Темні алеї (збірка) - Бунін Іван

І був темний, бридкий вечір, коли я їхав на вокзал, все у мені завмирало від тривоги і холоду. По вокзалу і по платформі я пробіг швидко, насунувши на очі капелюха і сховавши обличчя у комір пальта.

У маленькому купе першого класу, яке я замовив заздалегідь, дощ голосно стукав об дах вагону. Я негайно опустив віконну фіранку і, як тільки носій, обтираючи мокру руку об свій білий фартух, взяв на чай і вийшов, запер двері на замок. Потім ледь відсунув фіранку і завмер, не зводячи погляду з різноманітного натовпу, що снував із речами вперед і назад вздовж вагона у тьмяному світлі вокзальних ліхтарів. Ми домовились, що я приїду на вокзал якомога раніше, а вона якомога пізніше, щоб мені як-небудь не зустрітися з нею і з ним на платформі. Тепер їм вже була пора з'явитися. Я дивився все напруженіше – їх усе не було. Вдарив другий дзвінок – я похолов від страху: запізнилась або він у останню хвилину раптом не пустив її! Але відразу вслід за тим був вражений його високою фігурою, офіцерським кашкетом, вузькою шинеллю і рукою в замшевій рукавичці, якою він, широко крокуючи, тримав її під руку. Я відсахнувся від вікна, упав у кут дивана. Поруч був вагон другого класу – я подумки бачив, як він хазяйновито зайшов у нього разом з нею, оглядівся, — чи добре влаштував її носій, — і зняв рукавичку, зняв кашкет, цілуючи і хрестячи її… Третій дзвінок оглушив мене, поїзд, рушивши, примусив заклякнути… Поїзд розганявся, мотаючись, хитаючись, потім став бігти рівно, на всіх парах… Кондуктору, який провів її до мене і переніс її речі, я крижаною рукою сунув десять рублів…

Ввійшовши, вона навіть не поцілувала мене, тільки жалісно посміхнулась, сідаючи на диван і знімаючи, відчіпляючи від волосся капелюшок.

— Я зовсім не могла обідати, — сказала вона. – Я думала, що не витримаю цієї страшної ролі до кінця. І жахливо хочу пити. Дай мені нарзану, — сказала вона, вперше кажучи мені ти. – Я переконана, що він поїде вслід за мною. Я дала йому дві адреси, Геленджик і Гагри. Ну от, він і буде днів за три-чотири в Геленджику… Та бог з ним, краще смерть, ніж ці муки…

Вранці, коли я вийшов у коридор, в ньому було сонячно, душно, із вбиралень пахло милом, одеколоном і усім, чим пахне людний вагон вранці. За мутними від пилу і нагрітими вікнами розгортався рівний спалений степ, виднілись широкі, вкриті курявою дороги, вози, запряжені волами, пролітали залізничні будки з жовтими кругами соняшників і червоними мальвами у палісадниках… Далі пішов безмежний простір голих рівнин з курганами і могильниками, нестерпно сухе сонце, небо, подібне до хмари пилу, потім привиди перших гір на горизонті…

Із Геленджика і Гагри вона послала йому по листівці, написала, що не знає ще, де зостанеться. Потім ми вздовж берега спустилися на південь.

Ми знайшли первісне місце, що заросло чинаровими лісами, розквітлими чагарниками, червоним деревом, магноліями, гранатами, серед яких підносились розлогі пальми, чорніли кипариси…

Я прокидався рано і, поки вона спала, до чаю, який ми пили десь о сьомій, ішов по горбах у лісові хащі. Гаряче сонце було вже сильне, чисте і радісне. В лісах лазурово світився, розходився і танув духмяний туман, за дальніми лісистими вершинами сяяла предковічна білизна сніжних гір… Назад я проходив спекотливим базаром нашого аулу, що пахнув із труб тліючим кізяком: там кипіла торгівля, було тісно від люду, від верхових коней і віслюків, — вранці з'їжджалось туди на базар багато різноплемінних горців, — плавно ходили черкески в чорному довгому до землі одягу, в червоних чув'яках, із закутаними у щось чорне головами, із швидкими поглядами, що зблискували інколи з цієї жалобної чорноти.

Потім ми ішли на берег, завжди зовсім порожній, купались і лежали на сонці аж до сніданку. Після сніданку – усе смажена на жаровні риба, біле вино, горіхи і фрукти – у спекотному сутінку нашої хижі під черепицею тягнулись крізь віконниці гарячі, веселі смуги світла.

Коли спека спадала і ми відчиняли вікно, частина моря, що виднілася з нього між кипарисами, які стояли на схилі під нами, мала колір фіалки і лежала так рівно, мирно, що, здавалось, ніколи не буде кінця цьому спокою, цій красі.

На заході сонця часто громадилися за морем дивовижні хмари; вони палали так прекрасно, що вона інколи лягала на тахту, закривала лице газовим шарфом і плакала: ще два-три тижні – і знову Москва!

Ночі були теплі і непроглядні, в чорній пітьмі пливли, мерехтіли, світили топазовим світлом вогненні мухи, скляними дзвіночками дзвеніли деревні жабки. Коли очі звикали до темряви, вгорі виступали зірки і гребені гір, над аулом вимальовувались дерева, яких ми не помічали вдень. І всю ніч долинав звідти, з духана, глухий стук в барабан і горловий, сумовитий, безнадійно-щасливий зойк нібито одної нескінченної пісні.

Недалеко від нас, у прибережній ярузі, що спускалася з лісу до моря, швидко стрибала по кам'янистому ложу мілка, прозора річка. Як чудово подрібнювався, кипів її блиск в той таємничий час, коли з-за гір і лісів, ніби якась дивна істота, пильно дивився повний місяць!

Іноді ночами насувалися з гір страшні хмари, ішла злісна буря, у гучній гробовій чорноті лісів раз-у-раз розверзалися чарівні зелені безодні і розколювалися у небесних висотах допотопні удари грому. Тоді в лісах прокидались і нявчали орлята, ревів барс, гавкали шакали… Якось до нашого освітленого вікна збіглася ціла зграя їх, — вони завжди збігаються у такі ночі до житла, — ми відкрили вікно і дивились на них згори, а вони стояли під блискучою зливою і гавкали, просились до нас… Вона радісно плакала, дивлячись на них.

Він шукав її в Геленджику, в Гаграх, у Сочі. Наступного дня по приїзду в Сочі він купався вранці у морі, потім голився, одягнув чисту білизну, білосніжний кітель, поснідав у своєму готелі на терасі ресторану, випив пляшку шампанського, пив каву з шартрезом, не поспішаючи викурив сигару. Повернувшись у свій номер, він ліг на диван і вистрілив собі у скроні з двох револьверів.

12.11.37

БАЛАДА*

* переклад цього твору українською поки відсутній; подаємо російською

Под большие зимние праздники был всегда, как баня, натоплен деревенский дом и являл картину странную, ибо состояла она из просторных и низких комнат, двери которых все были раскрыты напролет, – от прихожей до диванной, находившейся в самом конце дома, – и блистала в красных углах восковыми свечами и лампадами перед иконами.

Под эти праздники в доме всюду мыли гладкие дубовые полы, от топки скоро сохнувшие, а потом застилали их чистыми попонами, в наилучшем порядке расставляли по своим местам сдвинутые на время работы мебели, а в углах, перед золочеными и серебряными окладами икон, зажигали лампады и свечи, все же прочие огни тушили. К этому часу уже темно синела зимняя ночь за окнами и все расходились по своим спальным горницам. В доме водворялась тогда полная тишина, благоговейный и как бы ждущий чего-то покой, как нельзя более подобающий ночному священному виду икон, озаренных скорбно и умилительно.

Зимой гостила иногда в усадьбе странница Машенька, седенькая, сухенькая и дробная, как девочка. И вот только она одна во всем доме не спала в такие ночи: придя после ужина из людской в прихожую и сняв с своих маленьких ног в шерстяных чулках валенки, она бесшумно обходила по мягким попонам все эти жаркие, таинственно освещенные комнаты, всюду становилась на колени, крестилась, кланялась перед иконами, а там опять шла в прихожую, садилась на черный ларь, спокон веку стоявший в ней, и вполголоса читала молитвы, псалмы или же просто говорила сама с собой. Так и узнал я однажды про этого "Божьего зверя, Господня волка": услыхал, как молилась ему Машенька.

Мне не спалось, я вышел поздней ночью в зал, чтобы пройти в диванную и взять там что-нибудь почитать из книжных шкапов. Машенька не слыхала меня. Она что-то говорила, сидя в темной прихожей. Я, приостановясь, прислушался. Она наизусть читала псалмы.

– Услышь, Господи, молитву мою и внемли воплю моему, – говорила она без всякого выражения. – Не будь безмолвен к слезам моим, ибо странник я у Тебя и пришлец на земле, как и все отцы мои…

Скажите Богу: как страшен Ты в делах Твоих!

Живущий под кровом Всевышнего под сенью Всемогущего покоится… На аспида и василиска наступишь, попрешь льва и дракона…

На последних словах она тихо, но твердо повысила голос, произнесла их убежденно: попрешь льва и дракона. Потом помолчала и, медленно вздохнув, сказала так, точно разговаривала с кем-то:

– Ибо Его все звери в лесу и скот на тысяче гор…

Я заглянул в прихожую: она сидела на ларе, ровно спустив с него маленькие ноги в шерстяных чулках и крестом держа руки на груди. Она смотрела перед собой, не видя меня. Потом подняла глаза к потолку и раздельно промолвила:

– И ты, Божий зверь, Господень волк, моли за нас Царицу Небесную.

Я подошел и негромко сказал:

– Машенька, не бойся, это я.

Она уронила руки, встала, низко поклонилась:

– Здравствуйте, сударь. Нет-с, я не боюсь. Чего ж мне бояться теперь? Это в младости глупа была, всего боялась. Темнозрачный бес смущал.

– Сядь, пожалуйста, – сказал я.

– Никак нет, – ответила она. – Я постою-с.

Я положил руку на ее костлявое плечико с большой ключицей, заставил ее сесть и сел с ней рядом.

– Сиди, а то я уйду. Скажи, кому это ты молилась? Разве есть такой святой – Господний волк?

Она опять хотела встать. Я опять удержал ее:

– Ах какая ты! А еще говоришь, что не боишься ничего! Я тебя спрашиваю: правда, что есть такой святой?

Она подумала. Потом серьезно ответила:

– Стало быть, есть, сударь. Есть же зверь Тигр-Ефрат. Раз в церкви написан, стало быть, есть. Я сама его видела-с.

– Как видела? Где? Когда?

– Давно, сударь, в незапамятный срок. А где – и сказать не умею: помню одно – мы туда трое суток ехали. Было там село Крутые Горы. Я и сама дальняя, – может, изволили слышать: рязанская, – а тот край еще ниже будет, в Задонщине, и уж какая там местность грубая, тому и слова не найдешь. Там-то и была заглазная деревня наших князей, ихнего дедушки любимая, – целая, может, тысяча глиняных изб по голым буграм-косогорам, а на самой высокой горе, на венце ее, над рекой Каменной, господский дом, тоже голый весь, трехъярусный, и церковь желтая, колонная, а в той церкви этот самый Божий волк: посередь, стало быть, плита чугунная над могилой князя, им зарезанного, а на правом столпе – он сам, этот волк, во весь свой рост и склад написанный: сидит в серой шубе на густом хвосту и весь тянется вверх, упирается передними лапами в земь – так и зарит в глаза: ожерелок седой, остистый, толстый, голова большая, остроухая, клыками оскаленная, глаза ярые, кровавые, округ же головы золотое сияние, как у святых и угодников.