Слідопит - Купер Джеймс Фенімор

І, наскільки мені відомо, між водоспадом та залогою більше нема човнів, окрім цих двох; та й не думаю, щоб під дулами твоєї та моєї рушниць зміг проскочити коли-небудь хоч один мінг. Не буду вихвалятися, Джаспере, але по всьому кордоні всім добре відомо, що мій "оленебій" рідко не влучає в ціль.

— Ваш хист, Слідопите, визнаний усіма й кожним, однак, щоб набити порохом рушницю і вставити кулю, потрібен час, а ви ж не на землі, за добрим укриттям, де можна зручно стріляти. А якби вам наша пірога, ви змогли б перевезтися, не замочивши рушниці?

— Питаєш, чи вміє орел літати, Джаспере? — відповів той, сміючись своїм звичним сміхом і оглядаючись назад.— Але краще б тобі зараз не гребти сюди під кулі, бо ті негідники, бачу, знову подумують відновити стрілянину.

— Це можна зробити п без будь-якого ризику. Ось добродій Ken піде до човна і кине гілочку на воду, аби визначити напрямок течії, що відходить саме звідти і йде до вашого каменя. Дивіться, он він уже кинув її; якщо вона підпливе прямо до вас, підніміть руку, і ми пустимо пірогу. Якби навіть човен і проминув вас — не страшно: його підхопить нижче вир і все одно— приб'є до нашого берега, і там я його зловлю.-ч

Ще не встиг Джаспер доказати, як Слідопит уже помітив гілку — її несло прямо на нього. Коли вона пропливала поряд, він схопив і підняв її, на знак успіху, над головою. Ken зрозумів сигнал і негайно пустив пірогу за водою, спрямувавши її з такою завбачливістю і спритністю, на які здатний був тільки справжній моряк.

Пірога попливла в тому самому напрямкові, що й гілка, а за хвилину її вже затримав Слідопит.

— Це було зроблено, Джаспере, з кмітливістю прикордонця,— промовив, усміхаючись, Слідопит,— але й таланти твої теж стосуються переважно води, як мої, звичайно,— лісу. Иу, хай тепер падлюки мінги зводять курки й ціляться, бо це буде, мабуть, востаннє, коли вони матимуть нагоду безкарно стріляти по людині, котріІГ ніде сховатися.

— Чому ж ніде: штовхніть пірогу поперек течії до мене, а самі в цю мить падайте на дно,— нетерпляче гукнув Джаспер!— Навіщо так ризикувати.

— Я люблю стояти перед своїми ворогами віч-на-віч, як личить воякові, коли вони самі подають цей приклад! — з гордістю відповів. Слідопит.— Я народився не червоношкірим, а білим і битимуся не з засідки, а відкрито, як і личить білому.

— А Мейбл?

— Правда, хлопче, правда... Сержантова донька мусить бути врятована, а тому нічого, як ти кажеш, по-дитячому ризикувати. Ти й справді гадаєш, що можеш упіймати пірогу там, де стоїш?

• — В цьому не може бути жодного сумніву, якщо ви штовхнете її з усіх сил.

Слідопит приклав належне зусилля, легенька пірога шугнула впоперек течії, і Джаспер ухопив її рукбю, коли вона підпливала до берега. Припнути пірогу і зайняти в чагарникові потрібну позицію було вже справою якоїсь миті, після чого друзі міцно потисли один одному руки, ніби зустрілися по хтозна-якій довгій розлуці.

— А тепер, Джаспере, побачимо, чи наважиться хто з тих недолюдків-мінгів перепливти Освего, як мій "оленебій" вищирить зуби. Ти, безумовно, спритніший з веслом, гребком і вітрилом, аніж з рушницею, але fr .тебе хоробре серце й тверда рука, а саме ЦБОГО й треба в бою.

' — Я стану між ворогами і Мейбл,— спокійно промовив Джаспер.

— Так, так, ми повинні вберегти сержан-тову доньку. Ти мені взагалі подобаєшся вже сам по собі, хлопче, ну а тепер ти мені подобаєшся ще дужче тим, що думаєш про беззахисну дівчину в тяжку годину, коли є потреба у твоїй мужності. Диви, Джаспере! Троє негідників і справді сідають у пірогу. Мабуть, гадають, що ми повтікали, інакше вони напевно ж не відважилися б на такий крок прямісінько перед дулом мого "оленебоя".

Ірокези таки й справді вирішили зробити спробу перебратися через річку пірогою, вважаючи, що Слідопит та його друзі, які тим часом чудово замаскувалися, дійсно кинулися навтікача. Саме так, мабуть, на їхньому місці й вчинили б люди білої раси, проте на руках наших друзів була Мейбл, а крім того, маючи за плечима сувору школу війни в лісових умовах, вони добре усвідомлювали, що не можна не відстоювати цю єдину позицію, котра й справді якоюсь мірою давала їм прихисток.

Як казав Слідопит, у пірозі було троє вої-

нів: двоє на колінах, з націленими рушницями,

готові щомиті спустити курки, а третій — стоя-

чи на весь зріст у кормі, з веслом. Та це вже

було потім, як вони відчалили від берега, а до

цього ірокези спочатку перетягли човна вгору

по річці далеченько за поріг,— аж туди, де

течія вповільнює свій плин. Вже з першого

погляду булТвидно, що ірокез, який правував

пірогою, чудово знав своє діло, бо вона від

його широких і розмірених гребків шугала

кришталевою гладінню тихої ріки, як пір'їн-

ка в повітрі. *

— Можна пальнути? — шепнув Джаспер, гарячкуючи від нетерпіння вступити в бій.

— Ні, ні, ще не час, хлопче! Адже їх тільки троє, і якщо добродій Ken уміє користуватися тими пугачами, що в нього за поясом, то ми зможемо навіть дозволити їм зійти на берег і ще й заберемо назад свою пірогу.

— Але ж Мейбл?..

— Нема чого боятися за сержантову доньку. Ти ж кажеш, вона в дуплі дерева, вхід до якого ти розсудливо заплів ожиною. Коли ти після себе й справді так замів сліди, як запевняєш, то мила дівчина може там сидіти й місяць, насміхаючись собі над мін-гами.

— Ніколи не можна бути певним... Я вже жалкую, ще/ не підвів її ближче до нашого сховку.

— Навіщо, Прісна Водо? Щоб над її милою голівкою свистіли кулі, а серденько тріпотіло від жаху? Ні, ні, їй краще бути там, де вона тепер, бо там безпечніше.

— Ніколи не вгадаєш, де краще... Ми самі думали, що сидимо в безпеці за кущами, і все ж, як бачите, нас знайшли.

— І те жовтороте чортеня поплатилося за свою цікавість, а цих негідників чекає...

Та він не доказав, бо в цю мить пролунав постріл і мінг, що стернував, високо підскочив у пірозі й гепнув разом з веслом через борт у воду, а в одному місці над кущами по той бік річки піднявся й швидко розсіявся клубок диму.

— То Змій сичить! — вигукнув захоплено Слідопит.— В жодного делавара ще не билося в грудях таке віддане й мужнє серце! Ет, жаль, що він втрутився, але ж звідки йому було знати, що ми напоготові... Звідки йому було знати.

Щойно пірога зосталася без керманича, її підхопила течія і понесла прямо на поріг. Не в змозі будь-що вдіяти проти могутньої стихії і обидва індіянини, залишившись напризволяще, в жахові тільки зирили довкола. На Чингачгукове щастя, увага ірокезів була прикована до їхніх двох товаришів, які опинилися в небезпеці, а то йому було б таки непереливки — чи й взагалі неможливо будь-як урятуватися від помсти ворогів. Але жоден з них і з місця не зрушив, хіба що де заховався й очей не зводив з двох небораків, що лишилися в пірозі. Ще не минуло, напевне, й стільки часу, як забрала наша розповідь, а пірогою вже стало крутити і жбурляти на всі боки серед валунів, й обидва шукачі пригод змушені були впасти долілиць на її дно — єдине, чим можна було зберегти рівновагу човна. Та й ця їхня природна хитрість, як незабаром з'ясувалося, була марна, бо легенька пірога, з силою вдарившись об скелю, перевернулася, й обидва воїни попадали у воду. Річкг^ проте, рідко коли буває глибока на порогах, окрім тих місць, де швидка течія повимивала ями, тому потопитися ірокези не могли, зате рушниці свої вони погубили й тепер змушені були всілякими способами — де вбрід, а де плавом — діставатися

до свого берега. Пірогу ж викинуло на камін-

ня посеред річки, де нею не могли поки що

скористатися ні її законні власники, ні во-

роги. — ^

— Тепер наша черга, Слідопите! — вигукнув Джаспер, коли ірокези вибдаелй^на най-мілкіше місце порога і показалися ма*йже на весь зріст.— Я беру на себе того, що йде вище по течії, а ви беріть другого.

Юнак був такий схвильований усіма подіями; які відбувалися в нього на очах, що ще не докінчив говорити, як вистрілив, та намарне, бо обидва ірокези тільки підняли руки з презирства до стрільця. Слідопит не стріляв зовсім.

— Ні, Прісна Водо,— відповів він,— я не проливаю кров без потреби; моя куля добре загорнена в ремінець і загнана шомполом для більшої необхідності. Я ненавиджу мінгів, як і личить тому, хто давно в спілці з делавара-ми — їхніми заклятими й одвічними ворогами, але я не вистрелю в жодного з цих негідників, якщо не побачу в цьому доконечної потреби. Лише заради примхи я не вистрелю навіть в оленя. Тільки проживши довгі роки у пущі, переконуєшся у вірності цієї думки. Вистачить з нас допоки й одного забитого індіянина, тим більше, що, може, доведеться ще вводити в дію "оленебоя" на допомогу Змієві, котрий своїм безстрашним учинком дав цим скаженим дияволам знати, що він сидить у них під самим боком. Я не я, коли один з них уже не скрадається до нього — он дивись, берегом, пригинаючись, немов той хлопчак із нашої залоги, коли він хоче підстрелити вивірку з-за поваленого дерева.

Слідопит показав пальцем, і Джаспер своїм ітетким зором одразу помітив постать на тому березь Один з молодих ірокезьких воїнів, ^алаючи, певне, бажанням відзначитися, непомітно покинув свій загін і пішов, скрадаючись, до шалини, у якій причаївся Чингачгук. Оскільки ж Великий Змій був обманутий зовнішньою байдужістю своїх ворогів, а крім того зайнятий, мабуть, ще якимись своїми приготуваннями, ворог уже сягнув такого місця, з якого добре бачив делавара. Він уже налаштував рушницю. Самого ж Чингачгука не було видко з західного берега. Справа в тому, що поріг був на вигині Освего і коліно річки зі східного боку утворювало такий великий закрут, що Чингачгук по прямій був дуже близько від своїх ворогів, хоча берегом відстань між ними була добрих кількасот футів, завдяки чому Слідопит з Джаспером перебували від делавара приблизно на однаковій відстані, що й ірокези. Ширина річки в цьому місці становила, може, трохи менше двохсот ярдів, і приблизно така була й віддаль від обох спостерігачів до ірокеза, котрий скрадавсЯ до Чингачгука.

— Змій десь там,— зауважив Слідопит, ні на мить не зводячи очей з молодого воїна.— Дивно, щоб він настільки втратив пильність, аби дозволити так близько підійти до • себе цьому паскуді-мінгові з відверто кровопролитними замірами в душі.

— Гляньте! — перепинив його Джаспер.— Он прибило до каменя труп індіянина, що його встрелив делавар, і голова вся на, поверхні.

— Може бути, хлопче, може бути! Людина, коли її покинув дух життя,— все одно, що гнила колода.