Тяжкі часи - Діккенс Чарлз

— Дуже вдячний, що нагадали. Я маю рекомендаційного листа до банкіра Горлодербі. Вийшовши погуляти по цьому чудернацькому чорному місту, поки в готелі поспіє обід, я спитав одного перехожого, певне, робітника, — він немовби щойно побував під душем з чогось пухнастого, мабуть, якоїсь сировини…

Пані Спарсіт нахилила ствердно голову.

— … спитав його, де мешкає пан банкір Горлодербі. А він, либонь, почувши слово "банкір", та подумавши, що мені треба до банку, й спровадив мене сюди. Але, я гадаю, пан Горлодербі навряд чи мешкає в цьому будинку, де я маю честь з’ясовувати вам свою появу?

— Ні, добродію, він тут не мешкає, — відказала пані Спарсіт.

— Дякую. Я не мав наміру вручати зразу свого листа, не маю його й тепер. Просто я вирішив пройтися до банку, аби якось збавити час, а щасливим випадком забачивши в оцьому вікні, — він недбало махнув до вікна рукою і ледь уклонився своїй розмовниці, — даму вельми достойного й приємного вигляду, подумав, що найліпше буде, як я зайду та спитаюся в цієї дами, де ж мешкає пан банкір Горлодербі. Що я й дозволив собі зробити, даруйте вже мені ласкаво.

Неуважливу й недбалу його поведінку цілком відшкодовувала в думці пані Спарсіт властива йому невимушена галантність, що відчувалась і в його поводженні з нею. Ось, скажімо, й тепер — він трохи-трохи не сидить на столі, а все ж ліниво нахиляється до неї, мовби даючи взнаки, що і в ній є своя принадність, свій чар.

— Я знаю, що в банках люди схильні до підозріливості, та воно так і повинно бути, — провадив гість, що мав до всього ще й приємну манеру говорити вільно, плавко й таким тоном, ніби в словах його таїлося більше змісту й дотепності, ніж здавалось відразу (такий хитрий спосіб винайшов, мабуть, сам засновник цієї численної секти, хоч ми й не знаємо, хто ж був цей визначний муж), — а тому доводжу до вашого відома, що листа того — ось він, прошу, — дав мені депутат парламенту від вашої округи Товкматч, із ким я мав приємність познайомитися в Лондоні.

Пані Спарсіт упізнала руку пана Товкматча, зауважила, що показувати листа не було ніякої потреби, і дала гостеві адресу пана Горлодербі, пояснивши докладно, як туди дійти.

— Безмежно вдячний, — сказав незнайомець. — Ви, звісно, добре знаєте самого банкіра?

— Ще б пак, добродію, — відповіла пані Спарсіт. — Я перебуваю на службі в нього ось уже десять років.

— Цілу вічність! Він, здається, одружений з Товкматчевою дочкою?

— Так, — потвердила пані Спарсіт, стиснувши нараз губи. — Він сподобився такої… честі.

— І його дружина, як я чув, трохи не філософ?

— Та невже? — здивувалась пані Спарсіт.

— Вибачте мені настирливу мою цікавість, — мовив гість облесливо, побачивши, як насупила вона брови, — але ви знаєте цю родину і взагалі знаєте людей. Я теж маю познайомитися з банкіровою родиною і, можливо, мені доведеться часто бувати в них. Скажіть, це правда, що пані Горлодербі таке страховище? Батько змалював її такою непохитно суворою, що мене просто кортить знати, чи це правда. Що, вона зовсім неприступна? Вчена й розумна, аж з душі верне? Я бачу з вашої багатозначної усмішки, що ви так не думаєте? Ви влили бальзам у мою неспокійну душу. А скільки їй років? Сорок? Тридцять п’ять?

Пані Спарсіт голосно засміялась.

— Дівчисько, — сказала вона. — Їй ще й двадцяти не було, як вона заміж вискочила.

— Слово честі, пані Паулер, — промовив гість, випростуючись, — я ще зроду не був такий здивований!

Він, видно, й справді дуже здивувався, принаймні наскільки те було для нього можливо, бо дивився на пані Спарсіт добру чверть хвилини, мовби сторопілий з подиву. А тоді сказав зовсім знеможено:

— Запевняю вас, пані Паулер, що все чуте від її батька підготувало мене до зустрічі з жінкою дійшлою й несхитно суворою. Надзвичайно вам вдячний за те, що ви виправили цю кумедну помилку. Вибачте, що потурбував вас. Дуже дякую. Бувайте здорові!

Попрощавшись, він вийшов; а пані Спарсіт сховалась за шторою й стежила, як він спокволу йде тінистим боком вулиці, привертаючи увагу кокстаунців.

— Що ви скажете про цього добродія, Бітцере? — спитала пані Спарсіт, коли кур’єр вернувся прибрати після чаю.

— Силу грошей на одежу витрачає, пані.

— Але треба визнати, — сказала пані Спарсіт, — що вбраний він з великим смаком.

— Авжеж, пані, — погодився Бітцер, — тільки чи варте воно тих грошей. А крім того, — додав він, витираючи столик, — здається мені, що він картяр.

— Грати в карти — це негоже діло, — сказала пані Спарсіт.

— І дурне, пані, — додав Бітцер. — Бо програти завжди легше, ніж виграти.

Чи то духота вадила пані Спарсіт, чи просто робота не ладилась, але того вечора вона не плела й не гаптувала. Вона сиділа біля вікна, коли й сонце вже почало спускатися за густий дим, і коли дим той пойнявся червоним вогнем, і коли та вогненна барва зблякла, погасла, і темрява, ніби виступивши повільно з землі, посунула вгору, все вище й вище, до дахів, до церковних шпилів, до вершечків фабричних коминів, аж до самого неба. Без світла сиділа пані Спарсіт при вікні, згорнувши руки на колінах, не звертаючи уваги на вечірні згуки: галакання хлопчаків, собачий гавкіт, гуркотіння коліс, голоси й тупіт перехожих, пронизливі вуличні вигуки, і цокіт дерев’яних підошов по брукові після кінця робочого дня, і грюкіт зачинюваних на ніч віконниць по крамницях. Аж коли Бітцер прийшов сказати, що незмінну її вечерю — паштет — уже подано, пані Спарсіт збудилася з тієї задуми, підвелась і понесла нагору свої густі чорні брови, так уже настовбурчені від тяжкого намислу, що видимо потребували праски.

— Йолоп! — раптом вимовила вона, лишившись сама за своєю вечерею.

Кого те слово стосувалось, вона не пояснила, але ж навряд чи паштета…

Розділ II. ПАН ДЖЕЙМС ГАРТГАУС

Товкматчева партія потребувала помічників у справі перерізання горлянок граціям.54 Отож вербувалося прибічників, а де ж легше їх навербувати, ніж серед витончених джентльменів, які все на світі мають за ніщо, а тому ладні робити хоч би що?

Та й узагалі тверезі уми, що піднялись до таких висот мудрості, надили до себе багатьох послідовників Товкматчевої школи. Вони, ті послідовники, любили витончених джентльменів, хоч і удавали, ніби їх не люблять. Вони пнулися з шкури, їх наслідуючи, і так само гугнявили та ковтали слова, і з таким самим знеможеним виглядом годували своїх новонавернених учнів цвілими порційками політичної економії. Ще ніколи в світі, певне, не бачено такого химерного поріддя покручів, як те, що вийшло з них.

Серед витончених джентльменів, що формально не належали до Товкматчевої школи, був один, доброго роду й гарної вроди, наділений неабияким гумором; він набув слави в палаті громад, розваживши її надзвичайно, коли викладав свою (і директорів залізничної компанії) думку про одну катастрофу, в якій загинуло п’ятеро пасажирів і ще тридцять двох було скалічено. Він сказав, що такій чудовій, найкращій у цілому світі залізниці, де застосовується найхитромудріше в світі обладнання, де працює найретельніша в світі обслуга, де порядкує найщедріше в світі начальство, до цілковитої довершеності бракувало тільки аварії. В числі жертв катастрофи була також корова, а серед розкиданих невідомо чиїх речей знайдено вдовичого чепчика. То наш високошановний член парламенту так насмішив усю палату (відому своїм тонким почуттям гумору), начепивши чепчика на корову, що ні в кого вже не стало терплячки вдаватися в подробиці протоколів слідства, і залізничну компанію під регіт і оплески виправдано.

Отож цей дотепний пан мав меншого брата, ще кращого на вроду, а той брат скуштував життя драгунським корнетом — і знудився, тоді скуштував його за кордоном, у почті одного англійського посла, — і теж знудився, тоді вирядився в подорож до Єрусалима — і знудився й там, нарешті поплив на яхті довкола світу — і знудився всюди. Ось йому наш парламентський дотепник і сказав якось по-братньому: "Джіме, є непогана нагода. Партії фактогризів потрібен один кандидат. Чи не взятися тобі до статистики?" Ця думка принадила Джіма своєю новиною, до того ж йому прикро хотілось якої-небудь відміни, тому він ладен був "узятися" будь до чого, хоч би й до статистики. Отож він і взявся. Витовк дві-три Сині книги,55 а брат його розславив те серед фактогризів і сказав їм: "Якщо ви хочете пропхати в парламент від будь-якої округи показного хлопчину, що вміє з біса добре молотити язиком, то поцікавтесь моїм братом Джімом, це якраз той, що вам треба". Джіма спробувано кілька разів на публічних зборах, а тоді пан Товкматч і рада політичних мудреців схвалили його, і вирішено послати його до Кокстауна — показатись людям у місті та окрузі. Ото звідти й лист, що його напередодні Джім пред’являв пані Спарсіт, а тепер держав у руці пан Горлодербі. На конверті було написано: "П. Джозаї Горлодербі, банкірові, м. Кокстаун. Рекомендація п. Джеймсові Гартгаусові. Томас Товкматч".

Одержавши цього листа й візитову картку пана Джеймса Гартгауса, пан Горлодербі небавом наклав на голову капелюха й подався до готелю, де зупинився лондонський гість. Коли він зайшов, пан Гартгаус саме дивився в вікно, уже вкрай знуджений і майже готовий махнути на це діло рукою та "взятися" до чогось іншого.

— Добродію, я Джозая Горлодербі з Кокстауна, — відрекомендувався банкір.

Пан Джеймс Гартгаус запевнив, що дуже радий цій давно сподіваній зустрічі (хоча по ньому того зовсім не було видно).

— Кокстаун, пане добродію, не таке місце, до яких ви звикли, — сказав Горлодербі, сідаючи без запрошення. — Тому, з вашого дозволу — а можна й без нього, я чоловік простий, — я хочу вам дещо про нього розповісти, перше ніж рушати далі.

Пан Гартгаус відповів, що буде щасливий почути ту розповідь.

— Не будьте такий певний, — сказав Горлодербі, — я вам того не обіцяю. По-перше, бачте отой наш дим? То їжа й питво для всіх нас. То найздоровша в світі річ з усіх поглядів, надто ж для легенів. Коли ви з тих, хто хоче, щоб ми його вибавили, то ми з вами розійдемось. Ми не збираємось пропалювати днища наших парових казанів швидше, ніж досі, хоч би скільки про це галасували й скиглили по всій Великобританії та Ірландії.

Вирішивши, що як уже "взявся", то треба триматись, пан Гартгаус відказав:

— Пане Горлодербі, запевняю вас, що я цілком вас підтримую.