Вуховертка та відьма - Джонс Діана Вінн

ДІАНА УІНН ДЖОНС

"ВУХОВЕРТКА ТА ВІДЬМА"

DIANA WYNNE JONES

"EARWIG AND THE WITCH"

Переклад з англійської

Остання казка великої письменниці.

Вуховертка живе у дитячому будинку. Це гарне та щасливе місце, де кожен робить те, що хоче Вуховертка. Вона не має найменшого бажання, щоб її вдочерили. Одного жахливого дня у сиротинець прийшла дивна пара…

Глава 1.

В дитячому будинку Сент-Мовальд, був день, коли люди, що хотіли стати прийомними батьками, приходили подивитися, кого б з дітей, вони хотіли узяти.

— Як нудно! – сказала Вуховертка [1] своєму другові Заварному Крему. Вони вдвох вибудувались у шеренгу у їдальні, разом із старшими дітьми. Вуховертка вважала, що сьогоднішній день був марною втратою часу. Вона була абсолютно щаслива у Сент-Мовальді. Їй подобався чистий запах лаку, який був скрізь, та яскраві сонячні кімнати. Їй подобалися тутешні люди. Так сталося, тому, що кожен, від місіс Бріггз — Великої матусі, до найновішого та найменшого малюка робили саме те, чого хотіла Вуховертка. Якщо Вуховертці хотілося пастушого пирога[2] на ланч, вона могла схилити кухаря, зробити його для неї. Якщо вона хотіла нового червоного светра, місіс Бріггз, поспішала у крамницю та купляла його. Якщо вона хотіла гратися у хованки в темряві, всі діти гралися із нею, навіть ті, хто боявся темряви. Вуховертка ніколи не лякалась. Вона була дуже сильною особистістю.

З ігрової кімнати, яка була поруч, доносився гомін, там також вишукували немовлят та малюків. Вуховертка могла чути голоси, що вигукували:

— О, хіба вона не мила! – та, — О, лише поглянь які оченята у цієї крихітки!

— Огидно! – пробурмотіла Вуховертка. – Що за нахабство! – Вуховертці подобалася більшість немовлят та малюків, але вона не вважала, що вони були народжені задля милування. Вони ж були людьми, а не ляльками.

— Це ж добре для тебе, — сказав її друг Заварний Крем. – Ніхто ніколи тебе не вибере.

Найбільше за усіх в Сент-Мовальді, Вуховертці подобався Заварний Крем. Він завжди робив саме те, що казала вона. Єдиною його вадою було те, що він досить часто лякався. Вона сказала заспокійливо:

— Тебе також ніхто не вибере. Не хвилюйся.

— Але відвідувачі розмірковували щодо мене, — сказав Заварний Крем. — Декілька разів вони майже вибрали мене. – А потім він додав, дуже відважно, — а тобі ніколи не хотілося б щоб тебе забрали та відвезли жити десь, в іншому місці, Вуховертко?

— Ні, — твердо сказала Вуховертка. Але вона обміркувала це. Можливо буде весело, поїхати кудись та жити у звичайному будинку, як інші діти? А потім вона подумала про велику кількість людей у Сент-Мовальді, які робили саме те, чого хотіла вона, і вона зрозуміла, що у звичайному будинку, було б лише двоє, чи троє людей, або, щонайбільше, шість. Це було занадто мало, щоби бути цікавим. – Ні, — сказала вона. – Будь-хто, хто б вибрав мене, має бути дуже надзвичайним.

Саме тоді, місіс Бріггз прибігла з ігрової кімнати, дивлячись розгублено.

— Старші тут, — сказала вона. – Якщо ви захочете піти зі мною, то я назву вам імена та трохи розповім про кожну дитину.

Вуховертці вистачило часу лише щоб застережливо прошепотіти Заварному Кремові:

— Не забудь скосити очі, як я тебе вчила! — і в цей момент, у їдальню, слідуючи за місіс Бріггз, увійшла дуже дивна пара. Вуховертка могла бачити, що вони намагалися надати собі пересічного вигляду, але вона знала, що ці двоє не були звичайними, анітрохи. У жінки одне око було коричневе, а інше – синє, неохайність та зморщеність простежувалась на її обличчі. Це не було приємне обличчя. Жінка намагалася придати йому приємніший вигляд, завивши волосся у платиново-блакитні[3] завитки та використовуючи багато пурпурової помади. Це не пасувало до її коричневого твідового костюма, чи до її яскравого зеленого светра. І жодне з переліченого, не пасувало до її великого червоного капелюха, або небесно-блакитних чоботів на високих підборах.

Щодо чоловіка, то коли Вуховертка поглянула на нього вперше, він виглядав як будь-хто, повз кого ви могли пройти на вулиці. Коли вона поглянула вдруге, то їй було взагалі важко його розгледіти. Він був схожий на довгу чорну смугу в повітрі. Після цього, кожного разу, як вона дивилась на нього, він здавався вище, та ще вище, а обличчя виглядало похмуріше та насуплініше. Виглядало на те, що у нього були довгі вуха. До того часу, коли чоловік із жінкою стояли перед Заварним Кремом, Вуховертка була майже певна, що чоловіків зріст становить дев'ять футів[4] і якісь дві штукенції стирчать з його голови. Ці штукенції мали б бути вухами, але Вуховертка думала, що це були роги.

— Цей маленький хлопчик – Джон Костер, — казала місіс Бріггз. Вуховертка була рада, що вона не була на місці Заварного Крему[5]. – Його батьки загинули у пожежі, — пояснила місіс Бріггз. – Так сумно!

Зазвичай, Заварний Крем супився, коли місіс Бріггз казала такі речі. Він ненавидів, коли люди казали, що у нього сумне життя. Але Вуховертка бачила, він так злякався цієї дивної пари, що не міг навіть хмуритися. І він забув, що повинен був скосити свої очі.

Перш ніж Вуховертка встигла штовхнути Заварного Крема, щоб нагадати йому про те, що слід скосити очі, дивна пара втратила до нього інтерес. Вони стали перед Вуховерткою. Заварний Крем побілів з полегшенням.

Місіс Бріггз зітхнула.

— А це Еріка Вігг,— безнадійно сказала вона. Місіс Бріггз ніяк не могла вирахувати чому ніхто ніколи не хотів взяти Вуховертку, із собою додому. Вуховертка була худорлявою. Її передні зуби та лікті стирчали, і вона наполягала, на тому, щоб збирати волосся у два пучки, що також стирчали, так само як її лікті та зуби. Але місіс Бріггз знала дітей, що були значно непривабливішими, але яких, здавалося, кожний хотів усиновити. Чого місіс Бріггз не знала, так це того, що Вуховертці дуже добре вдавалося робити себе непривабливою. Це було чимось, що вона робила досить спокійно, впливаючи зсередини, на своє обличчя, і вона робила це завжди, тому що була щаслива залишатися у Сент-Мовальді.

Зараз вона робила себе непривабливою. Вона думала, що ці двоє людей були найжахливішими, з тих кого вона коли-небудь бачила. Вони дивилися на неї похмуро.

— Еріка з нами, ще з тих часів, як була немовлям, — виразно сказала місіс Бріггз, бачачи як вони дивились. Вона не сказала, бо завжди вважала, це є досить особистим, що Вуховертку залишили на порозі Сент-Мовальду, рано вранці, із приколотою до її шалі запискою. У записці було:

"За мною женуться інші дванадцять відьом. Я повернуся за нею коли струшу їх з себе. Це може зайняти роки. Її ім'я Вуховертка."

Велика матуся та її асистентка сушили голови над цим. Асистентка сказала:

— Якщо її мати одна з тринадцяти, вона мабуть, відьма, яка роздратувала решту з свого шабашу.

— Нонсенс! – сказала Велика матуся.

— Але, — мовила асистентка, — це означає, що немовля також може бути відьмою.

— Нонсенс! – знову сказала Велика матуся. –Відьом не існує.

Місіс Бріггз ніколи не казала Вуховертці ані про записку, ні про те, що її ім'я насправді було – Вуховертка. Вона гадала, що це, ймовірно, був поганий жарт. Немає такого імені як "Вуховертка". Місіс Бріггз твердо написала "Еріка Вігг"[6] у свідоцтві про народження Вуховертки, та тримала свій рот закритим щодо решти історії.

Між тим, Вуховертка надала собі найнепривабливішого вигляду, якого змогла. Заварний Крем відійшов бочком від неї, і навіть місіс Бріггз думала, яка шкода, що чарівність Вуховертки ніколи не з'являється у потрібний момент. А дивна пара дивилась на Вуховертку, так, ніби думали, що вона є досить огидною.

Жінка повернулася до дев'яти-футового чоловіка та подивилась на нього з-під свого червоного капелюха.

— Ну? – спитала вона. – Що думає Мандрагор?

— Я думаю, ймовірно, — відповів він глибоким, сердитим голосом.

Жінка повернулась до місіс Бріггз.

— Ми беремо оцю, — сказала вона, так, ніби Вуховертка була динею, або шматком м'яса на базарі.

Місіс Бріггз була така здивована, що захиталася. Перш ніж вона встигла прийти у себе, Вуховертка сказала:

— Ні, вона не забере мене. Я хочу залишитися тут.

— Не будь дурненькою, люба, — сказала місіс Бріггз. – Ти знаєш як сильно кожен з нас хоче бачити тебе у справжній родині, такій як у інших дітей.

— Я не хочу, — сказала Вуховертка. – Я хочу залишитися із Заварним Кремом.

— Зараз, люба, — сказала місіс Бріггз. – Ці добрі люди живуть зовсім поруч, на Липовій вулиці. Я певна, вони дозволять тобі бачитися із друзями, коли ти захочеш, і коли знову почнеться школа, ти зможеш бачити Заварного Крема щодня.

Після цього, здається, Вуховертка нічого більше не могла зробити, лише піти та допомогти одній з стажисток запакувати речі у сумку, поки місіс Бріггз та дивна пара заповнювали документи в офісі. Тоді вона мусила попрощатися із Заварним Кремом та поспішила за жінкою у червоному капелюсі та дев'яти-фунтовим чоловіком. Штукенції на його голові були рогами, Вуховертка була в цьому упевнена. Вона була здивована, що ніхто цього не помітив. Але більше всього вона було сердита та вражена тим, що уперше за її життя, хтось змусив її робити те, чого вона робити не хотіла. Вуховертка не могла цього збагнути.

"Мабуть, мені краще думати про це, як про виклик", — сказала вона собі, коли вони повернули на Липову вулицю.

Глава 2.

Вуховертка зовсім не здивувалась, виявивши, що будинок на Липовій вулиці був під номером тринадцять. Він підходив цим людям, навіть при тому, що це був всього на всього, досить звичайний одноповерховий котедж. Дев'яти-футовий чоловік відчинив хвіртку та пройшов крізь доглянутий сад, із рабатками троянд, у формі ромбів, точно в центрі кожного газону. Вуховертка помітила, що всі вікна котеджу були гарні та низькі. По ним було б легко вибратися, якщо виклик стане занадто обтяжливим для неї, і вона вирішить втекти.

Чоловік пройшов крізь передні двері першим та пішов у коридор, кажучи:

— Я дав тобі, що ти хотіла. Більше не турбуй мене.

Вуховертка не бачила куди він пішов, тому що жінка відчинила найближчі праві двері та кинула Вуховертчину сумку усередину.

— Будеш спати тут, — сказала вона. Вуховертка лишень встигла кинути погляд на маленьку порожню спаленьку, перш ніж жінка зачинила двері та зняла свого червоного капелюха.