Я прийшов дати вам волю - Шукшин Василь

Без ума, без разума.

Без великой памяти!

То-то, голубь, голубь, голубь!

То-то, сизый голубок!

Посадські дивувалися: так доладно, дружно виходило в козаків — і все про шубу, про шубоньку, та про їхнього воєводу, Івана Семеновича. Не чули раніше такої пісні. Не знали вони, що Степан незадовго перед цим вимучив козаків: ходили туди-сюди берегом Болди, розучували "голуба", зіспівувалися. Слова їм дав скоморох Сьомко, переінакшивши, мабуть, якусь нетутешню пісню. Оцей Сьомко і йшов тепер попереду, і заспівував, і пританцьовував. Спритник із нього був неабиякий.

— І-е-ех!..— загорлав напослідок Сьомко, дуже витягнувши жилаву шию.— Усі разом:

То-то, голубь, голубь, голубь!

То тог сизый голубок!

У покоях воєводи сиділи: сам воєвода, його дружина, княгиня Парасковія Федорівна, діти, старший, Борис, шістнадцятилітній, і менший, теж Борис, восьмилітній, брат воєводи Михайло Семенович. Слухали з великим

невдоволенням.

Ярига, ротатий, витрішкуватий, розказував:

— Один попереду йде — заспівувач, а їх, мабуть, З півтисячі —— позаду горланять "голуба".

— Тьху! — Іван Семенович заходив роздратовано по світлиці.— От соромітники! Ну, чи не гади потайні!..

— А ти вже позаздрився на шубу! — докірливо мовила Парасковія Федорівна.— На біса вона тобі?..

— Хіба я думав, що вони таку свистопляску зчинять?! Лиходії трикляті. Ну, чи не гади!..

— А хто це в них такий голосистий — заспівує? — спитав Михайло Семенович.

Ярига знав і це:

— Скоморох. Цими днями зверху звідкись прийшли. Троє: татарчук, старий і цей. На голові танцює, на пузі...

— Ти приміть його,— звелів Михайло.— Як підуть козаки, він у мене потанцює.

— Я так метикую: вони з ними підуть,— відповів всюдисущий ярига.— Приголубили їх козаки... З ними потьопають...

— Значить, тепер візьмемо,— сказав Михайло Семенович.— Покажи його, коли сюди прийдуть.

— Покажу. Я його пику примітив.

— Сам їхній теж там?—спитав воєвода, скривившись, як од зубного болю.— Стенька?

— Стенька? Там. Разом з усіма горлає, щирує.

— Стид і сором! — зітхнула Парасковія Федорівна.— Люди зубоскалити почнуть. Зовсім уже околів ти без тої шуби! Тепер очей не показуй...

— Ану, йди звідси, матінко! — гримнув воєвода сердито.— Не твоє це бабське діло. Іди до митрополита, і дітей туди ж візьми. Ідіть.

Парасковія Федорівна пішла разом з дітьми.

— Ох, поганець! — сердився воєвода.— Що вчинив, харцизяка!.. Прямо голову стяв. Ну, я з тобою побалакаю, жеребець. Ти диви, що вигадав!.. І не подумав би.

У світлицю зазирнула вусата голова:

— Козаки!

Брати Прозоровські та кілька приказних вийшли на ганок, приготувалися зустріти гостей суворо.

Козаки мовчки йшли подвір'ям Кремля. Угледівши воєводу, зупинилися. Стир і дід Любим, в оточенні шести козаків із шаблями наголо, винесли на руках дорогу шубу.

— Отаман наш Степан Тимофійович дарує тобі, боярине, шубу зі свого плеча.— Поклали шубу на поручні ганку.— На.

— Геть!!! — закричав воєвода і затупотів ногами — Геть!.. Лиходії, харцизяки! Де перший ваш лиходій і харцизяка?! Він з вами?! Чого він ховається, коли такий смільчак? Чого ж він такий?!

— Який?—спитав Стир.— Ти про кого, батечку?

— Кого ви отаманом звете?!

— Степана Тимофійовича... Кого ж нам іще отаманом звати? Степана Тимофійовича.

Степан спостерігав за всім із натовпу, щулив сердиті, мстиві очі. Якби була тепер з ним сила велика й готова та сколотилась війна неприхована, він заткнув би воєводі крикливого рота, запечатав би навіки.

— Він більше не отаман вам! — репетував воєвода.— Поганець він, розбійник!.. Він склав свою владу! Бунчук його — ось він! — Воєвода показав усім бунчук Разіна.— Який він вам отаман?! Розходьтеся по домівках, не гнівайте більше великого государя, коли він вас помилував. Не слухайтеся більше Стеньки! Він — диявол! Він сам згине і вас усіх занапастить!..

Степан уважно слухав, зціпивши зуби, дивився вниз, у землю. Злегка кивав головою.

— Замукав? — мовив стиха сам до себе.— Зажди, білугою закричиш, сучий сину.

— Ходімо звідси,— торкнув його Іван Чорноярець.— Він тут верзе казна-що... А ці слухають. Ходімо.

— Почекай, дай наслухаюсь донесхочу. Може, коли згадати доведеться. Ти запам'ятовуй теж. Бач, якої співає!..

— Цар-государ милостивий, але і в нього терпець увірветься, не доводьте до цього! — говорив голосно воєвода.— Гірше буде! Не гнівайте царя-батечка і бога Всевишнього, не слухайтеся більше отамана: пропадете з ним! Він сам собі погибелі шукає і вас за собою тягне! Чому він зброї не віддає?! Що затіває?!

— Ходімо,— сказав Степан.— Виводь їх, а то справді...

Козаки вийшли з Кремля. Шубу лишили воєводі.

За ворітьми, у натовпі, до скомороха Сьомка присусідився ярига. Заговорив з усмішечкою, захоплено:

— Це ти на голові танцюєш?

— Я. Я ще й на пузі вмію,— похвалився Сьомко.

— Ходімо зі мною?.. Челяді кортить глянути.

Сьомко завагався, подумав...

— Грошей дадуть,— заквапив ярига.— Чого? Ну?..

— Нас троє...— Сьомкові не хотілося й від козаків відставати, і охота було показати своє мистецтво, де просять.

— Клич і їх. Де вони?

Сьомко гукнув старого з бандурою й татарчука, низенького, проворного, кмітливого хлопчину. Утрьох вони й ходили по містах і селах російських. Більше — по містах. І разом же й тікали, і ховалися, коли проганяли геть.

— Ходімо!—квапив ярига.— Нагодують, грошей дадуть...

Скоморохи з яригою вибралися з натовпу козаків, пішли вздовж стіни до других воріт. Ніхто з козаків не звернув на них уваги.

— А я раз бачив вас, трохи не одурів від сміху. Прийшов, розказав нашим, вони загаласували всі в один голос: "Теж хочемо!" — Ярига все усміхався й зазирав у вічі Сьомкові.— Я кажу: "Грошей дасте? Вони за гроші танцюють". Вони всі в один голос: "Дамо!"

— Дівки є? — спитав Сьомко.

— Дівки? — здивувався ярига; він аж ніяк не сподівався від хирлявого, доброго Сьомка такого запитання,— А навіщо тобі?

— Дівки сміятися люблять.

— Є, є! Повно. Зараз посміємося!..

За козаками на посаді ув'язалися посадські, стрільці, моторні молодички... Козаки лагідно щупали астраханок, ті верещали, били козаків по руках, сміялися: сподівалися на гульню й подарунки. Козаки обіцяли і те, й друге... І третє обіцяли.

І як прийшли до стружків, тут і все: торгівля розгорнулася, чашники тут як тут, свято знову готове розкинутися, море людське заколивалося, заходило хвилями...

Степан дивився збоку на знайому картину... Пожував вус: картина явно не припала йому до душі. Звелів осавулам сісти на коней і поскакав з ними сухопуттям до Болди, в табір.

А козаки підсаджували молодичок на струги. На струги ж закочували барила з питвом, заносили хліб, солонину в козубах, низки копченої, в'яленої риби... Кого не гризуть завтрашні турботи, той сьогодні живе через край. А тут ще така рідкісна, дорога радість — жінки. Тут уже — кривись, отамане, не кривись — не твоє діло. Та й не помітили, що він кривиться,— не туди дивилися.

9

Степан підганяв події.

Прискакавши з Астрахані в табір, він не відпустив осавулів. Зібрав їх коло себе, почав розпитувати й розпоряджатися.

— Скільки коней закупили, Іване?—до Чорно-ярця. Питав швидко й швидко ж велів відповідати. Осавули знали цю його звичку.

— Сто двадцять. А збруї на півсотні.

— Закупити! Якого дідька ждеш? Пошли за Волгу.

— Вони пообіцяли самі...

—■ Ніколи ждати! Сонце зійде, роса очі виїсть. Пошли п'ять стружків. І хай не скупляться. Федоре, в Царицин хто поїхав? Послав?

— Минько Запорожець,— відгукнувся Федір Сук-нін.

— Велів передки закупити?

— Велів.

— На Дон пішли? — знову до Чорноярця.

— Пішли. Чувати, Васько Ус збирався до нас, Альош-ка Протокін...

— Послати до Васька, до Альошки. Давно ж велів! Чого ждете?

— А в Москву посилатимемо? — спитав Іван Чорно-ярець.

— Пошлемо,— сказав Степан.— Із Царицина. Ось ііце: у воронежців закупимо лісу, сплавимо плотами... Теж послати. Федоре, сам поїдеш. Бери півсотні, які вміють сокиру в руках тримати, і тільки почне світати, катай. Скажи воронежцям: їхню частку — за свинець і за порох — веземо. Зв'яжіть плотів з десять — і вниз. Там, навпроти гирла Кагальника, між Ведерниківською й Кагальницькою, острівець є — Прірва. Там стоятимемо. Поробіть засіки, землянки — скільки встигнете. Якщо хтось із козаків піде додому хоч на день, хоч на два — ти, Іване... усі ви головами накладете. Ми не зимівні козаки, а військо. Сам одпускатиму на побивку — за порукою. Іване...— Степан прямо подивився на Чорноярця.— Де Фрол?

Іван одвів очі вбік.

— А я звідки знаю! Що я, бігаю за ним?

— Де Фрол?—удруге запитав Степан.— Куди ви його сховали? Чого в очі не дивишся?

Іван затявся:

— Не знаю, де він. Ніхто його не ховав...

Якусь мить усі мовчали.

— Не займу я його,— стиха сказав Степан.— Хай вилазить.— І підвищив голос: — Діло робити чи по кущах ховатися? Знайшли час!..

— Батьку, хлопець до тебе,— мовив козак, підійшовши.

— Який хлопець?

— Троє скоморохів допіру було... коли шубу проводжали...

— Ну?

— Один, малий, прибіг щойно з Астрахані: заманили їх воєводині яриги — мстять за шубу. А цей вивернувся якось...

— Поклич.

Татарчук плакав, витираючи брудним маленьким кулаком очі. Розповів:

— Сьомка й дідуся... канчучищем... Ми думали: затанцюємо їм, грошей дадуть... Сьомко спокусився — дівчат дуже любить. Скільки вже разів, дурня, били!.. Порятуй їх, батьку-отамане! А то їх зовсім заб'ють там. Порятуй, батьку, ради Христа істинного...

— Не реви,— сказав Степан.— Поклич Фрола, Іване. Скажи, що гірше буде, коли зараз не вилізе. Не плач, синку, поможемо. Давай Фрола!

Іван відійшов до дальніх кущів, голосно покликав:

— Фроле!

Фрол відгукнувся, але поки що не виліз. Вони стали перемовлятися з Іваном. Іван, як видно, умовляв його вилізти. Фрол вагався...

— Били? — спитав Степан татарчука.

— Канчуком. Дідусеві бороду палили... Сьомка вогнем теж катують. Батьку-отамане, поможи їм... рідненький...

— За шубу? Так і кажуть — за шубу?

— За шубу. Сьомкові нахвалялися язика відрізати...

— А ти ж як утік?

— Вони мені разів зо два по потилиці дали й забули. Сьомка дуже катують... Батечку, ради Христа істинного...

— Ви звідки? — Видно, як з усіх сил кріпився Степан, щоб самому не закричати од жалю й гніву.

— Тепер — з Казані. А були — скрізь. У Москві були...

Фрол виліз нарешті з кущів...