Я прийшов дати вам волю - Шукшин Василь

Змій вертючий! — ще раз сердито мовив Степан і знову подивився далеко в степ.— Ми їм переріжемо путь-доріжку: берегом кинулися, не інакше. Треба наздогнати, Ваню. А то так від наших слів ніякого пуття не буде. Я ж казав їм!.. Склич мені півсотню добровольців нишком.

Півсотня охочих підібралася швидко; виїхали із довгого похідного ряду, Степан коротко сказав, у чім річ... І помчали степом в бік Волги.

Довго скакали мовчки, в мах... Поглядали вперед.

Сонце покотилося праворуч, вони все скакали... Сонце повернуло їм у потилицю, все скакали й скакали... Козацькі коні з ранку не натомилися, несли ладно, податливо.

— Онде! — показав Фрол.

Фрол, уважний, розумний, останніми днями збагнув: Степан — серйозно, розважливо — повів війну. Ніяка це не дурість, не навіженість його. Чутки з Дону і особливо з Русі — що там мужиків украй замордували тяглом і тяжбами, що вони безперервно потрапляють у кабалу монастирську й до поміщиків і "в безвихідне кріпацтво", що бояри обдирають їх і "виходу" їм тепер зовсім нема,— підштовхнули поквапного й слабкого на жалощі отамана на страшний і згубний шлях. Чи давно він замислив таке, чи ні, Фрол не знав, але знав, що коли понесуть "батечкові" з усіх боків горе та скарги, "батечко", сильний, багатий, кинеться заступатися за всіх, піде мститися боярству. Голоти, пройдисвітів усіляких познаходиться тепер багато, від них і на Дону життя немає... "Незабаром вони зберуться під високу батечкову руку,— єхидно думав Фрол.— Та Русь, не-вдоволена, голодна, зачувши про таке, ще підкине своїх — усім їсти треба, хоч не хоч, а веди цей набрід куди-небудь — і нема впину на цьому смертному шляху, та й не такий чоловік Степан, щоб одуматись і зупинитися. Спочатку він поведе, потім його самого поведуть попереду... Та й не одумається він ні за що в світі, йому того тільки й треба — горланити в бою та верховодити",— так думав Фрол. Ще він зрозумів, поки гналися за стрільцями, що його, Фрола, Степан узяв у цю погоню навмисне: заплямити стрілецькою кров'ю. Раз війна, раз клич збиратися, то й потрібна перша кров, і вона проллється.

— Онде! — показав Фрол.

Степан кивнув: він сам теж угледів стрільців. Підстьобнули коней.

Далекі вершники помітили погоню... Там сталося замішання... Видно, наспіх порадились.

— Уплав кинуться! — гукнув Фрол. Багато розуміючи, він багато й старався, щоб Степан не здогадався про його чорні й сумні думки: інакше Фролові не минути лиха.

Степан незгідливо хитнув головою.

— Там коней не зведуть. Трохи далі — можна, туди поскачуть. Ге-ен!..— Степан показав рукою.— Держімо туди, на виярок. А щоб назад не кинулися, пошли з п'ятнадцятеро з того боку, відріж.

І справді, далекі вершники після короткого збою по* мчали вперед, до виярка: там можна було з'їхати до води і спробувати врятуватися вплав.

Гонитва була страшенна. Під разінцями хрипіли коні... Клаптями летіла піна. Троє козаків одстали: їхні коні не витримали шаленого бігу, запалилися.

Стрільці все ближче й ближче... Коні під ними надсаджуються вдруге за сьогодні... Двоє стрільців змушені були теж зіскочити з коней — ті заспотикалися й почали падати. Заради двох стрільців, які зіскочили з коней і метнулися вбік, ніхто з разінців не зупинився — далеко не втечуть тепер.

Степанове обличчя спокійне. Тільки погляд, застиглий, виказував те нетерпіння, що охопило його душу. Він сильно нахилився вперед, ледь примружився... Засмагле вилицювате обличчя посіріло. Кінчик вуса зустрічним вітром загинало до губ, Степан стріпував головою й коротко, хижо — так здавалося — скалився й невідступно дивився вперед. Страшний погляд, страшний... І страшний він будь-якому ворогові й будь-якій людині, котра ненароком і невчасно наразиться на нього. Не ламаною бровою страшний, не блиском особливим — простотою своєю страшний, холодом. Буває, місячної зимової ночі дивиться в холодну пустелю неба ополонка на річці — не зовсім чорна, але в живій глибині її такий мерехтить чорний жах, така в її текучих струменях погибель, що тягне швидше відійти. Отакі є очі в людей: якоїсь вирішальної миті вони віщують смерть, більше нічого. І ясно також — якось це само собою зрозуміло — очі ці не змигнуть, не потеплішають од страху та жаху, вони так само дивитимуться й так само приймуть смерть — прямо й просто. Коли душа отаманова горить розпеченою люттю, в очах його, немиготливих, зупиняється єдине жадання: дістати, наздогнати, встигнути.

Ось уже двадцять, п'ятнадцять сажнів відокремлюють разінців од стрільців. Ті озираються. Обличчя спотворені знемогою й мукою.

Усе ближче й ближче козаки... Смерть хрипить і кевкає за спинами стрільців. Смерть зловісною бабою радісно біжить поряд, зазирає чорними дірками очей у живі обличчя. Один із слабкими нервами не витримав, смикнув лівий повід коня і з криком загримів з кручі.

Наздогнали. Разінці стали обходити стрільців, притискуючи до берега, до кручі. Шестеро з Разіним опинилися попереду, оголили шаблі...

Стрільці збилися з маху... Сотник теж вирвав шаблю. Ще троє стрільців приготувалися якомога дорожче віддати життя. Усі інші, понуривши голови, чекали смерті чи милості.

— Кинь шаблю! —звелів Степан сотникові.

Молодий вродливий сотник подумав... і сховав шаблю

в піхви.

— Змилуйся, батьку,— мовив стиха.— Лихий поплутав.

— Злазь із коней.

— Змилуйся, батьку! Вірою служитимемо...

— Вірою ви тепер не зможете: куди тікати, знаєте Я казав вам... Злазьте.

Стрільці позлазили з коней, збилися докупи. Один кинувся був до кручі, та його тут-таки зарубав спритний козак.

Коней стрільців одігнали вбік, щоб вони не дивилися тут на діяння людські.

— Казав вам!! — закричав Степан, затамовуючи криком жалість, що несподівано підступила до серця.— Собаки!.. Доносити побігли!

Стрільців оточили кільцем... І заблискали шаблі, і м'яко, з тупим коротким звуком батували тіла людські. І голови летіли, і руки, здійняті в благанні, никли, як батоги, перерубані...

Швидко і просто звершилася розправа. Трупи поскидали з кручі.

— Казав вам,— гірко, з докором мовив Степан, дивлячись із кручі вниз.— Ні, побігли!

Козаки розминали коней, обтирали їх віхтями сухої трави. Потім виярком спустилися вниз до води. Напоїти коней. Але поки що не підпускали їх до води, щоб не обпоїти з перегону.

Степан сидів на камені обличчям до річки, насунувши низько на лоба шапку, дивився на широку спокійну гладінь.

Сонце котилося до заходу; тінь од високого правого берега лягала далеко на воду, і вода тут була темна. Зате далі і вода, і далекий низький берег — усе тихо полум'яніло в жовтому промінні прощального сонечка. Несхожість ця — тут і там — породжувала роздуми. Чи ясно думалося, чи сумно — кому як. Хто як дивився. Хто дивився далі, на світле, хто — ближче, в тінь... Не однаково думають люди, навіть коли бачать однаково. Не однаково й розуміють, коли розуміти наче треба б — однаково. Так уже не однаково створені... Можуть же одні, коли надійде смертна година, скам'яніти й ждати, інші — кричать, нарікають, ненавидять живих, котрим ще якийсь час лишатися тут. Та й життя приймають по-різному, не тільки смерть.

Підійшов Фрол Минаєв, сів. Теж довго дивився на воду... Відходили козаки од смерті стрілецької, противилися, не хотіли її холодного бридкого дотику, навмисне налагоджувались думати, що — ось... земля, сонечко світить, гарно на землі, гарно... Ну, а що ж скоїлося? Але — скоїлося, скоїлося те, чого не могли збагнути: за що

порубали людей? Ні в бою, ні в набігові... Навіщо ж це треба було?

— Навіщо Леонтія відпустив? — спитав Фрол перше, що спало на думку. І він рубав, і йому, може, більше, ніж іншим, було не. по собі.

— Відпустив,— знехотя мовив Степан, одриваючись від думок.— А що?

— Даремно.— Фрол шкодував, що заговорив: не знав, що казати далі.

— Чому?

— Роздзвонить там... В Астрахані.

— Тепер таїтися нічого. Але інша річ, Фроле: один задзвонить чи... Та й то вже — пора. Тепер: поможи, боже, піднятись, а ляжемо самі. Як гадаєш?—Степан спокійно й пильно подивився на Фрола збоку.

— Я? — Фрол дивився на річку.

— Ти. Не викручуйся тільки, а то я знаю тебе, вертю-чого.

— Коли по правді...— Фрол помовчав, добираючи слова.

— По правді, Фроле, по правді. Кажи, не бійся: за правду не ображусь — це ж не молодицю ділити.

— Я не боюся. Немислиме затіваєш, Степане. Не знаю: чи скаже тобі ще хто так, чи ні, а від мене... по* слухай, може, згодиться подумати...

— Ну?

— Ніхто на таке не наважувався. Ти помізкуй.

— Ми перші будемо.

— А навіщо тобі? Навіщо, скажи бога ради?

— Гадів вигубити на Русі, всі їхні гумаги подерти, при-кази погромити — люди відпочинуть. Що, хіба погане діло?

Фрол мовчав.

— Подумати тільки,— вів далі Степан,— сидять пси в Москві, а кусають — аж он де! Ніде спасу нема! Тепер на Дон руки простигли — віддавай утікачів...

— На царя, чи що, руку здіймеш? Гумаги ж од кого?

— Та мені мать його в душу — хто він! Коли в нього, гада повзучого, тільки на думці, як захомутати людей та сісти їм на шию, який він мені в дідька цар?! Знати я його не хочу, такого доброго. І бояр його смердючих... теж не хочу! Нема сили терпіти! Кровопивці... Ти диви, як вони на Русі верховодять! Яку силу взяли!.. Стогін же стоїть навкруги, грабують згірше від нас. Самими судами та тяганиною вкрай замучують людей. Та здирством. Гірше від татар стали! Наче ти не знаєш...

— А чого в тебе за всіх душа болить?

Степан довго мовчав. Тільки повернувся, хотів сказати щось, але пролунав крик:

— Татари! Тю!.. Вік не бачилися, в господа бога мать!

І зразу над головами козаків свиснули стріли і з коротким цмокаючим звуком шугнули у воду.

— За горб! — крикнув Фрол, підхоплюючись.

Козаки слухняно кинулися були до найближчого горба.

— На коней! — зупинив Степан. Першим скочив на коня, затанцював на місці, чекаючи інших.— От дурило, Фрол! Вік там сидіти, за тим горбом? Мерщій!.. Вистежили, собаки. Так і знав...

Стріли сипалися густо. Три-чотири влучили в козаків, ті, люто лаючись, висмикували їх.

— Прикривайся чим попало! — кричав Степан.— Пітниками, кичимами!.. Крутись вужами!

Татари оточили нагорі виярок півколом. Сидячи на конях, пускали стріли.

— Єдисани, тварюки погані.

— Ворушись!—квапив Степан.— А то їм підмога прискаче. Коней теж прикривайте!..

Стріли, що долітали до козаків, убійну силу втрачали, але ранили боляче.