Життя в позику - Ремарк Еріх Марія
Така подобалася йому значно більш, ніж попереднього вечора.
— Чому ж тоді ви, замість лежати в ліжку, вислизаєте увечері до бару в тоненькій сукні і шовкових черевичках?
— То не має нічого спільного з Ґольманном!
— Напевно. А я вірю в терапію забороненого овоча. Досі я думав, що й ви також!
Ліліан отетеріла.
— Але не стосовно інших.
— Добре. Більшість людей вірять в її дієвість завжди тільки для інших. — Клерфе поглянув униз, в бік озера. — Там він! Бачите його? Тільки послухайте, як бере закрути! Не забув ще, як перемикається швидкість. Сьогодні увечері буде іншою людиною.
— Сьогодні увечері лежатиме в ліжку з гарячкою.
— Не думаю. А якщо навіть! Краще, щоб мав трохи гарячки, ніж аби зі спущеними вухами боявся підійти до авта і вважав себе калікою.
Ліліан знервовано відвернулася. Каліка. Бо хворий? Що собі дозволяє цей грубошкірий здоровий грубіян? Може, її також вважає калікою? Нагадала собі вечір у барі, коли розмовляв по телефону з Монте-Карло. Чи й тоді не говорив про каліку?
— Трохи гарячки може тут швидко змінитися в смертельне запалення легенів, — сказала недружелюбно. — Але то, я певна, вас не хвилює! Тоді ви зможете просто сказати, що Ґольманн також мав щастя, що помер, але зате перед тим сів ще раз за кермо спортового авта, вірячи, що стане великим автогонщиком.
Та відразу ж пошкодувала своїх слів. Не розуміла, чому раптом так напустилася.
— Маєте добру пам'ять, — сказав з усмішкою Клерфе. — Я зауважив це й раніше. Але прошу заспокоїтися, авто зовсім не таке швидкісне, як можна судити з відголосу. З ланцюгами на опонах не вдасться, мабуть, їхати у швидкому темпі.
Клерфе пригорнув її за плече. Ліліана мовчала й не рухалася. Дивилася, як "Джузеппе" вигулькує з-за лісу біля озера, а потім зникає за закрутом.
— Маймо надію, що насправді таки не втік, — сказав Клерфе. Ліліан не відповіла відразу. Губи мала сухі.
— Чому мав би утікати? — видушила врешті з зусиллям. — Адже він уже майже вилікувався. Чому мав би тепер ризикувати?
— Часом ризикують саме тоді.
— А ви на його місці б ризикнули? Ви б зробили це, знаючи, що ніколи не будете здоровим? Замість нидіти тут ще кілька місяців?
Клерфе усміхнувся. Раніше йому довелося уже нидіти в концтаборі.
— Не маю поняття. Цього ніколи не можна передбачити. Може так, щоб ще раз взяти у свої руки щось, що зветься життям… А може, я провадив би поміркований спосіб життя і відмовляв би собі у всьому, щоб прожити ще день, ще годину. Цього справді ніколи не передбачиш. А життя підкинуло мені не одну дивну несподіванку.
Ліліан висунулася з-під плеча Клерфе.
— А хіба ви не мусите впоратися з цим самостійно перед кожними перегонами?
— Це виглядає більш драматично, ніж є насправді. Я не їжджу, керуючись якимсь романтичним імпульсом. Я їжджу задля грошей і тому, що не вмію нічого іншого, а не задля жаги пригод. Пригод в наш клятий час я мав удосталь, зовсім цього не бажаючи. Ви, мабуть, теж.
Враз почули знову двигун.
— Однак повертається, — сказав Клерфе.
— Авжеж, — повторила і зітхнула глибоко. — Однак повертається. Ви розчаровані?
— Ні. Я хотів тільки, щоб він знову проїхався автом. Востаннє, коли в нім сидів, мав свою першу кровотечу.
Ліліан побачила, як блискавично наближається "Джузеппе", і раптом подумала, що не витримає вигляду сяючого обличчя Ґольманна.
— Я мушу повернутися, — сказала квапливо. — Крокодилиця мене вже шукає. А коли ви збираєтеся через перевал?
— Коли захочете, — відказав Клерфе.
Була неділя, а неділі в санаторії завжди було важче пережити, ніж будні. Відзначалися вони оманливим спокоєм, позбавленим рутини буднів. Лікарі приходили до покоїв тільки за необхідності, так що пацієнтам могло здаватися, ніби вони здорові. Однак під кінець недільного дня у них наростав неспокій, і медсестра часто мусила збирати увечері важко хворих з покоїв, де вони не повинні були опинитися.
Ліліан, попри заборону, зійшла на вечерю до їдальні, в неділю Крокодилиця зазвичай не контролювала. Вона випила дві чарки горілки, щоб позбутись меланхолії сутінків, але їй це не вдалося. Потім вбрала свою найкращу сукню — одяг помагав інколи більше, ніж будь-яка моральна утіха — але цього разу це теж нічого не дало. Залишалися похмілля, раптовий біль світу та ще суперечка з Богом, якого тут, в горах кожен знав і який приходив і відходив без жодної видимої причини. Похмурий настрій спурхнув на неї, мов темний метелик.
Лише коли зайшла до їдальні, усвідомила собі, звідки він взявся. За столом посеред залу сиділа Єва Мозер в оточенні купки приятелів, перед нею стояли пляшки шампанського, а також торт і лежали подарунки. То був її останній вечір. Завтра вранці мала виїхати.
Ліліан в першу мить хотіла розвернутися, але потім побачила Ґольманна за столиком.
— Я проїхався сьогодні на "Джузеппе", — сказав. — Ви бачили мене?
— Авжеж. Сьогодні увечері кожен здається щасливим, — відказала Ліліан з гіркотою і кивнула на столик, за яким сиділа Єва Мозер в числі своїх співчутливих і заздрісних приятелів. Нагадувала когось, хто виграв велику суму в лотерею і не може зрозуміти, звідки береться це несподіване співчуття.
— Клерфе увечері не прийде? — поцікавилася.
— Ні. Пополудні хтось приїхав до нього. Зрештою, нема потреби так часто приходити. Йому мусить бути тут нудно.
— Чому ж не виїде? — запитала Ліліан роздратовано.
— Виїде, але за кількох днів. У середу або в четвер. Припускаю, що виїде разом зі своїм гостем.
Ліліан не відповіла, не була певна, чи Ґольманн каже їй це навмисно, а що не була цього певна, вирішила, що робить це навмисно, і тому не допитувалася далі.
— Маєте при собі щось випити? — поцікавилася.
— Ані краплі. Пополудні я подарував решту свого джину Чарльзу Нею.
— Чого б то? Невже вирішили враз стати зразковим пацієнтом? Опівдні ви були його протилежністю.
— Саме тому, — сказав Ґольманн. — Хочу знову їздити.
Ліліан відсунула свою тарілку.
— І з ким я тоді відриватимуся вечорами?
— Чоловіків не бракує. І Клерфе врешті також іще є. І Боріс.
— З Борісом не можна відірватися. Я сказала йому, що мене болить голова. — Ліліан встала. — Сьогодні увечері я ощасливлю Крокодилицю. Піду спати. У обійми Морфея. Добраніч, Ґольманн.
— Щось сталося, Ліліан?
— Нічого, окрім того, що зазвичай. Нудьга. Певна ознака доброго самопочуття, сказав би Далай-лама. А якщо комусь і справді нудьга зашкодить, то паніка, мабуть, не йде в рахунок. Людина буде просто надто ослабленою. Бог дуже прихильний, правда?
Ліліан сиділа на ліжку і пробувала читати. Згодом відклала книжку убік. Знову були перед нею ніч, чекання на сон, сон, а потім на прокид зі сну і той момент невагомості, коли не розпізнаєш нічого, ані покою, ані самої себе, коли зависаєш у шумі, темряві, і є тільки страх, імлавий страх перед смертю, секунди, що тягнуться до безкінечності, — аж врешті вікно повільно набирає знову знайомого вигляду і в чужому хаосі нема вже тіні хреста, тільки знову вікно, і покій є покоєм, а клубок одвічного ляку і безголосого крику знову стає нею, тією, що впродовж свого короткочасного перебування на землі зветься Ліліан Дюнкерк.
Пролунав стукіт. За дверима стояв Чарльз Ней в червоному халаті і капцях.
— Все готове, — шепнув. — Ходім до Долорес! Прощальне прийняття на честь Єви Мозер.
— Навіщо? Чому вона ще не виїхала? Навіщо їй ще та прощальна урочистість?
— То не вона хоче, а ми.
— Адже ви вже прощалися у їдальні.
— Тільки для видимості, щоб обдурити сестру. Ходи, не будь плакучою вербою.
— Не маю бажання.
Чарльз Ней став на коліно коло її ліжка.
— Ходи, Ліліан, таємнице, виткана з місяця, срібла і палаючого вогню! Якщо ти лишишся тут, будеш злитися, що сама, якщо ти долучишся до нас, злитимешся, що пішла. Наслідок буде той самий — тому ходи! — прислухався до відголосів з коридору і відчинив двері. Чути було, що йде хтось на милицях. Повз двері прошкандибала худа старша жінка. — Всі прийдуть! Є вже Ліллу Стрептоміцин. А ось надходить саме Шірмер з Андре.
Повз них проїхав сивобородий дідок в інвалідному візку, якого штовхав молодик, рухаючись в ритмі чарльстона.
— Сама бачиш, навіть мертві встають з могил, щоб сказати панні Мозер: "Цезарю, роковані на смерть вітають тебе", — виголосив Чарльз Ней. — Забудь на один вечір своє російське походження і пригадай собі свого поштивого валлонського батька. Вдягнися і ходи!
Долорес Пальмер жила поверхом нижче. Уже три роки займала там апартаменти, що складалися зі спальні, покою і ванни. Платила найвищу платню в санаторії і безсовісно користала з усіх можливих привілеїв, які їй завдяки цьому титулу надавали.
— Маємо для тебе дві пляшки горілки у ванні, — сказала вона Ліліан. — Де хочеш сидіти? Біля дебютантки, яка мандрує до здорового життя, чи в гроні залишенців? Вибери собі якесь місце.
Ліліан роззирнулася. Картина була знайома: лампи були затулені хустками, сивобородий обслуговував грамофон, голосник якого був затканий шовковою білизною, щоб занадто не галасував, а Ліллу Стрептоміцин сиділа в кутку на підлозі, бо її відчуття рівноваги було розхитане наркотиками, й вона легко переверталася. Інші порозсідалися в штучних, вимушених позах богеми, нагадуючи дорослих дітей, які тайкома сидять уночі довше, ніж зазвичай. Долорес Пальмер була вбрана в китайську довгу сукню, розпороту внизу. Мала в собі щось з трагічної краси, чого сама не усвідомлювала. Її залицяльників це баламутило так само, як зводить на манівці марево у пустелі. Вони намагалися бути екстравагантними у той час, коли Долорес не прагнула в принципі нічого більше, окрім звичайного життя, дрібнобуржуазного життя зі всілякими люксами. Великі почуття набридали їй, але сама їх провокувала і мусила з ними воювати.
Єва Мозер сиділа і дивилась у вікно. Її радісний настрій раптом змінився.
— Тепер рюмсає, — сказала Марія Савіні до Ліліан. — І що ти на це?
— Чому рюмсає?
— Сама поцікався, ти не повіриш. Вважає санаторій своїм домом.
— Це мій дім, — сказала Єва Мозер. — Тут я була щаслива. Тут я маю приятелів. Внизу я не знаю нікого.
На хвилю всі замовкли.
— Ви можете тут лишитися, — сказав Чарльз Ней. — Нема нікого, хто б вам у цьому перешкодив.
— Власне, що є! Мій батько. Якби я лишилася тут, його б це надто дорого коштувало. Хоче, щоб я здобула якийсь фах.
