Я прийшов дати вам волю - Шукшин Василь

1 хоч інколи стомлювала Степана ця поголовна тяга до нього, він не міг відштовхувати людей — отоді б і сталася його найжорстокіша жор-стокість, про яку він і гадки не мав. Він і не знайшов би її в собі, та він і не шукав. Він тільки мучився й лютував, скрізь хотів устигнути заступитися, але то запізнювався, то не вмів, то сильніші за нього знаходилися... І серце його раз у раз стискалося від жалю й люті. Свій жаль він приховував і через те ще більше сердився. Він беріг і любив друзів, проте бачив, хто чого вартий. Він шумно братався, але сам усе майже про всіх знав, особливо не шкодував і не журився, та втомлювався від своєї тверезості й ясності. Часом він спохвачувався й думав про своє життя — куди його тягне, навіщо? — і кидав: не те що не під силу, а... Тоді вже сиди на березі, без кінця-краю думай і думай — теж витерпіти треба. А оце якраз і не під силу — довго сидіти. Посидить, посидить, подумає — треба щось робити. Є такі люди: не можуть усидіти. Є чоловіки: сяде на лавці, а вже чогось йому не вистачає, починає оглядатися... Вийде на подвір'я — хоч кілок треба похитати, полінце розколоти. Такі непогамовні.

...Купалася дочка астаринського Мамед-хана з нянькою. Персіянки усамітнилися і про все на світі забули — раділи теплу й воді. І було це в них смішно й беззахисно, як у дітей.

Козаки підійшли зовсім близько... Степан випростався й гаркнув. Шахиня присіла від страху, навіть не прикрила сорому свого; нянька скрикнула і обхопила ззаду дівчину.

Степан сміявся беззвучно; Фрол, усміхаючись, пожирав зголоднілими очима прекрасне юне тіло шахині.

— Солодка дівка, в святителя мать,— мовив він з ніжністю.— Серце обпалює, змія.

— Ну, вдягай її!—сказав Степан няньці.— Або геть — у воду. Чого розчепірилася, мов квочка!

Стара не розуміла; обидві зі страхом дивилися на чоловіків.

— У воду! — повторив Степан. Показав рукою.

Молода й стара плюхнулись у воду по шию.

— Даремно зігнав,— пожалкував Фрол.— Хоч подивитися...

— Очима ситий не будеш.

— Нехристи, а туди ж — соромно.

— У них жінки до сорому більше за наших привчені. Гріх.

— Така призведе до гріха... Осліпну, не дивись!

Жінки дивилися на них, ждали, коли вони підуть.

— Що? — незрозуміло, з усміхом спитав Фрол.— Попалася б ти мені десь одному, я б тебе приголубив... До татка, мабуть, хочеться? Га?

Стара нянька щось сказала по-своєму, сердито.

— От-от,— "погодився" Фрол,— її татко — бека: кинув донечку і —драла...

— Годі тобі,— сказав Степан.— Купайтеся! Ходімо.

Двоє дозорних козаків на пагорбі, серед каміння, теж

забули про все на світі — різались у карти. На кону між ними лежали золоті обручки, намисто, персні... Навіть шаль якась дивна лежала.

Картярі — старий, сивий і зовсім ще молодий, майже недоліток,— захопившись грою, не почули, як підійшли Степан з Минаєвим.

— Сучі діти! — гримнув над ними Степан.— У дозорі?

— Та хто ж це так робить, га?! — подав голос і Фрол.

Молодий козачок схопився й відбіг... Старий, понуривши голову, залишився сидіти. Весь він був чорний від сонця, тільки борода строката та голова сива. Чорною сухою рукою він пригладив волосся на голові.

— Чий? — спитав Степан у молодого.

— Федорів.

— Як звати?

— Макея.

— Знаєш, що за це буває? У дозорі — в карти...

— Знаю.

— А чого побіг? Од мене, чи що, втекти хочеш?

— Прости, батьку.

— Іди сюди!

Козак зволікав.

— Ну, я за тобою ганятися не буду, на якого біса ти мені здався. Скидай штани, старий, тобі доведеться усипати, раз молодий утік. Раз йому не совісно...

— Ехе-хе,— зітхнув старий і став скидати штани.— Замолоду не був битий, то хоч на старість канчука скуштую. Не дуже старайся, Степане Тимофійовичу, а то в тебе рука...

Степан краєм ока спостерігав за молодим. Той по-думав-подумав і вернувся, розперізуючись на ходу.

— Напаскудив-—та й тікати?—сказав Степан.— Недобре, козаче. Од своїх не тікають. Щоб ти це як слід затямив,— ушквар йому, Никифоре, півсотні гарячих. А з тобою якось поквитаємося.

— Лягай, Максимку, всиплю тобі, поганцю, щоб старих людей не обдурював,— зрадів Никифор.

— Обіграв? — поцікавився Степан.

— Всього обчистив, стерво!

— Молодець! Ти теж не розвішуй вуха.

— Та він махлює, мабуть! — вигукнув старий козак, якось — і обурюючись, і скаржачись — водночас.

— Хто, я махлюю?! — обурився й Макся.— Навіщо ж даремно, дядьку Никифоре... Карта везуча йшла. Я сам учора Минькові Чуприндиру ретязь золотий продув — карта погана йшла.

— Лягай, лягай,— підігнав його старий.

Макся спустив штани.

— А хоч і махлює — дивитися треба, на те очі,— втрутився Фрол задля справедливості.

— За ними угледиш! Вони звиваються, як чорти на вогні... Зарікався — не грати більше, так ні, розохотило, бісеня...

Макся ліг долілиць, закусив зубами м'якуш долоні.

Степан із Фролом попрямували до інших дозорів.

— Сам лічи — скільки: я тільки до двох десятків умію,— мовив Никифор.

— Я скажу "досить", а ти не повіриш, скажеш, обдурюю...— Макся відпустив долоню — хотів був побалакати, навіть і голову підвів — тут його пронизав біль, він зойкнув, уп'явся зубами в долоню, не випускаючи її, крикнув: — Ти ж сам не лютуй, сатана!

— Я по спині побачу, коли вистачить,— сказав старий.— А це тобі за "сатану" — од мене.— Старий ще раз боляче шмагнув хлопця. Потім ще раз, і ще раз, і ще — від щирого серця, досхочу... Швидко навтішався— разів із сім огрів — і звелів:—Надягай штани, будемо далі грати. Та коли знову махлюватимеш!..

— А я з тобою зовсім грати не буду!

— Не будеш, іще лягай: усі півста віддам тобі.

Макся скривився, сердито сплюнув і сів бочком на

камені — знову грати.

Степан із Фролом зупинилися на узвишші.

Унизу гомонів, роївся, вирував табір.

Різнобарв'я, строкатість одягу й товарів, шум, гамір і метушня — усе це скидалося швидше на ярмарок, аніж на стоянку війська.

Степан довго мовчав, дивлячись униз. Мовив потаємно:

— Ні, Фроле, з таким табором — не війна, біда: манаття каменем на шиї повисне. Куди вони годні, отакі?.. Хіба що тільки торгувати.

— Отож і треба скоріше збути його.

— Як? Кому?..

— А Терки візьмемо!

— Терки? — в задумі, але з неприхованим протестом повторив Степан.— А на якого біса вони мені... ці Терки? Мені Дон потрібен.

По-різному використовували жаданий відпочинок натомлені, зголоднілі, зморені під нещадним морським сонцем люди. Відпочинок поблизу рідної землі, за якою вони знудилися.

Ось вусатий літній українець, мастак базікати, зручно влаштувавшись на купі манаття, розповідає молодим козакам:

— Ішов дядько з поля, підходе до своєї хати, зирк у вікно, а в хаті москаль... гм... цілує його жінку...

Українець, справді, мастак: підвівся, "показав", як ішов собі дядько додому, нічого не підозрюючи, як глянув у вікно — і побачив... І все —стримано, не поспішаючи, з насолодою.

— Отож. Дядько мерщій у хату, а москаль примітив дядька, та мерщій на покуття, вкрився, сучий син,— нібито спить. Дядько шасть у хату і баче, що москаль спить, а жінка порається біля печі. "Хіба ж то я нічого й не бачив!" — каже дядько. "А що ти там бачив?" — пита в нього жінка. "Як що, бісова дочко!" — "Чого ти лаєшся, вражий сину?" — "Як чого, хіба ж я не бачин, як тебе москаль цілував".— "Коли?" — "Як коли?!"

Молоді, затамувавши подих, ждуть, що буде далі, хоча іі чули, напевно, цю оповідку.

А ось бандурист... Наладнав свій інструмент, мляво перебирає струни. І так само неквапно, навіть ніби знехотя — упросили — походжає по колу, поводить плечима якийсь новгородський "перс". Він і не співає, і не танцює — це щось спокійне, нескінченне, зі своєю хваткою, гримасами, ходою — усе вивірене. Таке можна дивитися й слухати довго. І можна думати свої думи. Щось рідне, п і сенно-доладне:

Гуси-лебеди летели,

В чисто поле залетели.

В поле банюшку доспели.

Воробей дрова колол.

Таракан баню топил,

Мышка водушку носила,

Вошка парилася,

Пришумарилася.

Бела гнидка подхватила,

На рогожку повалила;

Тонку ножку подломила,—

Вошку вынесли...

А тут своє, кревне — вояцьке: підкидають угору очеретини й рубають їх на льоту шаблями — хто скільки разів перерубає. Тут — інший хист. Тонко посвистують блискучі кола, легко, "смачно" січе хижа сталь соковиті очеретини. І тут свій майстер. Дід. Силу й міць руки втратив він у нескінченних походах, намахався за своє життя вдосталь, знає "ремесло" досконало. Навчає молодих:

— Поспішаєш... Не поспішай.

— Охота ще разок дістати.

— Дістанеш, як не ловитимеш бліх. Відпускай не на всю руку... Не на всю — а щоб вона в тебе навколо руки сама ходила, не від собак одбиваєшся. Ось — глянь...

Штабка холодної сталі на диво слухається дідової руки, ніби й не вбивати він учить, а грається коштовною світлою іграшкою. Сам собою милується, вищирив попсовані зуби, примовляє:

— Отя-тя, от-тя...

— Ну?..— скривився недоліток, схожий на Максю.

— Хріна гну! Бачиш, у мене лікоть не ходить.

— Зате удар слабкий.

— А тобі міцність тут і не потрібна, тобі швидко треба. А коли міцність, тоді на всю руку — і на себе. От-такечки! — секир башка! Тут — прикладай, скільки стане сили, і — трошки на себе, на себе...

З півсотні хлопців біля води махають шаблями. Засмаглі, спітнілі тіла грають м'язами... Красиво.

Степан, спустившись із пагірка, задивився збоку на цю любу його серцю картину. До нього підійшли Іван Чор-ноярець, Іван Аверкієв, Сукнін, Ларко Тимофєєв...

— Та з очеретам ви спритні! Ви — один з одним! — не стримався Степан.

Перестали махати.

— Ану, хто жвавіший? — Отаман вийняв шаблю, чекав. Він любив молодих, та коли б хто-небудь із них наважився позмагатись із ним у вправності володіти шаблею, то зітнувся б він із тим брикуном смертельно.— Нема нікого, чи що? Ну й козаки!.. І куди ти дивишся, діду? Вони в тебе тільки з очеретом молодці. Наші молодці — хто більше з'їсть, той і молодець? Ех...— Отаман жартував. Але й завжди — і серйозно — повчав: "Тюхтія ніхто не любить, навіть найпоганіша молодиця. А смерть тюхтія любить". Він особисто карав за незграбність, нерозторопність і неуважність. Але тепер він жартував. Йому любо було, що молоді не марнують часу, а осягають головне в їхньому небезпечному житті.— Ну, молодці?.. Хто?.. Справді, кортить.

Рубака-дід гучно висякався, утерся заморською хусткою незвичайної роботи, знову заткнув її за пояс.

— Щось я не розчув,— звернувся він до молодих,— хтось тут начебто вихваляється? Га?

Молоді усміхалися, дивились на отамана.