Слідопит - Купер Джеймс Фенімор

"Яа відвідини Ярроу"

Нічні краєвиди не були позбавлені величі, і коли пірога, залишивши стоянку, опинилася у владі стрімкої й могутньої течії, вразлива й благородна душею Мейбл відчула, як заструменіла в її жилах кров і запашіли щоки. Хмари розійшлися, і темінь ночі порідшала, однак високі дерева, що нависали над водою, кидали на річку таку непроглядну тінь, що піроги пливли в суцільній чорній смузі, яка надійно приховувала їх від ворогів. Однак у кожного з утікачів було дуже неспокійно на серці; навіть ДжаспевШ^ву почав боятися за долю дівчини, і пртШШжному підозрілому шурхоті в лісі він скидався й раз по раз оглядав берег неспокійним поглядом. Веслами користувалися лише зрідка та й то з великою осторогою, бо навіть найменший хлюпіт у мертвій нічній тиші міг долетіти до сторожких вух ірокезів і виказати втікачів.

Всі ці обставини ще вище підносили в уяві дівчини незвичайну романтичність пригоди, найбільш хвилюючої з тих, що будь-коли довелося зазнати Мейбл Дангем за все її коротке життя. Від природи смілива, призвичаєна в усьому покладатися на саму себе і горда з того, що вона воякова дочка, дівчина й тепер майже не відчувала страху, незважаючи на те, що її серце часом билося частіше, ніж звичайно, й прекрасні блакитні очі поблискували рішучістю, яку, однак, приховувала від сторонніх темрява, а схвильовані почуття ще підсилювали враження величі й незвичайності цієї ночі.

— Мейбл,— притамованим голосом промовив Джаспер, коли обидві піроги так близько зійшлися бортами, що він тримав їх укупі одною рукою,— вам не страшно? Ви' цілком покладаєтеся на нас та нашу рішучість захищати вас?

— Як вам відомо, Джаспере Вестерн, я дочка солдата, і мені було б сором признаватися, ніби я боюся.

— Покладіться на мене... і на нас усіх. Ваш дядько, Ощщит, могіканин, якби він тільки, небораі^^^п нами, та й я сам, ми швидше зважимтоИіа будь-що, ніж допустимо, щоб з вами трапилося яке лихо.

— Я вірю вам, Джаспере,— відповіла дівчина, несвідомо похлюпуючи рукою у воді.— Я знаю, як мене любить мій дядечко: він .завжди перш подумає про мене, а вже-потім — про себе; я також вірю, що всі ви батькові друзі й що ви готові піти на все, аби заступитися за його дочку. Проте я не така вже й квола та недолуга, як це вам могло здатися, бо хоч я й городянка і, як і всі вони, іноді схильна вбачати небезпеку там, де нею і не пахне, я все ж обіцяю вам, Джаспере, що ніякі мої дурні страхи ніколи не завадять вам виконувати ваш обов'язок.

—, Сержантова дочка має слушність, вона гідна бути донькою відважного Томаса Дан-гема,— вставив і своє слово Слідопит.— Ех, красуне, красуне, скільки разів, бувало, я з вашим батечком ще в темніші ночі, ніж оця, заходив у ворожий стан і з флангів, і з тилу, теж не відаючи, що з тобою може трапитися кожної миті і де на тебе,чекає куля із засідки. Це при мені його було поранено в плече — запитаєте, як зустрінетесь, і він вам обов'язково розповість, як нам усе-таки пощастило перепливти річку і тим самим врятувати свої скальпи.

— Він уже розповідав мені,— може, дещо

голосніше, ніж треба було за цих обставин,

відповіла Мейбл.— Це він мені все описував

у листах, які я зберігаю, і я вам від глибини

душі' дякую за цю послугу. вас, Слідо-

пите, винагородить сам бог, і на світі нема

такої послуги, якої дочка, не задумуючись, не

зробила б із вдячності за врятоване життя батька.

— Отож, такі ви всі, любі, щиросерді створіння! Я вже зустрічався з такими й раніше, а про деяких чував з розповідей. Сержант сам розповідав мені про свої парубоцькі роки, і про вашу матінку, і про те, як він упадав за нею, і скільки йому довелося зазнати невдач та прикрощів, доки, нарешті, він добився її руки.

— Моя матуся жила так недовго, що навіть не встигла належно віддячити йому за всі ті страждання, яких він натерпівся, добиваючись її руки,— сказала Мейбл із тремтінням у голосі.

— Так і він мені говорив. Чесний сержант нічого не приховував від мене, бо, як набагато старший роками, він завжди в розвідці ставився до мене, як до сина.

— А може, Слідопите, він і справді не проти, щоб мати вас за родича? — жартома сказав Джаспер, хоча хрипкий голос звів нанівець його спробу пожартувати.

— А якби й так, Прісна Водо, то що тут поганого? Він знає мене і в розвідці, і в пошуках слідів, і в боях з французами. Часом, хлопче, мені спадає на думку, що всім нам треба вже думати про дружин, бо людина, котра живе в лісі в оточенні самих ворогів та звірів, з часом втрачає деякі свої природні почуття.

— Судячи*ттО"чтих, кого я тут побачила,— зауважила Мейбл,— я б сказала, що люди, які довго прожили в лісах, забувають навчитися лицемірства й багатьох інших вад городян.

— Це не легко, Мейбл, жити в присутності бога і не відчувати сили його благодаті. Доводилося мені бувати на божих відправах у церкві нашого форту, і я з усіх сил намагався, як це личить справжньому воякові, звести свою душу з молитвою, бо, хоч я людина й цивільна і не значуся в реєстрі війська його королівської величності, проте служу англійському королеві й беру участь у його битвах,— так от, я намагався вшановувати бога на гарнізонний лад, але так ніколи й не пробудив у своїй душі почуттів урочих і справжньої любові, які приходять, коли я буваю в лісі сам на сам з моїм богом. Там стоїш ніби віч-на-віч зі всевишнім: все довкола таке свіже й прекрасне, ніби —допіру вийшло з його рук — ніяких тобі сухих догм чи віровчень, які лише заморожують чуття. Так, так, справжній храм — це, зрештою, ліс, бо там думки твої не скуті й витають вище хмар.

— То чистісінька правда, добродію Слідо-; пите,— потвердив Ken,— і це найкраще зна-' ють ті, хто багато часу проводить в самотині. От, скажімо, в чім.причина, що всі, хто плаває на морі, загалом у всьому покладаються на релігію і на совість, як не в тім, що вони менше труться серед суходільної гріховності

і більше бувають віч-на-віч з провидінням? Скільки разів, бувало, отак