Тяжкі часи - Діккенс Чарлз
А тому я сподіваюся, — сказав пан Товкматч, — що тебе й надалі задовольнятиме життя з нами.
— Та я, пане, нічого більше й не бажала, якби…
— Розумію, розумію, — перебив її пан Товкматч. — Ти й досі не можеш забути свого батька. Я чув від панни Луїзи, що ти й досі зберігаєш ту пляшку. Ну, що ж, якби ти досягла більших успіхів у науці доходити точних висновків, ти б ставилася до цієї справи розумніше. Більше я не маю чого сказати.
Він так низько цінував Сесину здатність до розрахунків, що мусив би зневажати її, однак він уже надто прихилився до дівчини, щоб мати до неї таке почуття. Якимсь побитом у нього склалася думка, що в цій дівчині є щось таке, чого не можна викласти у формі цифрової таблиці. Звісно, її здатність давати точні визначення дуже невелика, а її знання з математики й зовсім дорівнюють нулеві; і все ж пан Товкматч не був певен, що якби від нього зажадали, скажімо, занести її до парламентського звіту, то він знав би, по яких графах її розписати.
На деяких стадіях обробка людського матеріалу на фабриці Часу відбувається дуже швидко. Томас-молодший і Сесі дійшли саме такої стадії й за рік чи два змінилися просто разюче, тоді як сам пан Товкматч ніби застиг на одному місці, не зазнавши за ту добу ніяких змін.
Опріч одної, правда, — але та зміна відбулась поза обов’язковим для всіх процесом обробки на фабриці Часу. Великий фабрикант устромив його в одну невеличку, брязкучу й досить брудну машинку, притулену в куточку, і з нього вийшов член парламенту від Кокстауна — один з високошановних представників таблиці множення, терезів та лінійки, представників сліпих, глухих, німих, безруких, мертвих щодо всього, що не дається вирахувати, зважити й виміряти. Недарма ж ми живемо в християнській країні, за тисячу й вісімсот із гаком літ після нашого Вчителя!
Змінялась за той час і Луїза, але так звільна, так непомітно, так тихо просиджуючи вечори перед каміном та дивлячись, як падають і гаснуть дрібні жаринки, що відколи батько назвав її майже дорослою дівчиною — а було те неначе тільки вчора, — він ледве звертав на неї увагу, аж поки помітив, що вона таки вже зовсім доросла дівчина.
— Зовсім доросла дівчина, — спантеличено сказав пан Товкматч. — От тобі й маєш!
Невдовзі після цього відкриття він кілька днів ходив замисленіший, ніж звичайно, немов обмірковував щось дуже важливе. А одного вечора, як він збирався кудись і Луїза прийшла сказати йому добраніч, бо він мав вернутися дуже пізно, коли вона вже спатиме, — він обняв дочку, подивився на неї, як лишень умів ласкаво, і сказав:
— Доню моя, ти вже зовсім доросла.
На відповідь вона швидко, допитливо зиркнула на нього, достоту як того вечора, коли він застав її з Томом біля цирку, а тоді опустила очі й мовила:
— Правда, тату.
— Люба моя, — сказав пан Товкматч, — мені треба поговорити з тобою віч на віч про одну поважну справу. Зайди до мого кабінету завтра після сніданку, гаразд?
— Гаразд, тату.
— А чого в тебе руки такі холодні, Луїзо? Ти нездужаєш?
— Ні, я здорова, тату.
— І весела?
Вона знов позирнула на нього й усміхнулася своєю стриманою усмішкою.
— Я така весела, тату, як буваю завжди… чи як була завжди.
— От і добре, — сказав пан Товкматч. Потім поцілував дочку й пішов, а Луїза вернулася до тихої кімнати, схожої на цирульню, і, підперши голову рукою, знову задивилась на недовговічні іскринки, що так швидко згоряли на попіл.
— Ти тут, Лу? — спитав її брат, прочинивши двері. Він виглядав тепер зовсім на панича-джигуна, і то не з дуже симпатичних.
— Томцю! — зраділа сестра, підвелась і обняла його. — Як давно ти мене не провідував!
— Та знаєш, Лу, щовечора то туди, то туди треба йти, а вдень старий Горлодербі роботи навалить — голови підвести ніколи. Та як занадто притискає, я нагадую йому за тебе, і так ми більш-менш ладнаємо. Слухай, Лу, батько тобі нічого такого не казав сьогодні чи вчора?
— Ні, Томе. Оце вже ввечері попередив тільки, що завтра має про щось поговорити.
— Ага! Оце ж воно й є, — сказав Том. І додав вельми таємниче: — А ти знаєш, де він тепер?
— Ні.
— Ну, то я тобі скажу. В старого Горлодербі. Сидять удвох у банку й раду радять. А чого в банку, як ти гадаєш? Я тобі скажу. Напевне, аби чимдалі від вух пані Спарсіт.
Луїза стояла, поклавши руку братові на плече, і дивилась у вогонь. Том поглянув їй в обличчя зацікавленіше, ніж звичайно, обняв за стан і пестливо пригорнув до себе.
— Ти мене дуже любиш, правда ж, Лу?
— Дуже, Томцю, хоч ти й провідуєш мене так рідко.
— Отож, сестричко, і я про те думаю, — сказав він. — А можна б нам бачитися частіше, куди частіше! Весь час бувати разом — чи майже весь час. Мені так було б добре, якби ти зважилась на одне діло, — скоро дізнаєшся, на яке. То було б знаменито! Чиста розкіш!
Та хитрий, допитливий погляд його не зміг проникнути крізь задуму на її обличчі. Нічого він на ньому не прочитав. Він обняв сестру міцніше, поцілував у щоку. І вона його поцілувала, але очей від вогню так і не відвела.
— Чуєш, Лу! Я зразу подумав — треба забігти до тебе, натякнути, про що йдеться, хоч ти, я гадав, і сама найскорше про все здогадуєшся, коли й не знаєш. Я не можу довше побути з тобою, бо мене одні там хлопці чекають. Ти ж не забудеш, що дуже любиш мене?
— Ні, Томчику, не забуду.
— Ти золото, а не сестра! — сказав Том. — Ну, бувай, Лу.
Луїза ніжно попрощалася з ним і провела аж на ганок, звідки виднілися вдалині блідим посвітом кокстаунські вогні. Вона ще постояла там, дивлячись невідривно в той бік і слухаючи, як даленіють братові кроки, хуткі, квапливі, немов раді, що втікають від Кам’яної Осади. Вже вони зовсім стихли, і Тома не стало видко, а вона все стояла. Здавалось, ніби і в полум’ї каміна, і в тій світляній імлі над обрієм вона силкувалася добачити, яку ж тканину витче старий Час, цей найбільший, найдавноденніший ткач на світі, з того кужеля, що його він уже перепряв на жінку. Але фабрика його — місце таємне, робота її нечутна, а "робочі руки" — німі.
Розділ XV. БАТЬКО Й ДОЧКА
Хоч пан Товкматч нітрохи не нагадував Синьої Бороди,45 кабінет його був достоту синій покій — так багато було в ньому Синіх книг. Ціле військо їх, безнастанно поповнюване новими рекрутами, доводило там усе те, що вони могли довести (цебто, що вам завгодно). В тому зачарованому покої переводилось на цифри, точно підсумовувалось і врешті розв’язувалося щонайскладніші суспільні проблеми — шкода тільки, що люди, яких вони стосувались, не мали змоги про те дізнатися. Уявіть собі астрономічну обсерваторію, де нема жодного вікна й де сидить астроном, що дає лад зоряному небові самим лише пером та чорнилом на папері: отак і пан Товкматч у своїй обсерваторії (а таких, як вона, є чимало) навіть не відчував потреби хоч би одним оком глянути на міріади людей, що роїлись у довколишньому світі, а міг вирішувати їхні долі на грифельній дошці та втирати їхні сльози брудним шматочком губки.
Ось до цієї обсерваторії, похмурої кімнати, де убійчо точний годинник вицокував секунди неначе молотком по вікові домовини, і зайшла другого дня Луїза. Одне вікно кабінету дивилося на Кокстаун, і коли вона сіла навпроти батькового бюрка, перед очима її постали високі комини та довгі хвости чорного диму, що важко підіймались угору вдалині.
— Люба моя Луїзо, — сказав пан Товкматч, — я тебе вчора попередив, що ми говоритимемо про дуже серйозну справу, отож вислухай мене уважно. Ти дістала таке гарне виховання і — я радий це сказати — так добре засвоїла все, чого тебе вчили, що я цілком покладаюся на твій добрий розум. Ти не запальна, не мрійлива, ти звикла судити про все, керуючись не почуттями, а холодним розумом і розрахунком. Саме так, я певен, ти сприймеш та зважиш і те, що я маю тобі зараз сказати.
Він помовчав хвильку, немов йому хотілося, щоб дочка відповіла щось. Але вона не розтулила уст.
— Люба моя, у мене просять твоєї руки.
І знов він трохи помовчав, і знов вона ані словом не відмовила. Це так його здивувало, аж він ще раз лагідно проказав:
— Твоєї руки, доню.
Аж тоді вона озвалася цілком незворушно:
— Я чую, тату. Я вас слухаю, не турбуйтесь.
— Чудово! — мовив пан Товкматч, аж усміхнувшись заспокоєно. — Ти навіть розважливіша, ніж я сподівався, Луїзо. Чи, може, те, про що я маю тебе повідомити, не така й несподіванка для тебе?
— Цього, тату, я не можу сказати, поки не почую, про що йдеться. Несподіванка чи ні, а я хочу почути все з ваших уст. Хочу, щоб ви самі сказали, тату.
Дивна річ, але пан Товкматч ту хвилину був далеко не такий спокійний, як його дочка. Він узяв зі столу розрізального ножа, покрутив його, поклав назад, тоді знову взяв у руку й навіть подививсь одним оком уздовж леза, обмірковуючи, як же повести мову далі.
— Твої слова, люба моя Луїзо, цілком розумні. Отже, я взявся повідомити тебе, що… ну, коротше, пан Горлодербі сказав мені, що він багато років з великим зацікавленням і втіхою стежив, як ти зростаєш, і багато років сподівався діждатись нарешті того дня, коли він зможе посвататись до тебе. І ось цей день, що його він чекав так довго і так, завважмо, вірно, настав. Пан Горлодербі просить твоєї руки і доручив мені переказати це тобі та висловити його надію, що ти поставишся до його сватання прихильно.
Запала мовчанка. Убійчо точний годинник цокав глухо. Чорний дим удалині наче ще погустішав.
— Тату, — мовила нарешті Луїза. — Ви гадаєте, що я кохаю пана Горлодербі?
Це несподіване запитання вкрай збентежило пана Товкматча.
— Доню моя, — відповів він, — я… що я можу тут гадати?
— Тату, — провадила Луїза таким самим тоном, як і перше, — ви жадаєте, щоб я кохала пана Горлодербі?
— Ні, ні, доню. Я нічого не жадаю.
— Тату, — далі провадила вона, — пан Горлодербі жадає, щоб я його кохала?
— Донечко, — сказав пан Товкматч, — далебі, на твоє запитання важко відповісти.
— Важко відповісти "так" чи "ні", тату?
— Авжеж, доню. Бо ж… — Тут можна було вдатися в розважання, і він ураз підбадьорився. — Бо ж відповідь у даному разі цілком залежить від того, в якому значенні вживаємо ми цього слова. Пан Горлодербі має занадто велику повагу до тебе — і до себе також, — щоби жадати якихось витребеньок, химер чи сентиментів (це все синоніми). Ти ж виросла в нього перед очима! То невже таки він зміг би настільки забути за твій добрий розум (не кажучи вже за свій власний), щоби сподіватись від тебе чогось такого! А тому, можливо, саме слово — це я тільки висловлюю свою думку, доню, — тут не дуже доречне.
— Якого ж слова, тату, порадите ви мені вжити натомість?
— Що ж, люба доню, — сказав пан Товкматч, що вже цілком оговтався від свого збентеження, — я порадив би тобі (коли вже ти просипі поради) розглянути це питання так самісінько, як ти звикла розглядати всі інші питання, — цебто з погляду фактів.