинеться він на цих, як гадаєш?

Скрипіцин помовчав і сказав злісно й нестямно:

— Наче ти сам не знаєш!

Дванадцять стругів під командою Чорноярця, з безліччю смолоскипів рушили в напрямку Волги. Десять з Разіним лишилося.

— Вогні у воду!—долинув голос Разіна.— У греб! І тихо треба! Намочіть кочети, весла...— Отаманів голос наближався в пітьмі. Його кремезна постать ураз опинилася вже на струзі, де були посли, на кормі.— У греб! Але — тихо,— повторив він. Обернувся до стернового.— Триматимешся поки що за ними,— показав на даленіючі вогники.— Замріє острів, звернеш ліворуч. Стирю, ходи-но до мене, доручу вам одне важливе діло,— покликав він.

Стир пройшов на корму.

— Як зовсім стемніє,— зашепотів Степан старому на вухо,— я накажу перевести послів на інший струг.

Приставними пошлю вас із дідом. У їхньому човні. Треба, щоб вони втекли від нас. Дайте їм...

— Як? — не зрозумів Стир. Він теж говорив пошепки.

— Дайте їм утекти.

— А ми як? — усе ще не міг уторопати Стир.

— Не знаю. Може, з собою візьмуть.

— Гм... А може, стукнуть веслом та у воду?

— Не знаю. Піди скажи дідові. Воронь боже, щоб посли щось зачули... Самі себе пожалієте, я вас не пожалію. Зробіть, щоб утекли.

Стир подумав. Підвівся. Він зрозумів.

— Утечуть. А про всяк випадок — дай цмокну тебе. Я хоч і не шахова дівка, а люблю тебе..;—Поцілувалися. Стир іще сказав: — Батькові твоєму уклін передам.

— Передчасно не вмирай.

— А хто знає! Вони он які бугаї.

— Іди до діда, розкажи йому все,— поквапив Степан.

— Не згадуй лихим словом, Тимофійовичу.

Степан якийсь час дивився в темряву. Потім наказав

веслярам:

— Не поспішайте. Встигнемо. Веслуйте повільніше. Довго пливли в цілковитій тиші. Тільки ледь чутно

закипала вода під веслами, шипіла. Струги з Чорноярцем були вже далеко; танцювали, плуталися в пітьмі й коливалися довгасті вогники смолоскипів. Ліворуч забовванів острів, насувався невиразною довгою тінню.

— Острів, батьку,— озвалися з носа струга.

— Бери ліворуч. Як острів обігнемо... Стирю! І ти, діду Любиме! Проведіть послів на останній струг, до Федора. А то вони тут вуха порозвішували — забагато знатимуть,— навмисне голосно сказав Степан.— Заберіть їх звідси!

— Ходімо, голубчики! — скомандував Стир.— В'язати будемо, Любиме?

— Ворушіться! — нетерпляче гримнув Степан,

— У човні пов'яжемо,— вирішив дід Любим.-

Тупайте.

Веслярі причалили струг; четверо з правого борту злізли в човен. Мовчали.

Струг у ту ж хвилину повернув ліворуч, до острова, і одразу зник у темряві, наче його й не було. І задніх іще не чути, теж тихо скрадаються.

— Побудемо тут. Федір підійде, ми йому гукнемо,— сказав Стир.— А дай-но, братику, рученьки твої білі, я їх ремінцем перехоплю.— Стир нахилився до Микити Скрипі цина.

Микита трохи отетерів од несподіваного повороту, простягнув був руки... Але його товариш згріб уже діда Любима й ламав під собою, затикаючи йому рота. Тієї ж миті і Стир опинився на дні човна, і велика долоня служилого міцно запечатала йому рота. Ремінці, що їх узяли для послів, туго стягли руки приставних. Посли вхопилися за весла і налягли на них; човен очманіло полетів у темряву.

— Мм!..— замукав Стир і задригав ногами.

Микита нахилився, тугіше запхнув полу каптана йому

в рот... Затис у вузлуватій лапі сиву дідову борідку, кілька разів посовав його головою — туди-сюди — по днищу човна.

— Будеш тіпатися, дам веслом по макітрі й у воду,— сказав неголосно й весело.

Стир притих.