Війна і мир - Толстой Лев

їм совісно було, що їх називали боягузами, совісно було їхати, проте вони їхали, знаючи, що так треба. Чому вони їхали? Не можна припустити, щоб Растопчин налякав їх страхіттям, яке вчиняв Наполеон на підкорених землях. Виїжджали, і перші виїхали багаті, освічені люди, які дуже добре знали, що Відень і Берлін залишились цілі і що там, після того, як Наполеон захопив їх, населення весело проводило час з чарівливими французами, яких так любили тоді російські чоловіки і особливо дами.

Вони їхали тому, що для росіян не могло бути питання: добре чи погано буде під владою французів у Москві. Під владою французів не можна було бути: це було гірше за все. Вони виїжджали і до Бородінської битви, і ще швидше після Бородінської битви, незважаючи на заклики до захисту, незважаючи на заяви головнокомандуючого Москви про намір його підняти Іверську і йти в бій, і на повітряні кулі, які мали знищити французів, і незважаючи на всю ту нісенітницю, яку писав Растопчин у своїх афішах. Вони знали, що військо повинно битися, і коли воно не може, то з панночками та двораками не можна йти на Три Гори воювати з Наполеоном, і що треба виїжджати, хоч як шкода залишати на знищення своє майно. Вони виїжджали і не думали про величне значення цієї величезної, багатої столиці, яку покинуло населення і віддало на жертву вогню (велике покинуте дерев'яне місто неминуче мало згоріти); вони виїжджали кожен для себе, а разом з тим лише внаслідок того, що вони виїхали, і сталася та велична подія, яка назавжди залишиться найкращою славою російського народу. Та пані, яка ще в червні зі своїми арапами та блазнихами рушала з Москви у саратовське село з неясним усвідомленням того, що вона Бонапарту не слуга, і зі страхом, щоб її не зупинили з наказу графа Растопчина,— робила просто і істинно ту велику справу, що врятувала Росію. А граф Растопчин, який то соромив тих, що виїжджали, то вивозив присутствен} місця, то видавав ні на що не придатну зброю п'яній наволочі, то підіймав образи, то забороняв Августіну вивозити мощі та ікони, то захоплював усі приватні підводи, які були в Москві, то на ста тридцяти шести підводах вивозив повітряну кулю, яку робив Леппіх, то натякав на те, що він спалить Москву, то розповідав, як він спалив свій будинок і написав прокламацію французам, в якій урочисто докоряв їм, що вони розорили його дитячий притулок, то приймав славу спалення Москви, то зрікався її, то наказував людям ловити всіх шпигунів і приводити до нього, то докоряв за це народові, то висилав усіх французів з Москви, то залишав у місті пані Обер-Шальме, в якої був центр всього французького московського населення, а без особливої провини наказував схопити і відправити в заслання старого шановного пошт-директора Ключарова; то збирав народ на Три Гори, щоб битися з французами, то, щоб відмогтися від цього народу, віддав йому на вбивство людину, а сам виїжджав через задні ворота; то казав, що він не переживе нещастя Москви, то писав в альбоми по-французькому вірші про свою участь у цій справі1,— цей чоловік не розумів значення події, що відбувалася, а хотів лише щось зробити сам, здивувати когось, щось учинити патріотично-геройське, і, як хлопчак, пустував над величною і неминучою подією — залишенням і спаленням Москви і-намагався своєю маленькою рукою то посилити, то затримати біг величезного народного потоку, який ніс його у собі.

VI

Елен, повернувшись разом з Двором з Вільни до Петербурга, перебувала у скрутному становищі.

В Петербурзі Елен користалась особливим протегуванням вельможі, який посідав одну з найвищих посад у державі. У Вільні вона зблизилась з молодим іноземним принцем. Коли вона повернулась до Петербурга, принц і вельможа були обидва в Петербурзі, обидва заявляли свої права, і перед Елен постало нове ще в її кар'єрі завдання: зберегти свою близькість взаємин з обома, не образивши жодного.

Те, що здалося б важким і навіть неможливим для іншої жінки, жодного разу не змусило задуматися графиню Безухову, яка недарма, видно, мала репутацію вельми розумної жінки. Якби вона почала приховувати свої вчинки, виплутуватись хитрощами з незручного становища, вона цим самим зіпсувала б свою справу, визнавши себе винною; Елен, навпаки, зразу, як істинно велика людина, яка може все те, що хоче, поставила себе в позицію правоти, в яку вона щиро вірила, а всіх інших в позицію винуватості.

1 Je suis né Tartare. Je voulus être Romain. Les Français m'appelèrent barbare. Les Russes — Georges Dandin. Тобто: я народився татарином. Я хотів бути римлянином. Французи називали мене варваром. Росіяни — Жоржем Данденом.

Першого разу, коли молода іноземна особа дозволила собі робити їй докори, вона, гордо підвівши свою красиву голову і впівоборота повернувшись до особи, твердо сказала:

— Voilà l'égoïsme et la cruauté des hommes! Je ne m'attendais pas à autre chose. La femme se sacrifie pour vous, elle souffre, et voilà sa récompense. Quel droit avez vous, Monseigneur, de me demander compte de mes amitiés, de mes affections? C'est un homme qui a été plus qu'un père pour moi1.

Особа хотіла щось сказати. Елен перебила її.— Eh bien, oui,— сказала вона,— peut être qu'il a pour moi d'autres sentiments que ceux d'un père, mais ce n'est pas une raison pour que je lui ferme ma porte. Je ne suis pas un homme pour être ingrate. Sachez, Monseigneur, pour tout ce qui a rapport à mes sentiments intimes, je ne rends compte qu'à dieu et à ma conscience2,— закінчила вона, торкаючись рукою високо піднятих красивих грудей і звівши погляд на небо.

— Mais écoutez moi, au nom de dieu.

— Epousez moi, et je serai votre esclave.

— Mais c'est impossible.

— Vous ne daignez pas descendre jusqu'à moi, vous...3 — сказала Елен, заплакавши.

Особа почала утішати її; а Елен крізь сльози казала (наче в забутті), що ніщо не може перешкодити їй вийти заміж, що є приклади (тоді ще мало було прикладів, але вона назвала Наполеона й інших високих осіб), що вона ніколи не була дружиною свого чоловіка, що її було принесено в жертву.

— Але закони, релігія...— вже здаючись, казала особа.

— Закони, релігія... Нащо б вони були видумані, якби вони не могли цього зробити! — сказала Елен.

Важна особа була здивована з того, що такі прості міркування не спадали їй на думку, і звернулась за порадою до святих братів Товариства Ісусового, з якими вона була в близьких стосунках.

Через кілька днів по цьому на одному з чарівних свят, яке влаштувала Елен на своїй дачі на Кам'яному Острові, їй був відрекомендований немолодий, з білим як сніг волоссям і чорними, блискучими очима, чарівливий m-г de Jobert, un Jésuite

1 — ОТ егоїзм і жорстокість мужчин! Я нічого кращого й не чекала. Жінка приносить себе в жертву вам, вона страждає, і ось їй нагорода. Ваша високість, яке ви маєте право вимагати від мене звіту про мої прихильності та дружні почуття? Ця людина була для мене більше ніж батьком.

2 — Авжеж, можливо, почуття 'його до мене не зовсім батьківські; але через це не можу ж я відмовляти йому в моїй гостинності. Я не мужчина, щоб відплачувати невдячністю. Хай буде відомо вашій високості, що в моїх душевних почуттях я звітую лише перед богом та перед своєю совістю,

3 — Але вислухайте мене, ради бога.— Одружіться зі мною, і я буду вашою рабинею.— Але ж це неможливо.—Ви не удостоюєте мене шлюбом з вами, ви...

a robe courte1, який довго в саду, при світлі ілюмінації і під звуки музики, розмовляв з Елен про любов до бога, до Христа, до серця божої матері і про утіхи, що дає у цьому і в майбутньому житті єдина істинна, католицька релігія. Елен була зворушена, і кілька разів у неї і в m-r Jobert в очах стояли сльози і тремтів голос. Танець, на який кавалер прийшов запрошувати Елен, перебив її бесіду з її майбутнім directeur de conscience2; але на другий день m-r de Jobert прийшов сам увечері до Елен, і з того часу став часто бувати в неї.

Одного дня він повів графиню до католицького храму, де вона стала навколішки перед олтарем, до якого її підвели. Немолодий, чарівливий француз поклав їй на голову руки, і, як вона сама потім розповідала, вона відчула щось наче подих свіжого вітру, що зійшов їй в душу. їй пояснили, що це була la grâce3.

Потім до неї привели абата à robe longue 4, він висповідав її L відпустив їй гріхи. На другий день їй принесли ящик, в якому було причастя, і залишили їй вдома для вживання. Через кілька днів Елен, на своє задоволення, взнала, що вона вже вступила в істинну католицьку церкву і що цими днями сам папа взнає про неї і надішле їй якийсь папір.

Усе, що робилось за цей час навколо неї і з нею, вся ця, звернена на неї, увага стількох розумних людей, увага, що виявлялася в таких приємних, витончених формах, і голубина чистота, в якій вона тепер перебувала (вона носила весь цей час білі плаття з білими стрічками),— все це давало їй втіху; але ця втіха ні на хвилину не заважала їй мати на оці свою мету. І як завжди буває, що в справі хитрості дурна людина обдурює розумніших, вона, зрозумівши, що мета всіх цих слів і турбот полягає переважно в тому, щоб, навернувши її в католицтво, взяти з неї грошей на користь єзуїтських закладів (про що їй натякали), Елен, перше ніж давати гроші, наполягала на тому, щоб над нею вчинили ті різні операції, які звільнили б її від чоловіка. На її розуміння, значення всякої релігії полягало лише в тому, щоб, задовольняючи людські бажання, додержувати певної пристойності. І з цією метою вона в одній зі своїх бесід з духівником наполегливо зажадала від нього відповіді на питання про те, в якій мірі її шлюб зв'язує її.

Вони сиділи у вітальні біля вікна. Були сутінки. З вікна пахло квітами. Елен була в білому платті, що просвічувалося на грудях і на плечах. Абат, добре відгодований, з пухким, чисто поголеним підборіддям, приємним, міцним ротом і білими руками, складеними лагідно на колінах, сидів близько біля Елен і з тонкою усмішкою на губах, мирно-захопленим з її краси поглядом зрідка дивився на її обличчя і викладав свій погляд на питання,

1 пан Жобер, єзуїт у короткому вбранні,

2 охоронець совісті;

3 благодать.

4 у довгому вбранні,

яке цікавило їх.