Життя в позику - Ремарк Еріх Марія
"Ні, — думала Ліліан, — тільки не так! Я не хочу так закінчити! Не так!"
— Ми почнемо сьогодні? — запитав Ріхтер. Ліліан похитала головою.
— Нема сенсу. Я не лишуся тут надовго.
"Що я вибовкую? — подумала заскочена. — Адже це неправда". Але слова відлунювали в її голові, мовби не хотіли, щоб їх забуто. Ліліан в замішанні встала зі стільця.
— Ви вже вилікувалися?
У захриплому голосі залунала така претензія, мовби Ліліан зрадила його довіру.
— Я не виїжджаю надовго, — додала поспішно. — Тільки на короткий час. Я повернуся.
— Всі повертаються, — прохрипів Ріхтер заспокоєно. — Всі.
…Тривога її не відпускала. Пополудні вдалося їй переконати молоду асистентку в процедурному покої, щоб та показала останні рентгенівські знимки. Медсестра вважала, що Ліліан нічого в цьому не тямить, і принесла кліше.
— Я можу його затримати на хвильку? — запитала Ліліан. Медсестра завагалася.
— Це всупереч правилам. Вже те, що я взагалі вам це показую, порушення.
— Професор майже завжди сам мені показує знимки і пояснює. Цього разу забув. — Ліліан підійшла до шафи і витягнула з неї сукню. — Це сукня, яку я вам недавно пообіцяла. Тепер можете її забрати.
Медсестра зарум'яніла і приклала сукню до тіла.
— Я думаю, навіть пасує, — шепнула, дивлячись в дзеркало, після чого повісила сукню на крісло. — Я залишу її на кілька хвилин. Знимки також. Потім усе заберу. Мушу ще зазирнути до двадцятого шостого номера. Саме від'їхав.
— Від'їхав?
— Так. Годину тому.
— Хто це двадцятий, шостий номер?
— Та мала латиноска з Боготи. Мануела. Все відбулося швидко, але можна було цього сподіватися.
— Досить загортати в папери, — сказала Ліліан, роздратована жаргоном, яким послуговувалися в санаторії. — Вона зовсім не від'їхала, вона не живе, померла, немає її вже!
— Звичайно, — відказала збентежена медсестра, поглядаючи крадькома на сукню, яка висіла на кріслі, мов жовтий прапор на кораблі, сигналізуючи карантин. Ліліан це зауважила.
— Можете йти, — сказала спокійніше. — Маєте рацію, коли повернетесь, відразу заберете усе.
Ліліан швидко витягнула темні гладкі конверти кліше і підійшла з ними до вікна. Так, справді не вміла їх читати. Далай-лама часто показував їй тільки окремі, на його думку, важливі тіні і забарвлення. Кілька останніх місяців вже цього не робив.
Поглянула на виблискуючі сіро-чорні знимки, від яких залежало її життя. То були кістки її плеча, її хребет, її ребра, то був її скелет — а всередині оте несамовите, похмуре щось, що позначало здоров'я або хворобу. Нагадала собі попередні знимки, імлаві сірі плями, і пробувала їх відшукати. Здалося їй, що розпізнає їх, ба навіть склалося враження, що плями побільшали. Відійшла від вікна і ввімкнула світло. Потім зняла абажур, щоб мати ще більше світла, і враз почулася так, мовби побачила саму себе, мертву, віддавна в могилі, тіло вже розпалося на сіре порохно і лише кістки були ще цілими, тільки вони й залишилися. Поклала кліше на столі. "Знову я роблю дурниці, — подумала, але — всупереч тому підійшла до дзеркала і вдивилася у своє обличчя, її обличчя і не її, подекуди навіть чуже. — Я не знаю її такою, якою вона є насправді, я не знаю того, що бачать інші, я знаю тільки цю примару з дзеркала, яка має усе переставлене місцями — правий бік там, де інші бачать лівий, я знаю тільки цю оманливу картину, так само, як я знаю іншу оману, барви і форми, а однак того, що головне, свого скелета, який потихеньку працює в мені, щоб видобутися на поверхню, я не знаю. Тільки це, дивлячись на чорне блискуче кліше, тільки це — єдине справжнє дзеркало. — Помацала чоло і щоку, відчула під пальцями кістки і здалося, що стирчать вони сильніше, ніж перед тим. — Тіла потроху зменшується, з очей починає дивитися та непідкупна і безіменна, а може, й невидима для мене істота, дивиться мені з-за плеча, і наші погляди зустрічаються в дзеркалі".
— Що ви там знову робите? — запитала медсестра, безшумно зайшовши знову до покою.
— Я дивлюся в дзеркало. Впродовж останніх двох місяців я схудла на три фунти.
— Ви надто усім цим переймаєтесь. І мусите більше їсти.
Ліліан блискавично обернулася.
— Чому ви завжди трактуєте нас як дітей? — запитала надміру розгнівано. — Ви справді думаєте, що ми віримо у все, що ви нам розповідаєте? Ось, прошу, — підсунула медсестрі рентгенівські знимки, — подивіться! Я розбираюся на цьому досить добре! Ви ж знаєте, що мені не стало краще!
Медсестра поглянула на неї перелякано.
— Ви умієте читати рентгенівські знимки? Навчилися?
— Так, я навчилася. Часу я мала удосталь.
То була неправда. Але вона вже не могла відступити. Почувалася так, мовби стояла на линві, тримаючись руками за платформу під цирковим шатром, а за мить має рушити понад прірвою, пронизувана сотнями поглядів. Ще могла всього цього уникнути, якби змовчала, і власне хотіла цього, але щось, що було сильніше, ніж ляк, штовхало її вперед.
— То не таємниця, — сказала спокійно. — Професор особисто мені сказав, що не бачить у мене покращення, а тільки погіршення! Я хотіла тільки у цьому переконатись, тому попросила вас показати мені ці знимки. Я не розумію, навіщо робити перед пацієнтами такий цирк! Адже набагато краще мати ясну картину ситуації.
— Більшість би цього не витримали.
— Я б витримала. Однак ви мені не сказали — чому? — Ліліан здалося, мовби відчувала безголосу тишу очікування, яка виповнювала циркове шатро там, унизу.
— Ви ж самі сказали, що вже знаєте, — відказала з ваганням медсестра.
— Звичайно, я знаю, що не покращилося, — сказала Ліліан із зусиллям. — Таке часто трапляється.
— Звичайно, — защебетала медсестра з полегкістю. — Завжди є коливання. Вгору і вниз. Невеликі рецидиви завжди трапляються. Особливо взимку.
— І весною, — сказала Ліліан. — І влітку. І восени.
— Маєте почуття гумору, — розсміялася медсестра. — Якби ви ще вміли бути спокійнішою! І виконували рекомендації професора. Врешті він знає все найкраще.
— Добре, так я й зроблю. Прошу не забути своєї сукні.
Ліліан чекала нетерпляче, поки медсестра, забравши знимку і сукню, вийде. Здавалося їй, мовби разом з нею завітав до покою подих смерті, який вона принесла у складках свого білого кителя з покою Мануели.
Пролунав стукіт, і до покою зайшов Ґольманн.
— Клерфе завтра виїжджає. Сьогодні уночі місяць уповні. Це традиційне свято в горах, в рятувальницькій садибі. Може, й ми відірвемося ще раз і поїдемо туди з ним?
— Мануела померла.
— Я чув. Це полегкість для всіх. Особливо для її родичів — і, мабуть, для Мануели також.
— Говорите, як Клерфе, — сказала недружелюбно Ліліан.
— Гадаю, з часом усі ми заговоримо, як Клерфе, — відказав спокійно Ґольманн. — В його випадку дистанція просто коротша, тому звучить це гостріше. Він живе від одних перегонів до других. А його шанси з кожним роком маліють. Може б, ми провели з ним цей вечір? То його останній вечір. А Мануела вже не оживе, незалежно від того, що ми робитимем.
— Клерфе їде сам? — поцікавилася, долаючи внутрішній опір.
— Так. То прийдете увечері?
Ліліан не відповіла. Надто багато всього звалилося на неї водночас. Мусила обдумати. Але над чим тут було замислюватись? Хіба ж вона й раніше не відвідувала ті вечірки? Тепер залишається лише погодитися.
— А ви не думали, що, може, варто бути обережнішим? — поцікавилася.
— Сьогодні увечері ні. Долорес, Марія і Чарльз також прийдуть. На дверях сьогодні Жозеф. Якщо ми вислизнемо звідси о десятій, то встигнемо в саму пору на канатну колію. Сьогодні уночі вона курсує до першої. Я прийду за вами, — Ґольманн розсміявся. — На майбутнє я буду знову найслухнянішим і найобережнішим мешканцем "Белла Віста". Сьогодні святкуємо.
— Що святкуємо?
— Що-небудь. Що є повня. Що приїхав "Джузеппе". Що ще ми живемо. Що прощаємось.
— Що завтра знову станемо ідеальними пацієнтами?
— І це також. Я прийду до вас. Ви ж не забули, що таке костюмована забава?
Ґольманн закрив за собою двері. Завтра. Завтра — але що з ним раптом сталося? То було інше майбутнє, ніж вчорашнє, майбутнє і все попереднє майбутнє. Завтра ввечері Клерфе вже не буде і санаторна рутина сповиє все, як мокрий сніг, що його приносить хворий вітер, м'який і лагідний, покриваючи все і повільно все притлумлюючи і душачи. "Не мене! — подумала. — Не мене!"
Хата рятувальників містилася високо над селом, раз в місяць, коли була повня, залишалася відкритою упродовж всієї ночі для учасників з'їзду лещетарів зі смолоскипами. "Палас Готель" посилав з цією метою на гору циганську капелу, двох скрипалів і цимбаліста. Піаніно там не було.
Гості приходили у вбраннях лещетарів або в костюмах. Чарльз Ней і Ґольманн про людське око приклеїли собі вуса. Чарльз Ней був у вечірньому костюмі, в якому досі ніколи не мав оказії покрасуватися. Марія Савіні вбрала іспанські коронки і вуаль. Долорес Пальмер мала на собі китайську сукню, а Ліліан Дюнкерк світло-голубі штани і короткий кожушок. Хата була переповнена. Клерфе вдалося зарезервувати столик під вікном, бо старший офіціант був завзятим вболівальником автоперегонів.
Ліліан була дуже схвильована. Вдивлялася в драматичну ніч за вікном. Десь понад горами шаленіла буря, місяць виринав з-за обтріпаних хмар і ховався в них знову, а їхні тіні оживляли білі схили, мовби то гігантські темні фламінго з могутніми крилами летіли понад світом.
У коминку палахкотів вогонь. З напоїв були пунш і вино.
— Що будете пити? — запитав Клерфе. — Я пропоную глінтвейн.
— Добре, — сказала Ліліан, — хай буде. Коли ви завтра їдете?
— На світанку. До Парижа. Поїдете зі мною?
— Так, — відказала Ліліан.
Клерфе розсміявся, не вірячи їй.
— Добре. Але не зможете взяти багато багажу. "Джузеппе" до цього не пристосований.
— Я потребую небагато. Де ми зупинимося на перших порах?
— Спочатку виїдемо зі снігів, які ви так ненавидите. Не дуже далеко. Через гори до Тічіно. Над Лаґо Маджоре. Там уже весна.
— А потім?
— До Женеви.
— Хіба не можна відразу поїхати до Парижа?
— Тоді б ми мусили вирушити вже сьогодні уночі. То трохи задалеко як на один день.
На терасі запалено штучні вогні. Феєрверки злітали в повітря, вогняні колеса крутилися, сиплячи іскрами.
— О, Господи! — шепнув раптом Ґольманн. — Далай-лама!
І справді, біля входу стояв професор, блідий, з лисою головою, і уважно розглядав тлум, що клубочився в хаті.
— Хто б подумав? — сказав Ґольманн. — Що тепер робити?
— Просто нічого, — сказала Ліліан.
Вона бачила бліде обличчя Далай-лами з водянистими очима, що піднімалося понад столиками, наче місяць, то зникало в юрбі, а потім знову з'являлося, як і його партнер у небі між хмарами.
Лещетарі саме збиралися виходити.
