Війна і мир - Толстой Лев

Ви нічого не розумієте. У моєму становищі є обов'язки,

5 — Ой, матусю, я,к ви не розумієте, що святий отець, який має владу відпущень...

6 — Ні, скажіть йому, що я не хочу його бачити, що я лютую на нього, бо він не дотримав слова.— Графине, є милосердя для всякого гріха,

має рацію; але як це ми за нашої неповторної молодості не знали цього? А це так було просто",— думала, сідаючи в карету, стара княгиня.

На початку серпня справа Елен остаточно з'ясувалась, і вона написала своєму чоловікові (який її дуже любив, як вона думала) листа, в якому повідомляла його про свій намір вийти заміж за NN і про те, що вона вступила в єдину істинну релігію і що вона просить його виконати всі ті конче потрібні для розлуки формальності, про які розповість йому пред'явник цього листа.

"Sur ce je prie dieu, mon ami, de vous avoir sous sa sainte et puissante garde. Votre amie Hélène"1.

Цього листа було привезено в П'єрів дім у той час, як П'єр був на Бородінському полі.

VIII

Вдруге, вже наприкінці Бородінського бою, пішовши з батареї Раєвського, П'єр з юрмою солдатів попростував яром до Князь-кова, дійшов до перев'язочного пункту і, побачивши кров та почувши крик і стогін, швидко пішов далі, загубившись у юрмі солдатів.

Одно, чого бажав тепер П'єр усіма силами своєї душі, це — якнайскоріше вийти з тих страшних вражень, в яких він жив цього дня, повернутися до звичайних умов життя і заснути спокійно в кімнаті на своєму ліжку. П'єр почував, що тільки в звичайних умовах життя він зможе збагнути самого себе і все те, що він бачив і пережив. Та цих звичайних умов життя ніде не було.

Хоч ядра й кулі не свистіли тут по дорозі, якою він ішов, але з усіх боків було те саме, що й там, на полі бою. Були ті самі страждання, змучені й іноді дивно-байдужі обличчя, та сама кров, ті самі солдатські шинелі, ті самі звуки стрілянини, хоч і далекої, але все ще страхітливої; крім того, була задуха й курява.

Пройшовши верст зо три великим Можайським шляхом, П'єр сів край нього.

Сутінки спустилися на землю, і гуркіт гармат затих. П'єр, спершись на лікоть, ліг і лежав так довго, дивлячись на тіні, що просувалися повз нього в темряві. Безперестанно йому здавалось, що зі страшним свистом налітало на нього ядро; він здригався і підводився. Він не пам'ятав, який час пробув тут. Серед

і "Отже молю бога, щоб були ви, мій друже, під святим і сильним його покровом. Ваш друг Єлена".

ночі троє солдатів принесли гілок, розташувалися біля нього йг почали розкладати багаття.

Солдати, скоса поглядаючи на П'єра, розвели вогонь, поставили на нього казанок, накришили в нього сухарів і поклали сала. Приємний запах жирної страви злився з запахом диму. П'єр підвівся на лікоть і зітхнув. Солдати (їх було троє) їли, не звертаючи уваги на П'єра, і розмовляли між собою.

— Та ти з яких будеш? — раптом звернувся до П'єра один з солдатів, очевидно під цим запитанням розуміючи те, що й думав П'єр, а саме: якщо ти їсти хочеш, ми дамо, скажи тільки, чи чесна ти людина?

— Я? я?..— сказав П'єр, почуваючи потребу применшити наскільки можна своє суспільне становище, іцоб бути ближчим і зрозумілішим для солдатів.— Я по суті ополченний офіцер, тільки мого ополчення тут нема; я приїжджав на бій і загубив своїх.

— Он як! — сказав один з солдатів. Другий солдат похитав головою.

— Що ж, поїж, коли хочеш, кавардачку! — сказав перший і подав П'єру, облизавши її, дерев'яну ложку.

П'єр підсів до вогню і почав їсти кавардачок, ту їжу, яка була в казанку і яка здавалася йому найсмачнішою з усіх страв, які він будь-коли їв. У той час, як він жадібно, нахилившись над казанком, набираючи великі ложки, пережовував одну за одною і обличчя його було видно в світлі вогню, солдати мовчки дивились на нього.

— Тобі куди це треба? Ти скажи! — спитаз знову один з них.

— Мені до Можайська.

— Ти, виходить, пан?

— Пан.

— А як звати?

— Петро Кирилович.

— Ну, Петре Кириловичу, ходімо, ми тебе відведем.

У цілковитій темряві солдати разом з П'єром пішли до Можайська.

Уже півні співали, коли вони дійшли до Можайська і стали підніматися на круту міську гору. П'єр ішов разом з солдатами, зовсім забувши, що його заїжджий двір був унизу під горою і що він уже проминув його. Він би не згадав цього (в такому стані розгубленості він перебував), якби з ним не зіткнувс* на половині гори його берейтор, який шукав його по місту і повертався назад до свого заїжджого двору. Берейтор упізнав П'єра по його капелюхові, що білів у темряві.

— Ваше сіятельство,— промовив він,— а ми вже втратили надію. Чого ж ви пішки? Куди ж це ви, ідіть сюди, будь ласка! * ^

— Ага,— промовив П'єр. Солдати зупинились.

— Ну, що, знайшов своїх? — спитав один з них.

— Ну, прощавай! Петро Кирилович, здається? Прощавай, Петре Кириловичу! — сказали інші голоси.

— Прощайте,— сказав П'єр і пішов зі своїм берейтором до заїжджого двору.

"Треба дати їм!" — подумав П'єр, узявшись за кишеню.— "Ні, не треба",— сказав йому якийсь голос.

У кімнатах заїжджого двору не було місця: всі були зайняті. П'єр вийшов на подвір'я, ліг у своїй колясці і накрився з головою.

IX

Тільки-но П'єр поклав голову на подушку, як відчув, що засинає; але раптом ясно, майже як у дійсності, почув бум-бум-бум пострілів, почув стогін, крик, гупання снарядів, запахло кров'ю і порохом, і почуття жаху, страху смерті охопило його. Він злякано розплющив очі і підвів голову з-під шинелі. Було зовсім тихо на подвір'ї. Лише в воротях, розмовляючи з двірником і хляпаючи по грязюці, йшов якийсь денщик. Над П'єровою головою, під темним сподом тесового покриття, стрепенулись голуби від руху, який він зробив, підводячись. По всьому подвір'ї був розлитий тихий, радісний для П'єра в цю хвилину, міцний запах заїжджого двору, запах сіна, гною і дьогтю. Між двома чорними покрівлями піддашків видно було чисте зоряне небо.

"Хвалити бога, що цього нема більш,— подумав П'єр, знову накриваючись з головою.— О, який страх жахливий і як ганебно я піддався йому! А вони... вони увесь час, до кінця були тверді, спокійні..." — подумав він. Вони в П'єровому розумінні були солдати,— ті, що були на батареї, і ті, що годували його, і ті, що молились на образ. Вони — ці дивні, невідомі йому досі люди,— вони ясно і різко відділялись у його думці від усіх інших людей.

"Солдатом бути, просто солдатом! —думав П'єр, засинаючи.— Увійти в це загальне життя всім єством, пройнятися тим, що робить їх такими. Але як скинути з себе усе це зайве, диявольське, увесь тягар цієї зовнішньої людини? Один час я міг бути цим. Я міг втекти від батька, як я хотів. Мене могли ще після дуелі з Долоховим послати солдатом". І в П'еровій уяві майнув обідку клубі, на якому він викликав Долохова, і благодійник у Торжку. І ось П'єру уявляється урочиста столова ложа. Ложа ця відбувається в Англійському клубі. І хтось знайомий, близький, дорогий сидить у кінці столу. Та це ж він! Це благодійник. "Ага, він же помер? — подумав П'єр.— Так, помер; але я не знав, що він живий. І як мені шкода, що він помер, і який я радий, що він живий знову!" З одного боку столу сиділи Ана-толь, Долохов, Несвицький, Денисов та інші такі ж (категорія цих людей так само чітко була уві сні визначена у П'єровій душі, як і категорія тих людей, яких він називав вони), і ці люди,

Анатоль, Долохов, голосно кричали, співали; але крізь їх крик чутно було голос благодійника, що безугавно говорив, і гомін його слів був такий самий значущий і безупинний, як гуркіт поля бою, але він був приємний і втішний. П'єр не розумів того, що говорив благодійник, але він знав (категорія думок така ж ясна була уві сні), що благодійник говорив про добро, про можливість бути тим, чим були вони. І вони з усіх боків, зі своїми простими, добрими, твердими обличчями, оточували благодійника. Але вони, хоча й були добрі, не дивились на П'єра, не знали його. П'єр захотів привернути до себе їх увагу і сказати. Він підвівся, але в ту ж мить ноги його похололи й оголилися.

Йому стало соромно, і він рукою закрив свої ноги, з яких справді зсунулась шинель. На мить П'єр, поправляючи шинель, розплющив очі й побачив ті самі покрівлі піддашків, стовпи, подвір'я, але все було тепер синювате, світле і вкрите блискітками роси чи морозу.

"Розвидняється,— подумав П'єр.— Але це не те. Мені треба дослухати і зрозуміти слова благодійника". Він знову накрився шинеллю, але ні столової ложі, ні благодійника вже не було. Були тільки думки, ясно висловлювані словами, думки, які хтось говорив чи сам передумував П'єр.

П'єр, згадуючи потім ці думки, незважаючи на те, що вони були викликані враженнями цього дня, був певний, що хтось поза ним казав їх йому. Ніколи, як йому здавалось, він наяву не був спроможний так думати і висловлювати свої думки.

"Війна — це найважче підкорення свободи людини законам бога,— казав голос.— Простота — це покора богові; від нього не втечеш. І вони прості. Вони не говорять, а роблять. Сказане слово срібне, а несказане — золоте. Нічим не може володіти людина, поки вона боїться смерті. А хто не боїться її, тому належить усе. Якби не було страждання, людина не знала б меж собі, не знала б самої себе. Найважче (далі уві сні думав чи чув П'єр) полягає в тому, щоб уміти з'єднувати в душі своїй значення всього. Все з'єднати? — спитав сам себе П'єр.— Ні, не з'єднати. Не можна з'єднувати думок, а вирішити питання,— ось що треба! Так, вирішити треба, вирішати треба!" — з внутрішнім захватом повторив собі П'єр, почуваючи, що саме цими, і тільки цими словами висловлюється те, що він хоче висловити, і розв'язується все це тяжке для нього питання.

— Так, вирішати треба, час вирішати.

— Вирушати треба, час вирушати, ваше сіятельство! Ваше сіятельство,— повторив якийсь голос,— вирушати треба, час вирушати...

Це був голос берейтора, який будив П'єра. Сонце світило прямо П'єру в обличчя. Він глянув на грязький заїжджий двір, посеред якого біля криниці солдати напували худих коней; з подвір'я у ворота виїжджали підводи. П'єр з огидою одвернувся І, заплющивши очі, поспішно повалився знову на сидіння коляски. "Ні, я — не хочу цього, не хочу цього бачити і розуміти, я хочу зрозуміти те, що відкривалося мені уві сні. Ще,одна секунда, і я все зрозумів би.