Життя в позику - Ремарк Еріх Марія
Але який фах? Я ж бо нічого не вмію! А тих небагато речей, які я вміла, я забула тут.
— Тут можна все забути, — звістила спокійно зі свого кута Ліллу Стрептоміцин. — Достатньо, що людина побуде тут кілька років, І вже не придатна для життя внизу.
Ліллу була здавна дослідним кроликом Далай-лами у сфері нових терапій. Тепер випробовував на ній стрептоміцин. Вона погано його зносила, але якби навіть Далай-лама відмовився від цього лікування і виписав її, вона б ніколи не реагувала так, як Єва Мозер. Ліллу була єдиним пацієнтом санаторію, народжена в селі, і завиграшки могла всюди знайти посаду, бо була чудовою кухаркою.
— Ким я повинна стати? — лементувала Єва у паніці. — Секретаркою? Хто мене візьме? Я ледве умію клацати на машинці. Крім того, багато хто уникає секретарок з санаторним минулим.
— Можна стати секретаркою у хворого на легені, — заскреготів сивобородий.
Ліліан приглядалася до Єви, мовби та була доісторичною твариною, яка враз вилізла з якоїсь щілини в землі. Раніше уже бачила пацієнтів, які, виписуючись, наполягали, що бажають лишитися — але казали так лише з огляду на тих, що мусили лишитися, аби пом'якшити дивне почуття дезертирства, яке супроводжувало кожну виписку. Але Єва була іншим випадком, справді думала те, що казала. Пхикала щиро, зневірена, бо призвичаїлася до санаторію і боялася життя, яке чекало її внизу. Долорес підсунула Ліліан склянку горілки.
— Ця особа! — сказала, дивлячись з відразою на Єву, — Досконалий брак манер! Як вона поводиться! Просто непристойно, не вважаєш?
— Я піду собі, — повідомила Ліліан. — Я не можу цього витримувати.
— Не йди! — прохав Чарльз Ней, нахилившись до неї. — Прекрасне світло, що мерехтить на непевному шляху, лишися ще! Ніч повна тіней і фраз, а ми потребуємо тебе і Долорес у якості фігур на носі корабля перед нашими обтріпаними вітрилами, щоб не затоптала нас жахлива плоскостопість Єви Мозер. Ми потребуємо сьогодні уночі темного вина самозакоханості, повір мені. Незагальмований сентименталізм кращий за сльози.
— Чарльз добув десь півпляшки коньяку, — сказала Долорес і, ступаючи на своїх довгих ногах, підійшла до грамофона. — Пусти нові американські плити, Шірмер!
— Що за потвора! — зітхнув Чарльз Ней, оглядаючись за нею. — Вона схожа на всю світову поезію, та в мізках у неї статистика. Я кохаю її, як кохають джунглі, а мені відповідає овочева грядка. Що робити в такій ситуації?
— Страждати і бути щасливим.
Ліліан піднялася з місця. У цей момент відкрилися двері і з'явилася Крокодилиця.
— Так я й думала! Цигарки! Алкоголь в покої! Оргії! Навіть ви тут, панно Рюш! — шипіла до Ліллу. — На милицях! І ви, Шірмер, ви також! Маєте бути в ліжку!
— Я мав би вже давно бути мертвий, — відказав весело сивобородий. — Теоретично, зрештою, таким і є. — Він вимкнув грамофон, витяг з динаміка шовкову білизну і помахав нею над головою. — Я живу в кредит! А в такому житті діють інші права, ніж в тому, в якому людина народилася.
— Так? А які то права, якщо можна поцікавитися?
— Тільки одне: брати з життя стільки, скільки вдасться. Як цього досягти — індивідуальна справа кожної людини.
— Я змушена попросити вас негайне лягти в ліжко. Хто вас сюди привіз?
— Мій власний розум.
Сивобородий піднявся на свій візок. Андре не міг зважитися — штовхати чи ні. Ліліан виступила вперед.
— Я відвезу вас, — вона штовхнула візок до дверей.
— Отже, то ви! — сказала Крокодилиця. — Я повинна була здогадатися.
Ліліан випровадила візок на коридор. Чарльз Ней і решта вийшли за нею. Хихотіли, мов діти, спіймані на пустощах.
— Хвилиночку! — сказав Шірмер і повернув візок знову у бік дверей, перед якими стояла Крокодилиця з гордо піднятою головою. — 3 усього того, що ви втратили у своєму житті, — сказав, — троє хворих могло б щасливо існувати. Спокійної ночі з чавунною совістю.
Шірмер спрямував візок знову на коридор. Далі штовхав Чарльз Ней.
— Навіщо стільки морального обурення, Шірмер? — поцікавився. — Адже ввічливе звірятко тільки виконує свій обов'язок.
— Я знаю. З тією лише різницею, що робить це надто по-хамськи. Але я її ще переживу! Я пережив уже її попередницю — мала сорок чотири роки і померла раптом за чотири тижні на рак — і переживу й цю бестію. Скільки років має Крокодилиця? Напевно, понад шістдесят. А може й усі сімдесят! Її також переживу!
— Прекрасна мета! Шляхетні з нас люди! — усміхнувся Чарльз.
— Ні, — відказав сивобородий з гіркою сатисфакцією. — Ми роковані на смерть. Але не тільки ми. Інші також! Всі! Всі! З тією лише різницею, що ми про це знаємо, а інші ні.
Ліліан у своєму покої підійшла до вікна. "Палас Готель" в селі був ще освітлений. За два-три тижні зникне і цей овид. Туристи відлетять, мов перелітні птахи, і довгий, одноманітний рік далі буде волоктися усю весну, літо і осінь до наступної зими. Прекрасний вечір! Знала багато таких похмурих, прекрасних вечорів!
Зашторила вікно. Паніка з'явилася знову! Почала шукати снодійних пігулок, які сама від себе сховала. На хвильку здалося їй, що чує ззовні двигун авта Клерфе. Поглянула на годинник. Він міг би її врятувати від довгої ночі, але не могла до нього зателефонувати. Хіба Ґольманн не казав, що хтось до нього приїхав? Хто? Якась квітуча панночка з Парижа або Монте-Карло! До дідька з ним, і так виїде за кілька днів! Проковтнула пігулки. Вона мусить піддатися, мусить робити те, що каже Боріс, мусить з цим жити, а не воювати, мусить піддатися, але якщо піддасться, буде пропаща!
Сіла за столом і витягнула поштовий папір. "Коханий, — писала. — Ти з невиразним обличчям, незнайомцю, завжди очікуваний, ніколи не бачений, чи ти не відчуваєш, що час спливає?" — відтак порвала листа і скинула зі столу касетку, в якій лежало вже багато не відісланих листів, листів, для яких не знала адреси, а потім поглянула на біле ліжко перед собою і подумала: "Чому я плачу? Адже плач нічого не змінить".
5
Старий на ліжку під ковдрою здавався плескатим, мовби безтілесним. Його обличчя було вихудле і скидалося на зіжмаканий пергамент. Він лежав у вузькому ліжку у вузькому покої. Біля ліжка на нічному столику стояла шахівниця.
Хворий звався Ріхтер. Мав вісімдесят років і жив двадцять років у санаторії. Далай-лама раз у раз наводив його в приклад, коли мав пацієнтів, що занепадали духом, а Ріхтер демонстрував йому свою вдячність. Просто не вмирав.
Ліліан сиділа біля його ліжка.
— Погляньте на це! — сказав Ріхтер, показуючи на шахівницю. — Він грає, як нічний сторож. Через цей хід конем дістане мат за десять ходів. Що сталося з Реньє? Раніше грав добре. Він приїхав сюди під час війни. То був для мене рятунок. Бо раніше, моя дорога панянко, раніше я мусив упродовж року грати з одним шаховим клубом з Цюріха. Тут, в горах, ми не мали нікого. Було жахливо нудно.
Шахи були єдиною пристрастю Ріхтера. Під час війни партнери, яких мав у санаторії, виїхали або померли, а ніхто новий не прибув. Врешті з'явився Реньє. Він зіграв з Ріхтером партію, і Ріхтер був щасливий, що знайшов нарешті гідного супротивника, однак Реньє був французом, звільненим з німецького концтабору, а тому, коли дізнався, що Ріхтер німець, відмовився грати далі. Ріхтер знову почав марніти, а Реньє теж важко захворів. Обидва нудилися, але жоден не хотів поступитися. Один негр з Ямайки врешті знайшов рішенець. Він теж був важко хворий. Двома окремими листами він запросив Ріхтера і Реньє розіграти з ним партію шахів телефоном, не встаючи з ліжка. Обидва неабияк зраділи. Єдиний клопіт полягав у тому, що негр не мав уявлення про шахи, але вирішив цю проблему просто. Проти Pixтepa грав білими, а проти Реньє — чорними. Оскільки білим належав перший хід, Реньє, виконавши його, зателефонував негрові. Той повідомив хід Ріхтерові, з яким грав білими. Потім почекав відповіді Ріхтера і зателефонував Реньє. Другий хід від Реньє він передав знову Ріхтерові, а відповідь Ріхтера Реньє. Сам не мав навіть шахівниці: його роль зводилася лише до того, щоб дати змогу Реньє і Ріхтерові, без їхнього відома, грати в шахи.
Незабаром по війні негр помер. Щоб гра могла точитися далі, роль негра перейняла Крокодилиця, і медсестри передавали ходи супротивників, які вірили й далі, що грають з негром, про якого їм повідомили, що через загострений туберкульоз горла не може розмовляти. Все вляглося добре, поки Реньє не встав з ліжка. Перші ж кроки спрямував до покою негра, і таким чином уся справа розкрилася.
Тим часом упередження на національному тлі опали, коли Реньє дізнався, що родина Ріхтера в Німеччині загинула під час бомбових нальотів, він з ним помирився, і відтоді вони грали постійно. З часом хвороба прикувала Реньє знову до ліжка, а що обоє не мали вже в покоях телефонів, функції гінця виконувало кілька пацієнтів. Між іншим Ліліан. А три тижні тому Реньє помер. Ріхтер на ту пору був такий слабий, що сподівалися також його смерті, і ніхто не хотів йому сказати, що Реньє не живе. Щоб утримувати його далі в невіданні, місце партнера зайняла Крокодилиця, котра тим часом сама навчилася грати в шахи, але була слабким супротивником для Ріхтера. І тому Ріхтер, який і далі вірив, що має справу з Реньє, не міг надивуватися, як такий добрий гравець став раптом безнадійним профаном.
— Чи не хочете ви навчитися грати в шахи? — поцікавився він у Ліліан, яка принесла йому останній хід Крокодилиці. — Я можу швидко вас навчити.
Ліліан побачила страх в голубих очах. Старий думав, що Реньє незабаром помре, якщо грає так погано, і боявся знову залишитися без партнера. Тому запитав кожного, хто його провідував.
— Можна швидко навчитися. Я покажу вам усі штучки. Я грав з самим Ласкером.
— Я не маю до цього таланту. Ані терпіння.
У вікні покою, розташованого на найвищому поверсі, не видно було нічого, крім хмар і засніжених верхів гір. Хмари цього пополудня були жовті і неспокійні.
— Я мушу вас навчити, — сказав Ріхтер. — Можемо почати відразу.
Виразні очі в черепі живого трупа зблиснули. Прагне товариства, а не шахових розв'язок. Прагне когось, хто міг бути при ньому, коли двері несподівано відчиняться і не увійде ніхто крім безголосого вітру, під подихом якого кров вирветься з горла і наповнить легені, спричиняючи задуху.
Тут усе його життя, але що за життя! Кожен день був такий самий, як і наступний, закостенілий в безмежній рутині, день по дню, а в решті року дні зливалися між собою в один довжелезний день, бо настільки сильно вони були схожі на себе, і так само зливалися між собою роки, мовби вони були одним суцільним роком, бо і вони нічим між собою не відрізнялися.
