Тихий Дін. Книга четверта - Шолохов Михайло

Задихнувшись, вона насилу вимовила :

— Здрастуйте, Григорій Пантелевич !

Великі, вузлуваті руки Степана, що лежали на столі, раптом дрібно затремтіли, і Григорій, що* бачив це, мовчки вклонився Оксані, не сказавши й слова.

Ставлячи на стіл дві пляшки з самогоном, вона знову метнула на Григорія погляд, повний тривоги і прихованої радості, повернулась і одійшла в темний куток кімнати, сіла на скриню, тремтячими руками поправила зачіску. Переборовши хвилювання, Степан розстебнув комір сорочки, що душила його, налив, повні склянки, повернувся обличчям до жінки :

— Візьми склянку і сідай до столу.

— Я не хочу.

— Сідай !

— Я ж не п'ю її, Стьопа!

— Скільки разів говорити ? — голос Степана здригнувся.

— Сідай, сусідко ! — Григорій підбадьорливо усміхнувся.

Вона з благанням глянула на нього, швидко підійшла до

мисника. З полички впало блюдце, з брязкотом розбилось.

— Ой, біда яка ! — хазяйка з жалем сплеснула руками.

Оксана мовчки збирала скалки.

Степан налив і їй повну склянку і знову очі його спалахнули нудьгою і ненавистю.

— Ну, вип'ємо ...— почав він і замовк.

В тиші було виразно чути, як бурхливо й уривчасто дихає Оксана, що сіла до столу.

— ...Вип'ємо, жінко, за довгу розлуку. Що ж, не хочеш? Не п'єш ?

— Ти ж знаєш...

— Я тепер усе знаю... Ну, не за розлуку ! За здоров'я дорогого гостя Григорія Пантелевича.

— За його здоров'я вип'ю ! — дзвінко сказала Оксана і вихилила повну склянку.

— Пропаща ж твоя голівонька ! — прошепотіла хазяйка, вибігши в кухню.

Вона забилась у куток, притиснула руки до грудей, ждала, що от-от з гуркотом упаде перекинутий стіл, оглушливо гримне постріл... Але в кімнаті мертва стояла тиша. Чути було тільки, як гудуть на стелі потривожені світлом

мухи та за вікном, вітаючи північ, перегукуються по станиці півні.

Темні червневі ночі на Дону. На грифельно — чорному небі в сумовитому безгомінні спалахують золоті зірниці, падають зірки, відбиваючись у текучій бистрині Дону. З степу сухий і теплий вітер несе до житла медвяні запахи квітучого чебрецю, а в плавнях прісно пахне вологою травою, мулом, вогкістю, невгаваюче кричать деркачі, і надбережний ліс, як у казці, весь укритий сріблястою парчею туману.

Прохір прокинувся опівночі. Спитав хазяїна квартири :

— Наш іще не прийшов?

— Ні, гуляє з генералами.

— Отам, мабуть, горілки вип'ють ! — заздрісно зітхнув Прохір і, позіхаючи, став одягатись.

— Куди це ти ?

— Піду коней напою та зерна підсиплю. Казав Пантеле-вич, що на світанку виїдемо в Татарський. Переднюємо там, а потім свої часті треба доганяти.

— До світанку іще далеко. Позорював би.

Прохір незадоволено відповів :

— Зразу по тобі, діду, видно, що нестройовий ти був замолоду ! Нам при нашій службі, якщо коней не кормити та не доглядати їх, то, може, й живим не бути. На сухоребрій хіба розженешся ? Що добріша під тобою скотина, то швидше від неприятеля втечеш. Я такий : мені доганяти їх нема діла, а як тісно прикрутиться, підіпре в гузирі,— то я перший махну. Я й так уже котрий рік лоба під кулі підставляю, осточортіло! Засвіти, діду, світло, а то онуч не знайду. От спасибі! Еге — еж, це наш Григорій Пантелевич хрести та чини хапав, у пекло ліз, а я не такий дурень, мені воно непотрібно. Ну, здається, несуть його чорти, і, мабуть, п'яний, як ніч.

У двері тихенько постукали.

— Увійдіть!—крикнув Прохір.

Увійшов незнайомий козак з погонами молодшого урядника на захисній гімнастерці і в кашкеті з кокардою.

— Я ординарець штабу групи генерала Секретєва. Можу я бачити' їх благородіє пана Мелехова ? — спитав він, козирнувши і виструнчившись біля порога.

— Нема його,— відповів вражений виправкою і поводженням вимуштруваного ординарця Прохір.— Та ти не тягнись, я сам замолоду був такий дурень, як ти. Я його вістовий. А по якому ділу ?

— З наказу генерала Секретєва за паном Мелеховим. Його просили зараз же з'явитись у дім офіцерського зібрання.

— Він туди потягся ще звечора.

— Був, а потім пішов звідти додому.

Прохір свиснув і підморгнув хазяїнові, що сидів на ліжку:

— Зрозумів, діду ? Заточився, значить, до своєї кралі... Ну, ти собі йди, служивий, а я його розшукаю і приставлю туди прямо тепленького !

Доручивши старому напоїти коней і дати їм зерна, Прохір подався до оксаниної тітки.

В непроглядній темряві спала станиця. На тім боці Дону, в лісі, навперебій висвистували солов'ї. Не кваплячись, підійшов Прохір до знайомої хатини, увійшов у сіни і, тількищо взявся за дверну клямку,— почув басовитий Степанів голос. "Оце я наскочив ! — подумав Прохір.— Спитає, чого прийшов ? А мені й сказати нічого. Ну, чи пан, чи пропав — двічі не вмирати! Скажу, зайшов самогонки купити, порадили, мовляв, сусіди сюди зайти".

І, вже посмілівши, ввійшов у кімнату,—вражений і здивований, мовчки роззявив рота : за одним столом з Астахю-вими сидів Григорій і — байдужісінько собі — дудлив з склянки мутнозелений самогон.

Степан, глянув на Прохора, силувано усміхаючись, сказав :

— Чо ж ти вершу розкрив і не здоровкаєшся? Чи дивину яку побачив ?

— Ніби й так...— переступаючи з ноги на ногу, відповів Прохір, що й досі не міг опам'ятатися.

— Ну, не лякайся, проходь, сідай,— запрошував Степан.

— Не час мені тепер сідати... Я за тобою, Григорій Пан-телевич. Наказано до генерала Секретева з'явитись зараз же.

Григорій і до приходу Прохора кілька разів поривався піти. Він відсував чарку, вставав і зараз же знову , сідав, боячись, що коли він піде, Степан вважатиме це за одвертий прояв боягузтва. Гордість не дозволяла йому залишити Оксану, поступитись місцем Степанові. Він пив, але самогон уже не впливав на нього. І, тверезо оцінюючи всю двозначність свого становища, Григорій вичікував розв'язки. На секунду йому здалося, що Степан ударить жінку, коли вона випила за його — Григорія — здоров'я. Але він помилився. Степан підняв руку, потер шкарубкою долонею загорілий лоб і, помовчавши трохи, з захопленням дивлячись на Оксану, сказав : "Молодець жінка ! Люблю за сміливість!"

Потім увійшов Прохір.

Подумавши, Григорій вирішив не йти, щоб дати Степанові висловитись.

Піди туди і скажи, що не знайшов мене. Зрозумів ? — звернувся він до Прохора.

— Та я то зрозумів. Тільки краще б тобі, Пантелевич, підійти туди.

— Не твоє діло! Іди.

Прохір пішов був до дверей. Але тут несподівано втрутилась Оксана. Не дивлячись на Григорія, вона сухо сказала :

— Ні, чого вже там, йдіть разом, Григорій Пантелевич ! Спасибі, що зайшли, погостювали, посиділи з нами... Тільки нерано вже, другі півні проспівали. Скоро розвидниться, а нам із Стьопою треба на зорі додому йти... Та й випили ви чимало. Годі!

Степан не став затримувати, і Григорій підвівся. Прощаючись, Степан затримав руку Григорія в своїй холодній і шкарубкій руді, наче хотів наостанку щось сказати,— але так і не сказав, мовчки до дверей провів Григорія очима, неквапно потягся до недопитої пляшки... .

Страшенна втома пойняла Григорія, як тільки він вийшов на вулицю. Насилу переставляючи ноги, дійшов до першого перехрестя, попросив Прохора, що невідступно йшов за ним :

— Іди, сідлай коней і під'їжджай сюди. Не дійду я.

— Не доложити про те, що їдеш ?

— Ні.

— Ну, то зажди, я — одна нога тут, друга там !

І завжди повільний Прохір цього разу рвонув до квартири риссю.

Григорій сів на пліт, закурив. Відновлюючи в пам'яті зустріч з Степаном, байдуже подумав : "Ну, що ж, тепер він знає... Аби тільки не бив Оксану". Потім втома і пережите хвилювання примусили його лягти. Він задрімав.

Незабаром під'їхав Прохір.

Паромом переправились на той бік Дону, пустили' коней широкою риссю. .

На світанку в'їхали в Татарський. Біля воріт свого базу Григорій зліз з коня, кинув повід Прохорові,— поспішаючи і хвилюючись, попростував до дому.

Напіводягнена Наталя вийшла чогось у сіни. Коли вона побачила Григорія, заспані очі її спалахнули і бризнули таким яскравим світлом радості, що у Григорія здригнулося серце і вмить і несподівано змокріли очі. А Наталя мовчки обіймала свого єдиного, пригорталась до нього всім тілом, і з того, як здригались її плечі, Григорій зрозумів, що, вона плаче.

Він увійшов у дім, перецілував старих і дітей, що спали в кімнаті, став серед кухні.

— Ну, як пережили ? Все гаразд ? — спитав, задихаючись від хвилювання.

— Слава богу, синку, страху натерпілись', а так щоб дуже кривдили — цього ке було,— квапливо відповіла Іллівна і, скоса глянувши на заплакану Наталю, суворо крикнула їй: — Радіти треба, а ти голосиш, дурепо! Ну, не стій же без діла! Неси дров, піч затопити...

Поки вони з Наталею спішно готували сніданок, Пантелей Прокопович приніс синові чистого рушника, запропонував:

— Ти вмийся, я зіллю на руки. От голова і посвіжішав ... Тхне від тебе горілочкою. Мабуть, випив учора з радості ?

— Та довелося. Тільки покищо невідомо : чи з радості* чи з горя...

— Як це ? — несказано. здивувався старик.

— Та щось надто вже Секретєв лютує на нас.

— Ну, це не біда. Невже і він випивав з тобою ?

— Ну да.

— Скажи на милість ! Якої ти честі здобувся, Гриша ! За одним столом з настоящим генералом! Подумати тільки ! — І Пантелей Прокопович,, замилувано дивлячись на сина, захоплено поцмокав язиком.

Григорій усміхнувся. Він аж ніяк не поділяв наівного захоплення старого.

Поважно розпитуючи про те, чи збереглась скотина і майно та скільки попсували зерна,— Григорій помічав, що розмова про хазяйство, як колись, не цікавить батька. Щось важливіше було в старого в голові, щось турбувало його.

І він не забарився висловитись :

— Як ЖЄ, ГрИШЄНЬКО, ВОНО1 Тепер буде? НєВЖЄ ЗНО'В ДОї-ведеться служити ?

— Про кого це ти ?

— Про старих.— Приміром, хоч би мене взяти.

— Покищо невідомо.

— Виходить, треба' виступати ?

— Ти можеш залишитись.

— Та що ти!—зрадівши, вигукнув Пантелей Прокопович і схвильовано закульгав по кухні.

— Сядь но ти, кривий чорт! Сміття не човгай ногами по-хаті! Зрадів, забігав, як погане цуценя ! — суворо крикнула, на чоловіка Іллівна.

Але старий і уваги не звернув на покрик. Кілька разів, прокульгав він од стола до печі, усміхаючись і потираючи руки. Тут його опав сумнів :

— А ти можеш дати звільнення ?

— Звісно, можу.

— .Бомажку напиши ! Бомажку напишеш ?

— А то ж як !

Старий зам'явся нерішуче, але все таки спитав :

— А бомажка, яка вона ...