Енна Хіттімс - Джонс Діана Вінн

Вона доволі похмуро причепила меча до поясу. – І чи хтось не має нас…

— Енна, — перервала Марлен, — краєвид знову змінився. Ось там.

Три героя розвернулися та прикрили очі руками, щоб подивитися на підніс на колінах Анни.

— Так і є! – сказала Енна Хіттімс. – Молодець, Марлен! А що там зверху?

— Стілокрай, — сказав Спайк. – Там дві білі гори, та з однієї йде пара. Гадаєш це може бути дракон?

— Можливо, це лише новий вулкан, — сказала Енна Хіттімс. – Йдемо, подивимося.

Три героя рушили до вершини правого коліна Анни, швидко рухаючись один за одним, а Анна спостерігала за ними із деякою тривогою. Вона не хотіла, щоб вони лазили по її ланчу, поки вона намагається його з'їсти.

— Повертайтеся, — сказала вона. – Дракон має бути внизу мого правого коліна.

— Що це було? – нервово прошепотіла Марлен, слідуючи за іншими двома по похилому стегну Анни.

— Лише гроза. Ми завжди чуємо її, — сказала Енна Хіттімс. – Не хникай, Марлен.

Три героя вишукувалися у рядок, підборіддями на краю підносу із ланчем.

— А це ще що таке! – сказала Енна Хіттімс. Вона вказала на тарілку макаронів із сиром. – Цей пагорб гарячих труб – гадаєте це якась установка?

— У кожній трубі може бути дракон-немовля, — припустила Марлен.

— А це що за блискучі штукенції? – здивувався Спайк, вказуючи на ніж, виделку та ложку.

— Срібні поручні, — сказала Енна Хіттімс. – Ми маємо знайти слона та відбуксирувати їх. Це має бути лігво дракона. Але що це?

Три герої витріщилися на миску із тушкованим яблуком.

— Бліда жовта слякота, — сказав Спайк, — із кислим запахом. Блювота дракона?

— Це може бути якійсь різновид вкриття з золотої соломи, — із сумнівом сказала Марлен. Вона обережно подивилась через піднос, шукаючи якусь підказку. Її очі попрямували догори, понад підносом, туди де була Анна. Марлен підстрибнула та схопила Спайка за плече. – Дивись! – прошепотіла вона. – Зверху!

Спайк подивився. Він потихеньку повернувся до Енни Хіттімс.

— Подивись угору, але не надто помітно, — пробурмотів він. – Хіба там не гігантське обличчя, нагорі?

Енна Хіттімс глянула угору. Вона кивнула.

— Так. Дуже велике та багряне, із маленькими свинячими очима. Це якійсь велетень. Ми маємо вбити це створіння.

— А зараз подивіться…, — покликала Анна.

Але три герої сприйняли її голос за грозу, так само як завжди. Енна Хіттімс жваво викладала свої плани.

— Марлен та Спайк, обійдіть Стілокрай, з двох боків, та влізьте на волосся цієї істоти. Добре розмахніться, коли опинитеся над носом, та проколіть кожне з очей. Я піднімуся пізніше і подивлюся, чи вдасться мені перерізати цю товсту горлянку. – Спайк та Мадлен кивнули та побігли по краях підносу.

Анна не стала чекати, щоб дізнатися, чи спрацює план. Вона підняла піднос та запхала на тумбочку. Потім вона видерлася з ліжка, так швидко, як могла. Це, звичайно ж, повністю змінило краєвид, перекинувши всіх трьох героїв та ховаючи їх під горами простирадла та ковдри. Анна сповідалася, що з ними покінчено. З ними повинно було бути покінчено, оскільки вони були лише витвором її уяви.

Щоб дати їм час задихнутися, або розчинитися, або що там може бути, Анна спустилася на кухню та налила собі склянку молока. Вона пошукала Тіббі, щоб налити і їй трохи молока, але, здається, Тіббі вийшла через свої котячі дверцята. Вона повернулася до спальні, сподіваючись, що герої зникли.

Вони все ще були там. Спайк був на її подушці, обертаючи, за кінець мотузки, свого штиря над головою. Він кинув його у політ, саме тоді, коли Анна тільки-но увійшла, зброя твердо застрягла в краю підноса. Це був жерстяний піднос, але штир був магічний, звичайно ж, і застрягнув би у всьому, у чому захотів би Спайк. Спайк, Енна Хіттімс та Марлен, всі взялися за мотузку та потягнули. Піднос ковзнув. Він нахилився.

— Ні, зупиніться! – слабо сказала Анна. Вона не урівноважила піднос належним чином, оскільки поспішала.

Один край підносу опустився на ліжко. Макарони із сиром зісковзнули униз, і, після них, униз зісковзнуло тушковане яблуко. Герої побачили, що їжа наближається. Заради безпеки, вони вміло стрибнули на подушки. Вони до цього звикли. Поки Анна все ще витріщалася на макарони та яблуко, які всмоктувалися у простирадло, Спайк кинувся униз та врятував свого штиря.

Енна Хіттімс блукала біля болота з тушкованого яблука та порізала своїм мечем макаронні трубочки.

— Воно не живе, — сказала вона. – Не стій стовпом, Марлен. – Ми піднімемося нагору, віднайдемо цього велетня та приб'ємо його. Очевидно, це через цього велетня краєвид постійно змінюється. Жодний велетень не буде так вчиняти зі мною!

Вони почали підніматися по нахиленому підносу. Анна сподівалася, що він буде занадто слизьким для них. Але – ні. Спайк використовував свого штиря замість підпорки. Енна Хіттімс однією рукою використовувала свого меча, щоб прорубати підпорки для ніг та піднімалася задом уперед, іншою рукою тягнучи Марлен та вишкірялася:

— Давай, йди вже, Марлен!

Навіть перш ніж вони пройшли половину свого шляху до тумбочки, Анна знала, що єдина розумна річ, яку слід зробити, це підняти підноса та перевернути їх назад до тушкованого яблука. А потім покласти піднос на них та притиснути. Але вона не могла змусити себе зробити щось настільки гидке. Вона стояла та спостерігала як вони піднімаються на поверхню тумбочки. Енна Хіттімс стала: руки в боки, оглядаючи кімнату.

— Зараз ми у будинку велетня, — впевнено сказала вона.

— І він стане горою котячої їжі дуже скоро, — сказав Спайк. Марлен засміялася від задоволення.

Анна вибігла з кімнати та грюкнула дверми. Вона побігла униз, до вітальні та стояла там склавши руки разом та заплющивши очі.

— Йдіть геть, всі троє! – молилася вона. – Йдіть. Щезніть. Зникніть. Ви лише витвір уяви!

Тоді вона піднялася нагору, щоб подивитися, чи подіяли молитви. Двері її спальні все ще були зачинені, але щось схоже на багряну трубку висовувалося з-під дверей. Коли Анна нахилилася, подивитися, що це таке, вона почула голос Енни Хіттімс позаду дверей.

— Ну, що там назовні, Марлен?

— Великий прохід, — відповів голос Марлен. Трубка виявилася рожево-ліловим фломастером, з якого витягли серцевину. Він похитався в різні сторони, коли Анна дивилась. – О!, — сказала Марлен. – Велетень зараз назовні! Я можу бачити пальці його ніг.

— Чудово! – сказала Енна Хіттімс. – Пішли, схопимо. – Потім був шум здирання та дробіння. З'явився наконечник зачарованого меча Енни Хіттімс, разом із тирсою, який зробив акуратне півколо унизу дверей спальні.

Анна втекла до ванної кімнати та сіла на краю ванни, розмірковуючи що робити. Через деякий час вона почула голоси трьох героїв у проході. Вона зачинила двері ванни дуже тихо. Нічого не відбувалося. Через деякий час, вона вирішила, що краще їй вийти та подивитися, що герої роблять.

Внизу дверей її спальні була діра, схожа на мишачу. Герої спускалися сходами вниз. Анна могла чути, як Енна Хіттімс каже:

— Давай вже, Марлен! Лише дозволь собі впасти, а Спайк тебе зловить. – Здавалося, вони були десь на середині шляху на перший поверх. Анна обережно підійшла, щоб подивитися як вони це роблять. Здавалося, вони спускалися униз по мотузці, яка була прив'язана до магічного штиря Спайка. Марлен звисала та крутилася на мотузці. До подиву Анни, на ній було нове плаття, коліру гарнесенького блакитного дзвіночка.

— Ох! Так високо! – сказала вона.

— Не будь такою слабкою! – сказала Енна Хіттімс. – Ми вже подолали половину шляху униз.

Спайк був насторожі.

— Там велетень, на сходах над нами, — тихо сказав він.

Енна Хіттімс глянула угору, на Анну.

— Ви двоє, продовжуйте, — сказала вона. – Цей лише маленький. Ви вдвох спускайтеся униз та шукайте великих велетнів, поки я відріжу цьому декілька пальців ніг, щоб йому було чим зайнятися.

Анна була змушена знову побігти до ванної кімнати, щоб не втратити пальці ніг. Тоді вона зрозуміла, що її спальня зараз була безпечна і пішла туди. Там був найжахливіший безлад, навіть якщо не зважати на ланч у ліжку. Герої повитягували книжки та пазли та ігри з поличок. Енна Хіттімс своїм мечем порубала свинку-копилку Анни на маленькі шматочки, але вона очевидно не подумала, що 50-ти пенсові гроші були великим скарбом, тож вона також порубала і декілька монет. Спайк поскидав диски Анни. Вона могла бачити подряпини, зроблені штирем, якраз на її найулюбленіших. Один з них задряпав рожево-ліловим фломастером майже всі малюнки Анни. Але найгіршої шкоди завдала Марлен. Вона вирізала нерівне коло з найкращого светра Анни, щоб зробити собі нове плаття.

Це настільки розлютило Анну, що вона майже побігла униз. Тепер вона ненавиділа усіх трьох героїв. Енна Хіттімс була командиршею та кровожерливою. Спайк був вандалом. А Марлен була настільки жахливою, що заслуговувала на те, як Енна Хіттімс нею помикала! Анна бажала, щоб вона їх ніколи не вигадувала. Але було очевидно, що вона не позбавиться від них самим лише бажанням. Вона повинна щось із ними зробити, наскільки б гидким це не було.

Коли вона спустилася на нижній кінець сходів, тремтяча, але рішуча, з вітальні роздавався дзвенячий БЗДИНЬ! та звук уламків, що стукали о килим. Анна знала, що то була велика китайська лампа, якою так захоплювалася її мама.

Герої підбігли до дверей вітальні, що вели до коридору.

— Тут занадто багато небезпек, — повідомила Енна Хіттімс. – Давайте поглянемо. Ми певні, що маленький багрянолиций велетень лише слуга, якого залишили охороняти. Де ми зможемо вбити великих, коли вони повернуться?

— На кухні, — сказав Спайк. – Вони захочуть їсти.

— Нас, можливо, — здригнулася Марлен.

— Не стогни, Марлен, — сказала Енна Хіттімс. Вірно. На кухню! – Вона підняла свого меча та бігцем повела інших двох до відкритих дверей кухні.

Щось на кухні видало чінг-БОІНГ! і тоді було кап-кап-кап – звук рідини, що витікає з пляшки.

— О, ні! – сказала Анна. Вона залишила пляшку з молоком на підлозі, поки шукала Тіббі. Ще гірше, вона пам'ятала, що Тіббі завжди знала коли на підлозі було молоко. Вона не могла дозволити Тіббі стати на шляху зачарованого меча. Вона побігла через коридор.

— Моє нове плаття намокло! – почула вона як скиглить Марлен. Тоді з'явився звук Тіббіних котячих дверцят, які відкривалися. Марлен задихнулася, — Чудовисько!

— Яке чудове! – дзвінко закричала Енна Хіттімс.