Тяжкі часи - Діккенс Чарлз

Хай люди нетямущі та легковажні заплутують у такі справи всілякі недоречні химери, всіляку бридню, що її, як поглянути тверезим оком, і на світі зовсім не існує, але чи треба ще казати, що ти в мене не така! Отже, які ми маємо факти в даному випадку? Тобі, круглим числом, двадцять років; панові Горлодербі, теж круглим числом, п’ятдесят. Таким чином, у літах ваших є деяка невідповідність, зате в майновому й суспільному становищі немає жадної: навпаки, тут ми маємо змогу відзначити цілковиту відповідність. Тепер постає питання: чи досить цієї єдиної невідповідності, щоб перешкодити вашому шлюбові? Розглядаючи це питання, корисно буде звернутися до наявних статистичних даних про шлюби в Англії та Уельсі. Цифри свідчать, що значну частину шлюбних угод у нас укладається між особами вельми нерівними за віком і що здебільшого, частіше ніж у трьох чвертях таких випадків, старіший буває саме чоловік. Цікаво відзначити, що повсюдне панування цього закону засвідчують і дані з нотаток мандрівників про звичаї тубільного населення британських володінь в Індії та значної частини Китаю, а також про звичаї калмиків, що живуть у Татарії. А тому невідповідність, за яку я згадав, навряд чи варто називати невідповідністю, бо її фактично майже не існує.

— Але чим ви, тату, радите мені замінити те слово, що його я вжила і що видалось вам не дуже доречне? — знов запитала Луїза так само незворушно, ніби на неї анітрохи не вплинули ці втішні висновки.

— Я гадаю, Луїзо, нема нічого простішого, — відповів батько. — Держачись твердо фактів, ти ставиш собі запитання: "Чи сватається до мене пан Горлодербі? Так, сватається". Лишається тільки одне запитання: "Чи йти мені за нього?" По-моєму, що ж може бути простіше!

— Чи йти мені за нього? — повільно-повільно проказала за ним Луїза.

— Саме так. І мені, твоєму батькові, люба Луїзо, дуже втішно знати, що на твою ухвалу не можуть вплинути погляди й звички, властиві багатьом дівчатам.

— Що ні, то ні, тату, — відповіла Луїза.

— А тепер я полишаю тобі самій усе зважити, — сказав пан Товкматч. — Я тобі виклав суть справи так, як її звичайно розуміють практичні люди. Так, як свого часу розглядалося цю справу в мене з твоєю матір’ю. А далі, люба моя доню, вирішуй сама.

З самого початку розмови Луїза не відривала від батька погляду. Тепер і він, відхилившись на спинку фотеля, спрямував на неї свої глибоко посаджені очі й міг би вловити ту коротку мить, коли дочка його завагалась, коли її поривало кинутись йому на груди та виповісти згнічені в серці почуття. Але, щоб те постерегти, він мусив би враз переплигнути всі штучні перепони, що їх сам стільки років споруджував між собою й тією найтоншою сутністю людської душі, що була, є й буде неприступна найбільшим мудрощам алгебри, аж доки пролунає сурма архангела46 і навіть сама алгебра розсиплеться на порох. Та перепони ті були занадто численні й занадто високі, щоб їх переплигнути враз. Незрушне, сухо-діловите його обличчя знов скувало Луїзу, і миттєве її поривання кануло в безодні глибини минулого, де потопають усі прогавлені нагоди.

Вона відвела погляд від батька й так довго сиділа мовчки, дивлячись на місто, аж він нарешті поцікавився:

— Ти питаєш поради в кокстаунських коминів, Луїзо?

— Та зараз там тільки нудний і млявий дим. Але як настане ніч, тоді з них виривається вогонь, тату! — відмовила вона, обернувшися рвучко.

— Та я це знаю, Луїзо. Тільки я не розумію, до чого воно тут…

Треба визнати, що він і справді нічого не зрозумів.

Луїза тільки ледь відмахнулась рукою і, знов утупивши в нього очі, сказала:

— Тату, я часто думаю, що життя людське дуже коротке…

Ці слова так тісно дотикалися його улюбленої науки, що він зразу підхопив:

— Безперечно, воно коротке доню, моя. І все ж статистика доводить, що пересічна тривалість людського життя за останні роки значно зросла. Це засвідчують підрахунки різних страхових товариств і пенсійних контор та інші незаперечні дані.

— Я маю на увазі своє власне життя, тату.

— Ах, он як! І все ж, чи треба тобі ще пояснювати, Луїзо, — сказав пан Товкматч, — що й воно підлягає тим самим законам, яким підлягає людське життя взагалі.

— Я тільки хочу, поки жива, робити бодай те невелике, що я можу, на що я здатна. То чи не однаково?

Видимо не зрозумівши, до чого ці останні слова, пан Товкматч спантеличено перепитав:

— Не однаково? Що не однаково?

— Пан Горлодербі, — не відповівши, говорила вона далі повільно й виразно, — сватається до мене. Тепер я маю себе спитати: чи йти мені за нього? Так, тату? Ви ж так мені сказали. Сказали чи ні?

— Авжеж, доню.

— Хай же буде так. Коли пан Горлодербі хоче взяти мене за дружину на таких умовах, я згодна вийти за нього. Перекажіть йому, тату, цю мою відповідь хоч би й сьогодні. Перекажіть по змозі до слова, бо я хочу, щоб він знав, як саме я висловилась.

— Ти маєш рацію, доню, — відповів батько схвально, — завжди треба бути точному. Я виконаю твоє цілком слушне прохання. Чи маєш ти якісь побажання, на коли призначити весілля, дитино моя?

— На коли завгодно, тату. Хіба не однаково?

Пан Товкматч присунувся з фотелем трохи ближче й узяв її за руку. Видно, в тому запитанні, проказаному вже вдруге, йому вчувся якийсь дисонанс. Він хвильку дивився на неї мовчки, тоді, все держачи її за руку, промовив:

— Луїзо, я досі не вважав за потрібне питати тебе про одну річ, бо ймовірність її здавалась мені надто мізерна. Але, може, слід би все ж спитати. Скажи мені, а ти нікому іншому не обіцялась вийти за нього?

— Тату, — відмовила вона майже саркастично, — кому б це я могла обіцятись? Кого я знаю? Де я бувала? Які почуття знало моє серце?

— Правда твоя, люба доню. Я тільки хотів виконати свій обов’язок, — погодився заспокоєний і вдоволений пан Товкматч.

— Що я знаю, тату, — провадила Луїза спокійно, як і весь час, — про смаки й нахили, про поривання й симпатії, про всю ту частину своєї душі, де б могли зродитись такі дрібнички? Чи мала я змогу вийти за межі кола незаперечних істин та наочних фактів? — Вона несвідомо стисла жменю, наче держала в ній щось тверде, а тоді повільно розтулила, мов висипаючи з неї порох чи попіл.

— Щира правда, доню, щира правда, — потвердив надзвичайно практичний батько.

— Як це вам спало на думку питати про таке в мене, тату? — провадила Луїза. — Найневинніше дитяче вподобання, таке звичайне в дітей, що навіть я про те чула, ніколи не проникало до моїх грудей. Ви так пильно оберігали мене, що моє серце ніколи не було дитячим. Ви так добре виховували мене, що я ніколи не снила дитячих снів. Ви так мудро ростили мене, тату, від колиски аж до цієї хвилини, що я ніколи не знала ні дитячої віри, ні дитячих страхів.

Пана Товкматча аж зворушило таке визнання успіху його системи.

— Люба доню, ти щедро відплачуєш мені за моє піклування, — сказав він. — Поцілуй мене, рідна моя.

І дочка поцілувала його. Не випускаючи її з обіймів, батько провадив:

— Тепер я можу тобі сказати, кохана моя дитино, що я щасливий від твоєї розумної ухвали. Пан Горлодербі людина визначна, а якщо між вами й є, сказати б, невеличка нерівність, то твоя вдача, твоє виховання, твої погляди більше ніж урівноважують її. Я ввесь час саме цього й прагнув: виховати тебе так, щоб ти з самого малечку могла почуватись, коли можна так сказати, майже в будь-якому віці. Поцілуй мене ще, Луїзо. А тепер ходімо до матусі.

І вони спустилися до вітальні, де, як звичайно, спочивала в подушках та достойна пані без фанаберій, а біля неї сиділа Сесі з якоюсь роботою в руках. Коли вони увійшли, пані Товкматч кволо заворушилась, ніби до неї верталося життя, і незабаром тьмяний транспарант зображував уже не лежачу, а сидячу жінку.

— Паніматко, — сказав їй чоловік, що досить нетерпляче дожидався здійснення цього подвигу. — Дозвольте рекомендувати вам пані Горлодербі.

— Ой! То вже все впорано! — озвалась пані Товкматч. — Ну що ж, Луїзо, сподіваюся, що в тебе стане здоров’я, бо коли й тобі голова почне отак розсідатись, як оце мені, зразу після шлюбу, то я не певна, що тобі слід позаздрити, хоч ти, либонь, так думаєш, як і всі дівчата. Та все ж я благословляю тебе, доню, і сподіваюся, що тепер тобі на щось придадуться всі оті логії, що ти їх учила. Йди я тебе поцілую, Луїзо, тільки не зачепи мого правого плеча, бо мені його з самого ранку крутить. А тепер, — заскиглила пані Товкматч, поправляючи на собі хустки та укривала після того вияву матерньої любові, — а тепер мені знов суши собі голову день і ніч, як же його звати!

— Про що це ви, паніматко? — суворо запитав її чоловік.

— Та про те ж, пане мій, як мені його звати, коли він ожениться з Луїзою. Якось же я муситиму його називати! Адже ж неможливо мені весь час із ним балакати й ніяк не казати на нього, — аж надулась пані Товкматч, обурена чи то думкою про таку нечемність, чи то несподіваною морокою. — Я не можу звати його Джозая, бо це ймення мені гидке. А казати на нього Джо — хіба ж ви мені дозволите? То що ж мені, свого власного зятя величати паном чи добродієм? Ні, даруйте, цього не буде, хіба що вже моя родина думає, що мене, бідну каліку, й ногами топтати можна. То як же мені його звати?

Та що ніхто з присутніх не знав ніякої ради на ту химерну притугу, пані Товкматч знов на якийсь час перебралася до іншого світу, додавши спершу до своєї духівниці ще ось якого пункта:

— Що ж до весілля, Луїзо, то я тебе прошу, прошу з таким трепетом у серці, що аж до п’ят мене проймає, — аби його справити чимскоріш. Бо як ні, то я добре знаю, що мені знов хтозна-поки чистої години не буде.

Ще як пан Товкматч вимовив слова: "Дозвольте рекомендувати вам пані Горлодербі", — Сесі рвучко повернула голову й спрямувала на Луїзу погляд, сповнений здивування, і жалю, й скорботи, і сумніву, і ще бозна-яких почуттів. Луїза відчула те, й не бачивши, не дивлячись на неї. І з тої хвилини вона враз відмінилась до Сесі — стала байдужа, холодна, гордовита, одно слово, тримала її на відстані.

Розділ XVI. ЧОЛОВІК І ЖІНКА

Почувши про своє щастя, пан Горлодербі відразу занепокоївся: адже цю новину треба було якось довести до відома пані Спарсіт. А як це зробити і що може з того вийти, він, хоч убий, не знав. Чи вона відразу збере своє манаття та від’їде до леді Скеджерс, а чи стане руба й відмовиться покинути його дім, чи в сльози вдариться, а чи в прокльони, чи їй розіб’ється серце, а чи вона сама розіб’є люстро, — пан Горлодербі не годен був того передбачити.