Тихий Дін. Книга четверта - Шолохов Михайло
А я думаю, що' не інакше як будуть вони силкуватись на бродах перейти... Безпремінно на бродах ! Більше їм ніде. Чи, думаєш, можуть кінноту плавом пустити ? Чого ж ти мовчиш, Степане ? Тут, значить, діло до кінця йде, а ти лежиш, як пеньок !
Степан аж підскочив-, сердито відповів!:
— І чого ти причепився ? Чудний народ ! Прийшла жінка провідати, а від вас не одженешся... Лізуть з дурними'балачками, не дадуть з жінкою1 словом перемовитись !
—: Знайшов-, з ким балакати ...— Незадо-волений Христоня встав, взув на босі ноги стоптані чирики, вийшов-, боляче вдарившись головою об одвірок.
— Не дадуть нам поговорити тут, ходімо в ліс,— запропонував Степан.
І, не чекаючи згоди, пішов до виходу1,. Оксана покірно пішла слідом за ним.
Вони вернулись до землянки опівдні. Козаки другого взводу, що— лежали під вільховим кущем в холодку, забачивши їх, одіклали карти, замовкли, тямущо переморгуючись, посміхаючись І удавано зітхаючи.
Оксана пройшла повз них, презирливо скрививши губи, на ходу поправляючи на голові зім'яту білу з мереживом хустку, її пропустили мовчки, але як тільки Степан, що йшов позаду, порівнявся з козаками, встав і відійшов від групи лежачих Анікушка. Він з фальшивою пошаною в пояс уклонився Степанові, голосної сказав:
— З празничком вас ... розговівшись !
Степан охоче усміхнувся. Йому приємно було, що козаки бачили, як він повертавсь з жінкою з лісу. Це ж якоюсь мірою сприяло припиненню всіляких чуток про те, ЩО ВОНИ З ЖІНКОЮ живуть погано... Він навіть ворухнув по — молодецькому плечима, вдоволено показуючи непросохлу від поту сорочку на спині.
І тільки після цього — заохочені козаки, регочучи, жваво заговорили:
— Та й люта ж, хлопці, баба ! На Степанові сорочку хоч викрути... Прикипіла до лопаток !
— Заїздила вона його, в милі весь...
А молоденький парубійко, що проводив Оксану аж до землянки захопленим затуманеним поглядом, розгублено промовив :
— На всім білім світі такої красуні — кралі не знайдеш, побий мене бог !
На що Анікушка резонно йому зауважив :
— А ти пробував шукати ?
Оксана," чувши непристойну розмову, трохи зблідла, увійшла в землянку, гидливо кривлячись і від спогадів про недавню близькість до чоловіка і від сороміцьких зауважень його товаришів. З першого погляду Степан зрозумів її настрій, сказав примирливо:
— Ти не сердься, Ксано, на цих жеребців. Це з нудьги вони.
— Нема на кого сердитись,— глухо відповіла Оксана, порпаючись у своїй полотняній торбинці, поквапливо виймаючи з неї все, що привезла чоловікові. І ще тихше : — На саму себе сердитися б треба, та серця нема...
Розмова, у, них якось не в'язалась. Хвилин через десять Оксана встала. "Зараз скажу йому, що піду у Вешки",— подумала вона і ту ж мить згадала, що ще не зняла висохлу Степанову білизну.
Довго лагодила зіпрілі від поту сорочки і підштаники чоловікові, сидячи біля входу в землянку, часто поглядаючи на сонце, що звернуло з полудня.
... Того дня вона так і не пішла. Не наважилась. А вранці, як тільки зійшло сонце, почала збиратися. Степан пробував затримати її, просив погостювати ще_ день, але вона так уперто відхиляла всі його просьби, що він не умовляв її, тільки спитав перед розлукою :
— У Вешках думаєш жити ?
— Покищо у Вешках.
— Може, лишилася б при мені ?
— Не годиться мені тут бути... з козаками.
— Воно то так...— погодився Степан, але попрощався холодно.
Віяв, сильний південно — східний вітер. Він летів. здалека,, притомився за ніч, але на ранок все таки доніс гарячу спеку закаспійських пустинь і, звалившись на лугову оболонь лівобережжя, висушив росу, розігнав туман, рожевою душною млою обгорнув крейдяні відноги придонських гір.
Оксана скинула чирики1 і, взявши в ліву руку поділ спідниці (в лісі на траві ще лежала роса), легко йшла лісовою занедбаною дорогою. Босі ноги приємно холодила волога земля, а голі повні литки і шию гарячими губами шукав і цілував суховій.
На відкритій галявині, біля розквітлого куща шипшини,, вона сіла відпочити. Десь недалеко, в непересохлому озерці* шурхотіли по очереті дикі качки, хриплувато кликав подружку селезень. За Доном нечасто, але майже безупинно стукотіли кулемети, рідко бухали гарматні постріли. Розриви снарядів, на цім боці звучали розкотисто, наче луна.
Потім стрільба на хвилину вщухла, і світ відкрився Оксані в його потаємному звучанні: тріпотливо шелестіло на вітрі зелене з білою підбійкою листя ясенів і лите, у візерунках різьби, дубове листя ; з хащів молодої осичини линув змішаний гомін ; далеко — далеко невиразно й сумно лічила комусь непро-житі роки зозуля ; настирливо питала, літаючи над озерцем, чубата чайка : "чиї ви, чиї ви ?" ; якась малесенька сіренька пташка за два кроки від Оксани пила з колії на шляху воду, закидаючи голівку і солодко примруживши вічко ; дзижчали оксамитно — запорошені джмелі; на віночках лугових квіток, погойдувались смуглі дикі бджоли. Вони зривалися й несли в тіняві прохолодні дупла запашну "обніжку". З тополевих гілок капав сік. А спід куща глоду, струменів бражний і терпкий, дух гниючого торішнього листя.
Оксана сиділа непорушно й ненаситно вдихала різноманітні запахи лісу. Повний чудового й многоголосого звучання ліс жив могутнім, первородним життям. Заплавний грунт лугу, надміру насичений весняною вологою, виганяв і ростив таке багате різнотрав'я, що очі Оксани розбігалися по цьому чудесному сплетінні квітів і трав.
'Усміхаючись і беззвучно ворушачи губами, вона обережно перебирала стеблинки безіменних голубеньких, скромних квіток, потім перегнулась повніючим станом, щоб понюхати, і раптом уловила млосний і солодкий аромат конвалії. Пошукавши руками, вона знайшла її. Вона росла тут же, під непроникно —тінявим кущем. Широке, колись зелене листя й досі ревниво берегло від сонця низькоросле горбатеньке стебельце, увінчане сніжнобілими пониклими чашечками квіток. Але вмирало вкрите росою і жовтою іржею листя, та й саму квітку вже пойняла смертна тлінь : дві нижніх чашечки зморщились і почорніли, тільки вершок — весь в іскристих сльозинках роси — раптом спалахнув під сонцем сліпучою, чарівною білиною.
І чомусь' за цю коротку мить1, коли крізь сльози розглядала квітку і вдихала журний її запах, згадала Оксана молодість і все своє довге й бідне радощами життя. Що ж, стара, видно, стала Оксана... Чи ж буде жінка замолоду плакати того, що за серце схопить випадковий спогад ?
Так у сльозах і заснула, лежачи ниць, сховавши в долонях заплакане лице, припавши опухлою і мокрою щокою до зібганої хустки.
Дужче віяв вітер, хилив, наі захід вершечки тополь і верб. Розгойдувався блідий стовбур ясена, обгорнутий кипучим ви-хорем метушливого листя. Вітер вщухав, падав на доцвітаючий кущ шипшини, під яким спала Оксана, і тоді, наче сполохана зграя казкових зелених птиць, з тривожним шелестом злітало листя, ронячи рожеві пір'їни — пелюстки. Обсипана прив'ялими пелюстками шипшини, спала Оксана і не чула ні хмурнуватого лісового шуму, ні стрільби, що знов почалась за Доном, не почувала, як сонце, вийшовши в зеніт, палило її невкриту голову. Прокинулась, зачувши над собою людську мову, й кінське пирхання, швидко підвелась.
Біля неї стояв, тримаючи за повід осідланого білоніздрого коня, молодий біловусий і білозубий козак. Він широко усміхався, поводив плечима, пританцьовував, вимовляв хриплуватим, але приємним тенорком слова веселої пісні:
Ой, упала та й качаюсь,
На всі боки озираюсь.
Глядь сюди,
Глядь туди,
А нікому підвести!
Оглянулася назад —
Коли там стоїть козак...
—1 Я й сама встану! — усміхнулась Оксана і швидко схопилась, обсмикуючи зім'яту спідницю.
— Здорова будь, моя любезна! Ніженьки перестали служити, чи ліньки напали ? — привітав її веселий козак.
— Сон зморив,—-.ніяково відповіла Оксана.
— У Вешки йдеш ?
— У Вешки.
— Хочеш, підвезу ?
— На чому ж це ?
— Ти сідай верхи, а, я пішки. Діло могоричеве...— і козачок підморгнув з жартівливою значливістю.
— Ні, ти собі їдь з богом, а я й сама дійду.
Але козак виявив і досвід у любовних ділах, і упертість. Скориставшись тим, що Оксана запиналась, він куцою, але дужою рукою обняв її, рвучко притягнув до себе,і хотів поцілувати.
—1 Не дурій ! — крикнула Оксана і з силою вдарила його ліктем у перенісся.
—1 Золотко моє, не бийся ! Глянь', яка кругом благодать ... Всяке створіння парується... Давай і ми гріх учинимо?., звузивши усміхнені очі, лоскочучи шию Оксани вусами, шепотіз козак.
Виставивши руки, незлобиво, але сильно впираючись долонями в буре, спітніле обличчя козака, Оксана спробувала ви-рватись, але він держав її міцно.
— Дурню ! Я хвора на погану хворобу... Пусти ! —.просила вона, задихаючись, сподівалась цією наївною хитрістю позбутися причепи.
— Та то ще ...чия хвороба старша !..—уже крізь зуби бурмотів козак і раптом легко підняв Оксану.
В одну мить збагнувши, що жарти скінчились і діло обертається на погане, вона щосили вдарила кулаком по коричневому від загару носі й вирвалася з рук, що чіпко тримали її.
— Я жінка Григорія Мелехова ! Тільки підійди, розсучий ти син ! Розкажу — то він тебе ...
Ще не вірячи у вплив своїх слів', Оксана схопила в' руку грубу, суху палицю. Але козак враз охолов. Витираючи рукавом захисної сорочки кров з вусів, що бігла з обох ніздрів, він з прикрістю вигукнув:
—: Дурна ! Ох, дурна баба ! Чого1 ж ти раніше не сказала ? Бач, як кров цебенить... Мало ми її з ворогом проливаємо, а тут іще свої природні баби починають кров пускати...
Лице його раптом стало хмурним і непривітним. Поки він умивався, черпаючи воду з придорожної калюжі, Оксана квапливо звернула з дороги, швидко перейшла галявину. Хвилин через п'ять козак випередив її. Він скоса глянув на неї, мовчки усміхаючись, діловито поправив на грудях гвинтівочний погон 'і поскакав прудкою риссю.7
. II
Тієї ночі біля хутора Малого Громченка полк червоноармій-ців: переправився через Дон на збитих з дощок і колод плотах.
Громковська сотня була захоплена зненацька, бо більшість козаків тієї ночі гуляли. Звечора до місця розташування сотні прийшли провідати служивих жінки. Вони принесли з собою харчі, в глеках і відрах — самогон. До півночі всі перепились.. В землянках залунали пісні, п'яний жіночий вереск, чоловічий регіт і свист...
