Король Матіуш Перший - Корчак Януш
— Чому в них немає кіно, просторого, чистого житла, зброї для захисту від диких звірів? Адже золота й діамантів у них стільки, що діти граються ними, як простими камінчиками".
— Через те, що білі брати не хочуть нам допомогти, — пояснив йому Бум-Друм.
І Матіуш вирішив, як тільки повернеться на батьківщину, дасть у газетах оголошення, щоб усі, хто бажає, їхали до Африки будувати будинки і прокладати дороги.
Але жодні найяскравіші враження не могли витіснити з його голови думок про власну країну і про реформи.
Одного дня, коли вони оглядали величезну золоту жилу, Матіуш попросив Бум-Друма позичити йому трохи золота.
— Та бери, скільки хочеш, скільки верблюди відвезуть! У мене його, що піску в пустелі! — розреготався у відповідь Бум-Друм. — Давати у борг другові? Ні, білий друже, бери все, що тобі подобається. Бум-Друм любить свого білого друга й готовий служити йому до самої смерті.
Пора повертатися додому. Бум-Друм влаштував на прощання велике свято — свято дружби.
Під час бенкету він розрізав собі палець гострою мушлею, те саме зробив Матіуш. Чорний владика злизав краплю крові з пальця Матіуша. Матіуш по— слідував його прикладу. Хоча це було неприємно, але, навчений гірким досвідом, він не опирався. За цією процедурою послідували інші. Матіуша кинули в ставок, який кишів крокодилами й отруйними зміями, але Бум-Друм негайно стрибнув у воду й витягнув його. Потім — намазавши якимось жиром, штовхнули Матіуша у вогнище. І знову тієї миті кинувся у вогонь Бум-Друм і врятував друга. Матіуш навіть не обпікся, лише волосся обпалив. Але це ще не все. Матіуш стрибнув із високої пальми, а Бум-Друм так вправно його підхопив, що він зовсім не забився.
"До чого весь цей цирк?" — дивувався Матіуш. І професор пояснив йому: злизана крапля крові означає: якщо Матіуш вмиратиме в пустелі від спраги, то друг напоюватиме його власною кров'ю. І взагалі, де б Матіушу не загрожувала небезпека — на воді, у повітрі, у вогні, — чорний брат Бум-Друм, ризикуючи життям, прийде йому на допомогу.
— Ми, білі, — говорив професор, — пишемо договори на папері, а вони не вміють писати й укладають договори таким чином.
Жаль розлучатися з новими друзями, але на батьківщині чекають невідкладні справи.
Напередодні від'їзду засмучений Матіуш востаннє пішов погуляти в ліс. Яскраво світив місяць. У казково красивому лісі було тихо-тихо. Раптом почувся шерех. Що це? Тигр? Змія? Матіуш зробив крок уперед, і ззаду знову щось зашаруділо.
Ясно, за ним хтось крадеться. Він зупинився, вийняв із кобури револьвер — і чекає.
Матіуш розгледів її при світлі місяця, це була дочка вождя, — маленька весела Клу-Клу. "Дивно, навіщо вона тут о цій порі?" — здивувався Матіуш.
— Що з тобою, Клу-Клу? — запитав він мовою її племені. (Матіуш уже трішки навчився говорити цією мовою.)
— Клу-Клу кички рец, Клу-Клу кин брун.
Вона говорила довго-довго, але Матіуш нічого не зрозумів. Він запам'ятав лише деякі слова: "Кики, рец, брун, буз, кин".
Під кінець Клу-Клу заплакала.
"Напевно, з нею сталася якась біда". І, щоб утішити її, він дав їй годинник, люстерко і красивий флакончик. Але це не допомогло — обличчям Клу-Клу все ще котилися сльози.
Що б це означало?
Повернувшись додому, він повторив професорові слова, які запам'ятав, і той сказав: Клу-Клу дуже його полюбила і хоче виїхати разом із ним.
Матіуш попросив професора переказати Клу-Клу, що він скоро запросить у гості її батька, і тоді вона зможе з ним приїхати.
Проте думати про маленьку Клу-Клу було ніколи: перед від'їздом ще було багато клопотів.
На п'ятсот верблюдів нав'ючували мішки із золотом, коштовним камінням, фруктами, африканськими ласощами, прив'язували бурдюки з вином і солодкими напоями. Не забули і про сигари для міністрів.
Матіуш умовився з Бум-Друмом через три місяці прислати клітки для диких звірів. І попередив, що може прилетіти аероплан — велика залізна птиця з білою людиною в животі. Хай не лякаються.
Нарешті настав день від'їзду, і рано-вранці вони рушили в зворотну дорогу. Дорога через пустелю вже не здавалася такою страшною: перенесені випробування загартували мандрівників.
XXIV
оки Матіуш гостював у Бум-Друма, міністри не гаяли часу дарма: вони укладали конституцію. А коли завершили, з нетерпінням стали чекати короля. Адже без королівського підпису цьому папірцеві гріш ціна!
Ждуть, ждуть, а Матіуш усе не іде. "Де він, куди подівся?" — губляться міністри у здогадах. Їм відомо, що він благополучно досяг берегів Африки, потім їхав поїздом, жив деякий час у наметі у прикордонному поселенні білих. А далі, доповідав гарнізонний офіцер, вождь людожерів прислав за Матіушем верблюдів, він виїхав і як у воду канув.
Але одного прекрасного дня від Матіуша надходить телеграма:
ЖИВИЙ, ЗДОРОВИЙ, СКОРО БУДУ ВДОМА.
— Щасливчик цей Матіуш! — заздрили йому іноземні королі.
— Таланить йому, — шепталися міністри й зітхали. "З війни повернувся — засадив нас у в'язницю, — думали вони, — а тепер, чого доброго, велить засмажити і з'їсть. Відомо, хорошого людожери не навчать!"
Повертався на батьківщину Матіуш у прекрасному настрої. Ще б пак! Подорож удалася на славу. Він засмаг, виріс, і апетит у нього був вовчий. Не підозрюючи, які страхи мучать міністрів, він вирішив пожартувати з них.
— Ну як, залізниці в порядку? — запитує король, коли всі зібралися в тронному залі.
— У порядку, — відповідає міністр залізниць.
— Ну, дивіться, а то я накажу зварити вас у крокодиловому соусі. А фабрик багато побудували?
— Багато, — відповідає інший міністр.
— Дивіться, а то я велю начинити вас бананами і засмажити.
У міністрів фізіономії витягнулися і зблідли, а Матіуш не витримав і розреготався.
— Панове, — сказав він, — не бійтеся, будь ласка! Я не став людожером. І те, що говорили про мого друга Бум-Друма, вигадка і наклеп.
Міністри не повірили б жодному слову з розповіді Матіуша про його надзвичайні пригоди, якби своїми очима не побачили цілий ешелон вагонів, завантажених золотом, сріблом і коштовними каменями. А коли Матіуш роздав їм дарунки Бум-Друма — ароматні сигари й солодкі африканські вина, — міністри змінили гнів на милість.
У маніфесті говорилося: "За велінням його королівської величності віднині й надалі країною управлятиме народ в особі парламенту" і так далі.
— Тепер прошу записати, що я хочу зробити для дітей, — сказав Матіуш. — Гроші є, і можна приступити до справи. Отже, кожен хлопчик і кожна дівчинка отримають до літа по два м'ячі, а взимку — ковзани. Після уроків усім учням видавати по одній цукерці й солодкому пиріжку. Дівчаткам, крім того, щороку видавати по новій ляльці, а хлопчикам — перочинний ножик. У всіх школах спорудити гойдалки й каруселі. До кожної купленої книжки або зошита безкоштовно додаються перевідні картинки. Це лише початок, надалі я маю намір здійснити багато реформ. Прошу підрахувати, скільки це коштуватиме і скільки часу знадобиться на їх здійснення. На підрахунки даю тижневий термін.
Уявіть собі радість хлопців, коли вони дізналися про реформи. А в газетах писали, що це лише початок. Отже, буде ще краще!
І ось усі, хто вмів писати, почали строчити Матіушу листи з проханням зробити те-то і те-то. У королівську канцелярію листи приносили мішками. Статс-секретар переглядав їх і викидав у корзину. Так завжди роблять у королівських канцеляріях. Матіуш про це, звичайно, не знав. Але одного дня він побачив, як лакей тягне на королівський смітник величезний кошик паперів.
"А чи немає там, випадково, рідкісних марок?" — подумав Матіуш (Він збирав марки й наклеював у спеціальний альбом).
— Що це за папери й конверти? — запитав він.
— А я звідки знаю? — відповів лакей не дуже люб'язно.
Матіуш поглянув: листи адресовані йому. Тоді він наказав віднести кошик у королівський кабінет і викликав секретаря.
— Що це за папери, пане секретар?
— Та так, усякі дріб'язкові листи вашій королівській величності.
— А хто розпорядився викидати їх на смітник?
— Так завжди робили!
— Отже, погано робили! — розлютився Матіуш. — Якщо лист адресований мені, я один можу судити, дріб'язковий він чи ні. Віднині всі листи прошу передавати мені! Я сам їх читатиму.
— Ваша величність, королі одержують дуже багато листів. А якби народ ще дізнався, що вони самі їх читають, листів скупчилися б цілі гори. І так десять чиновників лише тим і займаються, що відбирають і читають найважливіші.
— А які вважаються важливими?
— Від іноземних королів, фабрикантів та інших впливових осіб.
— А неважливі?
— Вашій величності найбільше пишуть діти. Що спаде в голову, те й пишуть. А деякі так нашкрябають, що нічого не розбереш.
— Якщо вам важко розбирати дитячі карлючки, я сам читатиму листи хлопчиків. А чиновникам дайте іншу роботу. Я ось теж хлопчик, а виграв же війну з трьома королями і здійснив подорож, на яку жоден з моїх дорослих міністрів не відважився.
Секретар, не сказавши й слова, з низьким поклоном вийшов, а Матіуш взявся за читання. Година минала за годиною, а Матіуш усе читав. Церемоніймейстер кілька разів підглядав у замочну шпарину: чим зайнятий король і чому не йде обідати? Але, бачивши короля, схиленого над паперами, не наважувався його турбували.
Матіуш читав, читав, а листів не зменшувалося, хоча найрозбірливіші карлючки він відкладав убік, на потім. Хлопці писали Матіушу про всяку всячину: один хлопчик розповідав свій сон; інший писав, які в нього чудові голуби і кролики, і він хоче подарувати двох голубів й одного кролика королеві, але не знає, як це зробити; третій ділився з королем своїми планами на зиму, коли він отримає ковзани. Одна дівчинка прислала власноруч написаний вірш, інша намалювала картинку. Від якогось хлопчика надійшов у дарунок цілий альбом малюнків на тему: "Матіуш у країні людожерів". Не дуже схоже, зате красиво, і Матіуш із задоволенням розглядав ілюстрації.
Але найбільше було листів із проханнями. Хто просив велосипед, хто фотоапарат, хто поні. Одна дівчинка писала, що в неї хвора мама, а грошей на ліки немає. Хлопчик скаржився: у нього немає черевиків і ні в чому ходити до школи, а вчитися дуже хочеться. Він навіть табель у конверт вклав, аби Матіуш не подумав, ніби він ледар.
"Може, краще роздавати дітям черевики, а не м'ячі та ляльки?" — подумав Матіуш, прочитавши ці листи.
До пізньої ночі просидів він за письмовим столом, навіть вечерю велів принести в кабінет.