Життя в позику - Ремарк Еріх Марія
Ти вже не читаєш спортови́х вістей?
Ґольманн знітився.
— Спочатку читав. Потім припинив. Маразм, правда?
— Навпаки, дуже розсудливо. Ти почнеш читати, коли знову їздитимеш.
— Так, — сказав Ґольманн. — Коли знову їздитиму. І коли виграю великий приз. З ким ти їхав у пробігу?
— З Торріані.
Рушили до входу. Схили гір червоніли від сонця. Лещетарі шмигали у цьому блиску, мов чорні коми.
— Гарно тут, — зауважив Клерфе.
— Авжеж, гарна в'язниця.
Клерфе не відповів. Знав інші в'язниці.
— Ти тепер завжди їздиш з Торріані? — запитав Ґольманн.
— Ні. Раз з одним, раз з другим. Чекаю на тебе.
Сказав неправду. Уже півроку Клерфе їздив з Торріані на всіх перегонах спортових авт. Але що Ґольманн не читав спортових вістей, то ця брехня була невинна. Зате подіяла на Ґольманна, як вино. На його чолі з'явилися краплі поту.
— Ти добився чогось в пробігу? — поцікавився.
— Ні. Ми спізнилися.
— Звідки ви їхали?
— З Відня. То була безглузда ідея. Усі совєтські патрулі затримували нас дорогою. Всі думали, що ми хочемо захопити Сталіна або підкласти десь динаміт. Зрештою, я не хотів виграти, тільки випробувати нове авто. Але ж у них там дороги, в тій російській зоні! Як з льодовикової епохи.
Ґольманн розсміявся.
— То була помста "Джузеппе"! А де ти їздив раніше?
Клерфе підняв руку.
— Напиймося чогось. І зроби мені певну послугу: упродовж перших днів розмовляймо про все, тільки не про перегони і авта!
— Але ж, Клерфе! То про що ж ми розмовлятимемо?
— Це лише кілька днів.
— До біса! Щось сталося?
— Ні, ні. Просто я втомлений. Я хотів би відпочити і кілька днів не чути про цю холерно ідіотичну забаву, коли люди ганяють колами на супершвидких машинах. Розумієш, що я маю на увазі?
— Звичайно, — сказав Ґольманн. — Але в чому справа? Що сталося?
— Нічого, — відказав роздратований Клерфе. — Просто я марновірний, як і кожен інший. Мій контракт закінчується і не був поновлений. Я не хочу викликати вовка з лісу. Це все.
— Клерфе, хто розбився?
— Феррер. На зовсім легеньких, просто-таки гівняних перегонах на побережжі. Йому ампутували ногу. А та навіжена баба, яка вешталася з ним від перегонів до перегонів, фальшива баронова, не хоче його тепер бачити. Сидить в казино і реве. Не хоче каліки. А тепер ходімо, поставиш мені горілку.
Сиділи в холі за малим столиком біля вікна. Клерфе роззирнувся.
— Хіба тут лише самі хворі?
— Ні. Є також здорові, які провідують хворих.
— Ну, звичайно! Оті, що з блідими обличчями, то хворі?
— Ні, то якраз здорові! — Ґольманн розсміявся. — А бліді вони тому, що приїхали зовсім недавно. Натомість ті засмаглі, як спортсмени, то хворі, які перебувають вже віддавна.
Офіціантка принесла склянку помаранчевого соку для Ґольманна і малу карафку горілки для Клерфе.
— Як довго думаєш тут залишитися? — запитав Ґольманн.
— Кілька днів. Де б я міг оселитися?
— Найкраще в "Палас Готелі". У них там добрий бар.
— А звідки ти про це знаєш?
— Ми ходимо туди, коли час від часу вдається нам звідси чкурнути. Часом уночі, коли ми хочемо відчути себе здоровими. Це, правда, заборонено, але краще вже похмілля, ніж безрезультатні дискусії з Богом, чому людина хворіє. — Ґольманн витягнув з кишені на грудях плескату пляшку і долив до своєї склянки трішки алкоголю. — То джин, — пояснив. — Теж помагає.
— Вам не дозволяють пити? — запитав Клерфе.
— Цілковитої заборони нема, але так зручніше. — Ґольманн сховав пляшку до кишені. — Тут на горах трохи впадаєш у дитинство.
Перед входом зупинилися сани. Ті самі, які Клерфе зустрів на шосе. Вийшов з них чоловік в чорній хутровій шапці.
— Знаєш, хто це? — запитав Клерфе.
— Якийсь росіянин. Зветься Боріс Волков. Але для різноманітності не колишній великий князь, хоч і далеко не бідний. Його батько, мабуть, своєчасно відкрив рахунок в Лондоні, але невчасно покинув Москву, його розстріляли. Дружині і синові вдалося вирватися. Вона мала, либонь, вшиті в корсеті смарагди завбільшки з горіх.
Клерфе розсміявся.
— Ти справжнє детективне бюро! Звідки ти знаєш це все?
— Тут люди швидко довідуються про себе все, — відказав Ґольманн з відтінком гіркоти в голосі. — За два тижні, коли закінчиться сезон лещетарів, село на решту року знову стане пліткарською глушиною.
Біля них протиснулися між столиками кілька зодягнених у все чорне курдуплів, які жваво розмовляли між собою по-іспанськи.
— Як на мале село товариство здається доволі міжнародним, — зауважив Клерфе.
— Бо таке і є. Смерть так і не стала шовіністкою.
— У цьому я б не був такий певний. — Клерфе кинув оком на двері. — Вона дружина цього росіянина?
Ґольманн озирнувся.
— Ні.
Росіянин і жінка увійшли досередини.
— Невже ці обоє теж хворі? — запитав Клерфе.
— Авжеж. Але не виглядають на таких, правда? Часто так є. Упродовж якогось часу людина виглядає квітучою. Потім вже ні, але тоді перестає з'являтися публічно.
Росіянин і жінка зупинилися біля дверей. Чоловік наполегливо в чомусь її переконував. Вона вислухала його, після чого енергійно труснула головою і швидко пройшла углиб холу. Чоловік провів її поглядом, вичекав хвилину, а відтак вийшов і сів у сани.
— Либонь, посварилися, — промовив Клерфе не без задоволення.
— Такі сцени трапляються тут щохвилини. З часом тут кожен трохи божеволіє. Психоз табору військовополонених. Пропорції міняються місцями, дрібниці набирають ваги, а важливі речі стають другорядними.
Клерфе уважно поглянув на Ґольманна.
— В тебе також?
— В мене також. Не можна безперервно витріщатися в один пункт.
— Ці двоє мешкають тут?
— Жінка. Чоловік мешкає поза санаторієм.
Клерфе встав з-за столика.
— Поїду в готель. Де ми могли б разом повечеряти?
— Тут. У нас є їдальня, в якій дозволено пригощати гостей. Чекаю тебе о сьомій. Бо о дев'ятій мушу бути в ліжку. Як в інтернаті.
— Як у війську, — сказав Клерфе. — Або перед перегонами. Пам'ятаєш, як у Мілані наш командир заганяв нас до готелю, як курей до курника?
Обличчя Ґольманна проясніло.
— Ґабрієлі? Він ще в ділі?
— Звичайно. Що з ним могло статися? Керівники вмирають в ліжку, як генерали.
Жінка, яка була з росіянином, повернулася і попрямувала до виходу, але її затримала якась сива дама і тихо сказала щось гострим тоном. Жінка не відповіла і озирнулася. Хвильку повагалася, врешті зауважила Ґольманна і підійшла до нього.
— Крокодилиця не хоче мене випустити. Каже, що ніхто мене не пускав кататися і що вона змушена буде донести на мене Далай-ламі, якщо я ще раз таке зроблю.
Тут вона помітила Клерфе і вмовкла.
— Ліліан, це Клерфе, — сказав Ґольманн. — Я розповідав вам про нього. Приїхав несподівано.
Жінка кивнула. Вона лише ковзнула поглядом по Клерфе і звернулася знову до Ґольманна.
— Вона каже, що я мушу лягти в ліжко, — сказала роздратовано. — Тільки тому, що кілька днів тому я мала гарячку. Але я не дозволю себе ув'язнити. Не цього вечора! Ви зостанетеся нагорі?
— Так. Ми з'їмо вечерю в Передпеклі.
— Я також прийду.
Кивнула і повернулася углиб холу.
— Тобі усе це нагадує тибетський стиль, — сказав Ґольманн. — Передпеклом зветься тут приміщення, в якому можна перебувати гостям. Далай-лама — це, звісно ж, наш професор, а Крокодилиця — старша сестра.
— А ця жінка?
— Ліліан Дюнкерк. Бельгійка. Батьки вже померли.
— Чому вона так рознервувалася через таку дурницю?
Ґольманн знизав плечима. Тепер він здавався втомленим.
— Я вже тобі говорив, що всі тут трохи божеволіють. Особливо коли хтось вмирає. Вчора померла її приятелька в санаторії. Люди цим не надто переймаються, але завжди разом з небіжчиком вмирає щось більше. Ймовірно, трохи надії.
— Авжеж, — згодився Клерфе. — Але це всюди так.
Ґольманн кивнув.
— Тут починають вмирати навесні. Частіше, ніж у Відні. Цікаво, правда?
…Верхні поверхи санаторію правили за лікарню. Ліліан зупинилася перед дверима покою, в якому померла Аґнес Сомервіл. Почувши зсередини якісь голоси, прочинила двері.
Труну вже винесли. Вікна були відкриті, і дві жінки прибирали кімнату. Вода плюскотіла по підлозі, в повітрі витав запах лізолу і мила, меблі було зсунуто, і яскраве електричне світло проникало в кожен закут.
Ліліан на хвильку навіть засумнівалася, чи втрапила за адресою. Потім однак побачила закинутого на шафу плюшевого ведмедика, який був талісманом померлої.
— Її вже забрали? — поцікавилася.
Одна з прибиральниць підвела голову.
— Перенесли її до сьомого номеру. Мусимо тут прибрати. Завтра вранці приїде вже якась нова.
Ліліан зачинила двері. Вона знала сьомий номер — то був малий покій біля багажного ліфта. Туди завше переносили мертвих, бо звідти легко можна їх було спустити уночі ліфтом. Як валізи. А останні сліди по них змивають милом і лізолом.
У покою номер сім було темно. Звідси забрали навіть свічки. Труна була вже зачинена. Під віком зникло худорляве обличчя і блискуче руде волосся. Все було готове до переїзду. Квіти знято з труни, лежали на столику збоку, загорнені в шматок церати. Збоку лежали вінки. Штори — розсунуті, вікна — навстіж. У покою панував гострий холод. Всередину зазирав місяць.
Ліліан прийшла, щоб ще раз побачити покійну. Але прийшла запізно. Ніхто ніколи вже не побачить блідого обличчя і блискучого волосся Аґнес Сомервіл. Цієї ночі тайкома спустять труну додолу, а далі саньми до крематорію. Там у шаленому полум'ї вона почне горіти, руде волосся затріщить і сипоне іскрами, туге тіло напнеться, мовби оживши — а потім усе опаде, замінюючись в попіл і небуття, і кілька блідих спогадів.
Ліліан поглянула на труну. Чи не може так трапитися, що вона отямиться у цій жахливій скрині? Хіба раніше таке не бувало? Хтозна, як часто це траплялося? Відомо лише про нечисленні випадки, коли рятували людей з летаргії, але скільки було таких, що задихнулися нікому не відомі? Хіба це неможливе, щоб Аґнес Сомервіл пробувала тепер, саме тепер, кричати в тісній темряві шелестливого шовку, з пересохлим горлом, не в стані видобути жодного звуку? "Мабуть, я збожеволіла. Що за думки спадають мені до голови? Не треба було сюди заходити! Чому я це зробила? З якогось сентиментального пориву? Через збентеження? Чи через цю жахливу цікавість, щоб ще раз вдивитися в чиєсь мертве обличчя, наче в якусь прірву, з якої, може, вдасться видобути відповідь? Світло, я мушу запалити світло!"
Повернулася до дверей, однак зупинилася і почала прислухатися.
