Мемуари тата Мумі-троля - Янссон Туве
Що затишніше я почувався разом з ними біля кахляної пічки, то важче було мені зберігати в собі дух волі та звитяги морського орла. Сподіваюся, любий читачу, ти розумієш мене? Я почувався наче в клітці і водночас наче покинутий напризволяще, ніхто і ніщо… А надворі завивав вітер і періщив дощ.
Отого надзвичайного вечора, про який я хочу розповісти, негода шаленіла не на жарт. Дах скрипів і тріщав, південно-західний вітер рвав на клоччя дим, що струменів з комина, а злива, немов чиїсь прудкі ноженята, лопотіла по ґанку (я перебудував командний місток на ґанок і прилаштував поруччя, оздобивши його орнаментом із соснових шишок).
– Мамо! Ти почитаєш нам до сну? – озвалися зі своїх ліжечок діти Мюмлі.
– Неодмінно! На чому ми зупинилися?
– Поліцейський… інспектор… Твіґґс… поволі… підкрадався… ближче! – хором зарепетували малюки.
– Гаразд, – урвала їх Мюмля. – Слухайте: "Поліцейський інспектор Твіґґс поволі підкрадався ближче. Що це там зблиснуло? Дуло револьвера? З холодною рішучістю здійснити правосуддя він крався у темряві, зупинився, потім поволі рушив далі…"
Я неуважно слухав розповідь Мюмлі, бо ж чув її уже не раз.
– Ця байка мені подобається, – мовив Привид, вишиваючи чохол для кілочків (схрещені кості на чорній фланелі) і позираючи на годинник.
Верть сидів перед відчиненими дверцятами печі, тримаючи за лапку Підливку. Потішник розкладав пасьянс. Фредріксон, лежачи на животі, милувався малюнками в книжці "Подорож Океаном". Це було спокійне, затишне, розмірене родинне життя, і що глибше я у нього занурювався, то тривожніше ставало мені на душі. Я відчував мандрівну сверблячку…
Час від часу море хлюпало шумовинням у чорні шибки, що дзеленчали від поривів вітру.
– Опинитись би такої ночі посеред моря, – мовив я стиха сам до себе.
– Вісім балів… Якщо не більше, – підхопив Фредріксон, не відводячи погляду від мальованих хвиль у своїй книжці.
– Піду погляну, яка надворі погода, – пробурмотів я і вислизнув з будинку.
Якусь мить стояв непорушно, прислухаючись. Прибій сповнював навколишню темряву грізним гуркотом. Я принюхався, прищулив вуха і рушив до моря.
Шторм налітав на мене з шаленою люттю, аж я заплющив очі, аби не бачити жахіття, що навісніло тієї буремної осінньої ночі. Страх, що робилося! Про таке й думати не хотілося…
До речі, то був один з небагатьох випадків, коли я взагалі ні про що не думав. Просто знав, що мушу зійти на берег до ревучих хвиль. Мене вело туди магічне Передчуття, яке не раз потім, в подальшому житті, не підводило мене.
Місяць вийшов з-поза хмар, мокрий пісок пляжу вилискував, наче метал. Хвилі гуркотіли, вдаряючись до скель, немов лава білих драконів, грізно здіймалися угору, розчепіривши кігті, з ревом опадали додолу, шипіли, відповзаючи, і поверталися знову.
Я й зараз весь у полоні спогадів!
Що змусило мене наперекір пітьмі та холоду (а для мумі-тролів, як ви знаєте, немає нічого гіршого за студінь) вийти на берег моря саме тієї знаменної ночі, коли до нашого острова прибило Маму Мумі-троля? (Ах, яка то дивна річ – свобода!)
Міцно вчепившись лапами у дошку, вона летіла на гребенях хвиль, нею шпурляло, мов м'ячиком, то майже викидаючи на берег, то знову затягаючи у море.
Я кинувся у воду, горлаючи що мав сили:
– Я тут!!!
Ось її знову понесло до берега. Вона випустила з лап дощечку і безпомічно борсалася у хвилях. Незмигним поглядом я дивився на чорну стіну води, що сунула на мене. Ухопив в обійми потерпілу, а вже наступної миті нас закрутило у водоверті прибою. З надприродним зусиллям я вчепився лапами у пісок, тримався щосили, аби мене не знесло у море, рачкував до берега, спотикався, повз, боровся зі стихією, а хвилі зажерливо хапали мене за хвоста – аж врешті опинився у безпеці, далеко від розбурханого моря зі своєю прекрасною ношею на руках. Ах, хіба можна порівняти цей вчинок з порятунком тітки пані Гемулевої! Я врятував красуню з родини мумі-тролів, вона була така ж, як я, тільки ще гарніша!
Вона сіла на піску і раптом закричала:
– Урятуйте торбинку! Урятуйте торбинку!
– Але ж вона з вами… – мовив я.
– Ой, а я й не помітила, – зраділа порятована. – Яке щастя…
Вона розкрила свою велику чорну торбинку і заходилася запопадливо порпатися у ній, аж врешті добула пудреницю.
– Мабуть, морська вода зіпсувала пудру, – засмутилася вона.
– Ви й без пудри дуже вродлива, – галантно зауважив я.
Вона звела на мене погляд своїх чарівних очей і страшенно зашарілася.
Дозвольте мені на цій чудовій ноті завершити розповідь про свою буремну молодість, завершити мемуари на тому, як Мама Мумі-троля – найпрекрасніша з усіх мумі-тролів – увійшла в моє життя! Після цього вона ласкавим і мудрим поглядом оцінила всі мої витівки, а я почав поводитися виважено та статечно, та водночас втратив чар нестримної свободи, який спонукав мене до написання оцих мемуарів.
Усе це відбувалося страшенно давно, але тепер, повертаючись спогадами у минуле, я ловлю себе на думці, що залюбки пережив би ті часи ще раз, хоча, можливо, й по-іншому.
Я відкладаю перо в цілковитій упевненості, що чудова пора пригод наперекір усьому не завершилася (це було би надто сумно).
Нехай кожен гідний поваги мумі-троль замислиться над моїми враженнями та почуваннями, мужністю, мудрістю, над моїми чеснотами (а можливо, навіть над вчиненими мною дурницями) – якщо він ще не вирішив набиратися розуму шляхом здобування власного досвіду, шляхом важким і чудовим водночас, як це належиться юному, талановитому мумі-тролеві.
На цьому завершуються Мемуари.
Але є ще важливий епілог.
Епілог
Мумі-тато відклав перо для писання мемуарів і обвів поглядом свою родину, котра сиділа за столом на ґанку.
– Браво! – зворушено вигукнула Мумі-мама.
– Браво, тату! – підхопив і собі Мумі-троль. – Тепер ти станеш знаменитим!
– Що ти таке кажеш! – аж підскочив з несподіванки Тато.
– Усі, хто прочитають цю книгу, повірять, що ти знаменитий! – упевнено сказав Мумі-троль.
Письменник від утіхи заметляв вухами.
– Можливо, так і станеться!
– А далі? Що було далі? – устряв Чмих.
– О, потім… – Тато зробив невизначений жест, маючи на увазі будинок, свою родину, садок, Долину Мумі-тролів і взагалі все, що настає після молодості.
– Любі дітоньки, – соромливо мовила Мумі-мама, – потім почалося все те, що маємо нині…
Раптовий порив вітру потермосив ґанком. Дощ припустив мов з відра.
– Ой, що ж то робиться у відкритому морі в таку ніч, – пробурмотів сам до себе Тато Мумі-троля.
– Але ж був іще мій тато! – зауважив Нюхмумрик. – Потішник, чи не так? Що з ним трапилося? І з моєю мамою?
– І з Вертем! – скрикнув Чмих. – Покинули напризволяще мого єдиного тата? Не кажучи вже про його колекцію ґудзиків та Підливку!
На ґанку запала тиша.
І саме тієї миті, у найнеобхідніший для цієї історії момент, у двері постукали. Три сильні короткі удари.
– Хто там? – підхопився з-за столу Мумі-тато.
– Відчиняй! Надворі холодно і мокро! – відповів густий бас.
Мумі-тато широко розчахнув двері.
– Фредріксоне! – зарепетував він.
Досередини і справді увійшов Фредріксон, обтрусився від дощу і сказав:
– Нелегко було тебе знайти! Привіт!
– Ти нітрохи не постарів! – тішився Тато. – Який я радий! Який я радий!
Тут почувся тихий приглушений голос:
– У ніч звершення долі покинуті кості гримотять голосніше! – і Привид власною персоною з привітною усмішкою на устах виліз із Фредріксонового наплічника.
– Ласкаво просимо! – припрошувала Мумі-мама. – Приготувати вам ромового пуншу?
– Дякую, дякую, – кланявся Фредріксон. – Один мені та один Привидові. І ще кілька тим, що залишилися надворі!
– Хто ж там зостався?
– Та, – засміявся Фредріксон. – Кілька батьків. Вони трохи соромляться.
Чмих з Нюхмумриком кинулися надвір під дощ, де, страшенно ніяковіючи (бо ж так довго не давали про себе чути), мерзли їхні тати і мами. Верть тримав за лапку Підливку, наплічники в обох були ущерть напхані колекціями ґудзиків. А ще там стояв Потішник з погаслою люлькою в роті і Мюмля, котра плакала від розчулення, і Доня Мюмлі, і тридцять четверо діток Мюмлі, і, звичайно, Маленька Мю (вона нітрішки не підросла). Коли всі увійшли досередини, на ґанку стало так тісно, аж стіни повигиналися назовні.
То була неповторна ніч!
Стільки запитань, вигуків, обіймів, пояснень та келихів з ромовим пуншем ще жоден ґанок не бачив і не чув! Коли ж тато і мама Чмиха заходилися сортувати колекції ґудзиків і одразу ж половину подарували своєму синочкові, здійнявся такий шарварок, що Мюмля вирішила про всяк випадок позапихати своїх діток до комірчини з одягом.
– Прошу тиші! – вигукнув Фредріксон, піднімаючи келиха. – Завтра…
– Завтра… повторив за ним Тато Мумі-троля, й очі у нього спалахнули задьористим юнацьким блиском.
– Завтра Велика Пригода продовжиться! – вигукував Фредріксон. – Ми полетимо "Мурською Сиринадою"! Усі! Мами, тати і діти!
– Не завтра, ще сьогодні вночі! – закричав Мумі-троль.
На світанні, коли світ ще був оповитий досвітньою імлою, товариство висипало у садок. На сході небо посвітліло в передчутті появи сонця. Воно ось-ось мало зійти, за кілька хвилин ночі не стане, і все почнеться спочатку.
Відчинилася нова брама у Неймовірне та Можливе, настав новий день, коли все на світі може трапитися, якщо ти сам нічого не маєш проти…
