Тихий Дін. Книга четверта - Шолохов Михайло

Козаки, забачивши кінний загін, кинулись у яри, але осаул, що командував роз'їздом, по одягу впізнав повстанців, помахав начепленою на шаблю носовою хусткою і гучно крикнув :

— Свої!.. Не втікай, станичники !..2

Роз їзд безбоязно підскакав до відноги яру. Начальник повстанського караулу—старий сивий вахмістр — на ходу застібаючи захльостану по росі шинель, вийшов наперед. Вісім офіцерів спішились, і осаул, підійшовши до вахмістра, зняв кашкета з офіцерською кокардою, що яскраво біліла на околичці, усміхаючись, сказав :

— Ну, здрастуйте, станичники! Що ж, за старим козачим звичаєм — поцілуємося.— Хрест — навхрест поцілував вахмістра, витер хусткою губи й вуса і, почуваючи на собі вичікувальні погляди своїх супутників, із значущою усмішкою, повільно спитав :

— Ну, як, опам'ятались ? Виходить, свої таки кращі за більшовиків ?

— Так точно, ваше благородіє ! Спокутували гріх... Три місяці бились, не сподівались діждатися вас.

— Добре, що хоч пізно, та оброзумились. Діло давнє, а хто старе поминає, той щастя не має. Якої станиці ?

— Казанської, ваше благородіє !

— Ваша частина за Доном ?

— Так точно !

— Червоні куди подались від Дону ?

— Вгору по Дону, мабуть — на Донецьку слобідку.

— Кіннота ваша ще не переправлялась ?

— Ні.

— Чому?

— Не могу знать, ваше благородіє. Нас перших послали на цей бік.

— Артилерія була в них тут?

— Дві батареї було.

— Коли вони знялись?

— Учора на ніч.

— Треба було переслідувати ! Ех, ви, роззяви ! — докірливо промовив' осаул і, підійшовши до коня, дістав з польової сумки блокнот і карту.

Вахмістр стояв виструнчившись, руки по швах. За два кроки позад нього товпились козаки, з змішаним почуттям радості й неусвідомленої тривоги розглядаючи офіцерів, сідла, породистих, але виморених переходом коней.

Офіцери, одягнені в акуратно підігнані англійські френчі з погонами і в широкі бриджі, розминали ноги, походжаючи біля коней, скоса поглядали на козаків. Уже ні на одному з них не було, як восени 1918 року, саморобних погонів, намальованих чорнильним олівцем. Взуття, сідла, патронні сумки, біноклі, приторочені до сідел карабіни — все нове і не російського походження. Тільки найстаріший на вигляд офіцер був у черкесці тонкого синього сукна, в кубанці золотистого бухарського каракулю і в гірських, без каблуків, чоботях. Він перший, м'яко ступаючи, наблизився до козаків, дістав з планшетки барвисту

пачку цигарок з портретом бельгійського короля Альберта, запропонував :

— Куріть, братці! " .

Козаки жадібна потяглись до цигарок. Підійшли и інші.

офіцери.

_ Ну, як жилось під більшовиками? — спитав головатий

і плечистий— хорунжий.

— Не дуже солодко...— стримано відповів одягнений у старий сіряк козак, жадібно затягаючись цигаркою, очей не відводячи од високих зашнурованих по коліна гетр, що тісна облягали товсті литки хорунжого.

На ногах козака ледве тримались стоптані подерті чирики. Білі, безліч разів штопані шерстяні панчохи, з заправленими в них шароварами, були порвані; ось тому козак і не відводив зачарованого погляду від англійських черевиків, що приваблювали його товщиною незносимих підошов, яскраво виблискуючими мідними пістонами. Він не втерпів і простодушно-висловив своє захоплення :

— Та й хороше ж у вас взуття!

Але хорунжого не вабила мирна розмова. З єхидністю й викликом він сказав.:

— Захотілось вам закордонну екіпіровку проміняти на московські личаки, то тепер нічого на чуже заздрити !

— Промашка вийшла: Обвинуватились ...—збентежено відповів козак, оглядаючись на своїх, шукаючи підтримки.

Хорунжий продовжував, знущаючись, дорікати :

— Виявилось, що розум у вас волячий. Віл, він же завжди так : спочатку ступне, а потім стоїть і думає. Промашка вийшла ! А восени, коли фронт відкрили, про що думали ? Комісарами хотіли бути ! Ех, ви, оборонці вітчизни !..

Молоденький сотник тихо шепнув на вухо гарячому хорунжому : "Облиш, годі!" — І той затоптав цигарку, сплюнув* перевалюючись пішов до коней.

Осаул передав йому записку, щось сказав півголосом.

З несподіваною легкістю важкуватий хорунжий скочив на коня, круто повернув його і поскакав1 на захід.

Козаки ніяково мовчали. Підійшов осаул і, граючи низькими нотами звучного баритона, весело спитав :

— Скільки верст звідси до хутора Вдрваринського ?

— Тридцять п'ять,— відповіло кілька козаків разом.

— Добре. Так от що, станичники, ідіть і перекажіть вашим начальникам, щоб кінні— частини, не гаючись і хвилини, переправлялись на цей бік. З вами піде до переправи наш офіцер, він поведе кінноту. А піхота похідним порядком нехай іде в Казанську. Зрозуміло ? Ну, як то кажуть, наліво кругом і з богом шагом арш!

Козаки юрбою пішли з гори. Саженів сто ішли й мовчали,

наче змовились, а потім щуплий козачина в сіряку, той самий, якого вилаяв гарячий, хорунжий, похитав головою і гірко зітхнув :

— От і з'єднались, браточки...

Другий жваво додав :

— Один чорт, що собака, що хорт ! — І смачно вилаявся.

VI

Зараз же, як тільки у Вешенській стало відомо про спішний відступ червоних частин, Григорій Мелехов з двома кінними полками вплав переправився через Дон, вислав сильні роз'їзди і рушив на південь.

За обдонським бугром ішов бій. Глухо, як під землею, гримотів, зливаючись, гуркіт гарматних пострілів. ?

— А снарядів кадети, видНо, не шкодують! Швидким вогнем гатять ! — захоплено сказав один з командирів, під'їжджаючи до Григорія.

Григорій промовчав. Він їхав поперед колони, уважно озираючись на всі боки. Від Дону до хутора Базковського на протязі трьох верст стояли тисячі залишених повстанцями бричок і гарб. Скрізь по лісу лежало розкидане майно : розбиті скрині, стільці, одежа, збруя, посуд, швацькі машини, мішки з зерном, усе; що з великої господарської жадібності було схоплене і привезене при відступі до Дону. Місцями дорога по коліна всипана була золотистою пшеницею. І тут же валялись роздуті, спотворені гниттям, смердючі трупи волів і коней.

— Оце так нахазяювали! — гукнув вражений Григорій і, скинувши кашкет, стараючись не дихати, обережно об'їхав купу злежалого зерна з розпростертим на ній мертвим стариком у козачому кашкеті й закривавленому сіряку.

— Достеріг дідок своє добро ! Чорти його замордували тут лишатися,—пошкодував хтось із козаків.

— Мабуть, пшеницю шкода було кидати...

— Ану, рушай риссю ! Смердить від нього — не дай бог. Ей ! Рушай !..— обурено закричали з задніх рядів.

І сотня перейшла на рись. Розмови змовкли. Тільки цокіт безлічі кінських копит та брязкіт підігнаного козачого спорядження узгоджено залунали по лісу.

... Бій ішов неподалік від маєтку Лістніцьких. Суходолом, збоку від Ягідного, густо бігли червоноармійці. Над головами їх рвалася шрапнель, у спини їм били кулемети, а по бугру, відрізуючи шлях до відступу, текла лава калмицького полку-

Григорій підійшов з своїми полками, коли бій уже скінчився. Дві червоноармійські роти, що прикривали відхід гіо Вешенському перевалу розрізнених частин і обозів 14-ої Ми-ронІвської дивізії, були розбиті 3 — м калмицьким полком і ЦІЛком знищені. Ще на бугрі Григорій передав командування Єр-

макову, сказав :

_ Упорались тут без нас. Іди на з'єднання, а я на часинку

забіжу в садибу.

_ Чого б це ? — здивувався Єрмаков.

— Ну, як тобі сказати, жив тут у батраках замолоду, от

І потягло чогось подивитись на старі місця...

Гукнувши Прохора, Григорій повернув до Ягідного і, коли від'їхав з півверсти, побачив, як над головною сотнею знялось і замаяло на вітрі біле полотнище, передбачливо взяте кимось з козаків.

"Наче в полон здаються !" — з тривогою і несвідомим сумом подумав Григорій, дивлячись, як повільно, ніби нехотяче, спускається колона в суходіл, а назустріч їй прямо по хлібах риссю йде кінна група секретєвців.

Сумом і пусткою війнуло на Григорія, коли через повалені ворота в'їхав він на зарослий лободою двір маєтку. Ягідне стало невпізнанним. Скрізь видно було страшні сліди безгосподарності і руйнування. Колись чепурний дім побляк і немов став нижчий. Давним — давно нефарбована покрівля жовтіла плямистою іржею, поламані водостічні труби валялись біля ганку, кособоко висіли зірвані з завісів віконниці, в розбиті вікна з свистом вривався вітер, і звідти вже тхнуло гіркуватим пліснявим духом пустки.

Ріг дому з східного боку і ганок були зруйновані снарядом тридюймовки. В розбите венеціанське вікно коридору просунулась верхівка зваленого снарядом клена. Він так і лишився лежати, уткнувшись окоренком у вивалену з фундаменту купу цегли. А по зав'ялих вітах його уже повз і кучерявився гінкий у рості дикий хміль, химерно обплітав уцілілі шибки, тягнув* ся до карнизу.

Час і негода робили своє діло. Надвірні будівлі постарі-лись, і здавалось, ніби довгі роки не торкались їх дбайливі людські руки. В конюшні відвалилась підмита весняними дощами кам'яна стіна, дах каретника розкрила буря, і на кроквах та бантинах, що мертвенно біліли, тільки де — не — де лишились жмути напівзогнилої соломи.

На ганку челядні лежали три здичавілі хорти. Забачивши людей, вони схопились і, глухо загарчавши, сховались у сінях. Григорій під'їхав до відчиненого вікна флігеля; перегнувшись з сідла, голосно спитав :

— Є хто живий ?

У флігелі довго стояла тиша, а потім надтріснутий жіночий голос відповів :

— Заждіть, ради Христа ! Зараз вийду.

Постаріла Ликеря, човгаючи босими ногами, вийшла на ганок ; мружачись від сонця, довго придивлялась до Григорія.

— Не впізнаєш, тітко Ликеро ? — злізаючи з коня, спитав

Григорій. ' .

І тільки тоді щось здригнулося в рябому обличчі Ликери і тупа байдужість змінилась сильним хвилюванням. Вона заплакала і довго не могла вимовити жодного слова.

Григорій прив'язав коня, терпляче ждав.

— Натерпілась я страху... Не дай і не приведи...— почала приказувати Ликеря, витираючи щоки брудним полотняним хвартухом.— Думала, знов вони приїхали ... Ой, Гришенько, що тут було ... І не розкажеш ... Одна ж тільки я лишилась..!

— А дід Сашко де ? Відступив з панами ?

— Якби відступив, то, може, й живий би був ...

— Невже помер ?

— Убили його... Третій день лежить на погребі... закопати б треба, а я сама занедужала ... Насилу встала Та й боюсь дуже йти туди до нього, до мертвого ...

— За що ж ? — не підводячи очей від землі, глухо спитав Григорій.

— За кобилу порішили...