Між морквою та цибулею - Шеклі Роберт
Ви, певно, пам'ятаєте того забіяку, що жбурляв піском у 45-кілограмового хирляка? Звісно, цю проблему слабких людей неможливо вирішити, хоча Чарлз Атлас і стверджує протилежне. Справжньому забіяці подобається жбурляти піском у людей; від цього він отримує глибоке задоволення. І байдуже, що ви важите 120 кілограмів (кам'яні мускули і сталеві нерви), мудрі, немов Соломон, і дотепні, як Вольтер, — усе одно вам доведеться витягати з очей пісок образи, бо, ймовірно, ви нічого не зможете проти цього вдіяти.
Так міркував Говард Кордл — симпатичний чоловік, якого завжди відштовхували й зачіпали: прибиральники, фінансові адвокати, метрдотелі та інші особи, наділені владою. Кордл їх ненавидів. Він мовчки страждав від незліченних маніяків-агресорів, які лізли поперед нього в чергах, сідали в зупинене ним таксі й нахабно відбивали дівчат, з якими він розмовляв на вечірках.
Що найгірше, ці люди, схоже, самі прагнули до подібних вчинків і шукали нагоди, щоб завдати неприємностей ближньому.
Кордл не міг зрозуміти, чому так має бути, аж поки в один із днів у середині літа, коли він подорожував Північною Іспанією, йому не з'явився бог Тот-Гермес і не прошепотів пророчі слова:
— Слухай, синку, я добре знаю цю проблему, в рагу треба класти моркву, інакше м'ясо не протушиться.
— Моркву? — перепитав Кордл, намагаючись збагнути про що йдеться.
— Я кажу про тих типів, які не дають тобі жити, —пояснив Тот-Гермес. — Вони мусять так чинити, тому що вони — морква, а морква саме такою і є.
— Якщо вони — морква, — промовив Кордл, починаючи розуміти потаємний зміст, — тоді я...
— Ти, звісно, маленька, перламутрово-біла цибулина.
— Так! Боже мій, так! — вигукнув Кордл, несподівано вражений сліпучим світлом істини.
— Певна річ, ти й усі інші перламутрово-білі цибулини вважаєте моркву дуже неприємним явищем, такою собі безформною помаранчевою цибулиною, тоді як морква сприймає вас як вироджену круглу білу моркву. Я хочу сказати, що ви просто надто прискіпливо ставитесь одне до одного, тоді як насправді...
— Так, так, продовжуй! — у запалі вигукнув Кордл.
— Насправді ж, — оголосив Тот-Гермес, — у рагу для кожного відведено власне місце.
— Певна річ! Я зрозумів, я зрозумів, я зрозумів!
— А це означає, що всі, ким би вони не були, необхідні; і ви, якщо хочете отримувати задоволення, будучи славними симпатичними білими цибулинами, маєте прагнути ненависної вам помаранчевої моркви. Інакше вийде не рагу, а така собі... є...
— Юшка! — захоплено підказав Кордл.
— Вірно кумекаєш, хлопче, — схвалив Тот-Гермес. —Склади слова, священику і неси людям знання божественної формули.
— Юшка, — повторив Кордл. — Тепер я чітко бачу: ніжна цибулева юшка — це наше уявлення про рай, тоді як вогненно-червоний морквяний відвар уособлює пекло. Усе сходиться!
— Ом мані падме хум, — благословив Тот-Гермес.
— А як бути із зеленим горошком? Що означає, з погляду Бога, м'ясо?
— Не чіпляйся за метафори, — порадив Тот-Гермес. —Це лишає жахливі рани. Обмежся морквою та цибулею. І давай краще вип'ємо. Фірмовий напій!
— А спеції, куди зарахувати спеції? — не вгавав Кордл, зробивши чималий ковток з іржавої похідної фляги.
— Хлопче, ти ставиш запитання, відповісти на які можна лише масону тринадцятого ступеня у формі та білих сандаліях. Тож вибач... Пам'ятай лише, що все йде в рагу.
— У рагу, — пробурмотів Кордл, облизуючи губи.
— І особливо звертай увагу на моркву та цибулю. Ви у цій страві незамінні.
— Морква й цибуля, — повторив Кордл.
— Така ваша доля, — сказав Тот-Гермес. — Овва, та ми вже доїхали до Коруньї. Скинь мене тут де-небудь.
Кордл зупинив узяту напрокат машинку біля узбіччя дороги. Тот-Гермес підхопив із заднього сидіння рюкзак і вийшов:
— Дякую, що підкинув, приятелю.
— Нема за що... Дякую за вино. До речі, якої воно марки?
— Vino de casa з незначною домішкою старого еліксиру доктора Гамерфінгера з доданням сухої тонізуючої витяжки на основі фірмової розчинної кислоти. Виготовлене гнаррами у таємних лабораторіях Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі в рамках підготовки до великого загальноєвропейського турне.
— Чим би воно не було — воно, безперечно, є, — з почуттям сказав Кордл. — Чистий еліксир, як для мене. З ним можна вмовити антилопу купити краватку, а Землю перетворити з приплюснутої сфери на усічену піраміду... Про що це я?
— Не переймайся. Це частина твого шляху. Краще приляж.
— Коли боги наказують, прості смертні мають коритися, — співучо промовив Кордл і ліг на передньому сидінні. Тот-Гермес схилився над ним; його борода сяяла золотом, а дерева на задньому плані вінцем обрамляли голову.
— З тобою все гаразд?
— Ще ніколи в житті мені не було так добре.
— Побути з тобою?
— Це зайве. Ти навіть не уявляєш, як допоміг мені.
— Радий це чути, хлопче. Ти впевнений, що з тобою все гаразд? Тоді бувай.
І Тот-Гермес пішов у сонце, що заходило. Кордл лежав із заплющеними очима, легко розв'язуючи численні проблеми, які заводили у глухий кут найвеличніших філософів усіх епох. Він був трохи здивований, наскільки простими виявилися складні таємниці.
Нарешті Кордл заснув і прокинувся через шість годин. При цьому він забув більшість своїх геніальних здогадів і простих рішень. Це було незбагненно. Як можна було загубити ключі від Всесвіту?.. Але він згубив, і виправити ситуацію було неможливо. Рай втрачено назавжди.
Однак Кордл пам'ятав про моркву й цибулю, а також про рагу. Якби він міг вибирати, яке з геніальних рішень запам'ятати, то навряд чи вибрав саме це. Але сталося те, що сталося і нічого змінити не можна було. Кордл зрозумів, можливо інстинктивно, що у грі внутрішніх осяянь треба задовольнятися тим, що маєш.
Наступного дня, долаючи дрібні дорожні пригоди, він дістався до Сантандера й вирішив написати всім друзям дотепні листи і, можливо, навіть спробувати свої сили в написанні дорожніх нотаток. Для цього потрібна була друкарська машинка. Портьє в готелі підказав йому адресу ательє з прокату друкарських машинок. Там сидів клерк, що чудово володів англійською.
— Можна у вас взяти машинку на кілька днів? — запитав Кордл.
— Чому ні? — відгукнувся клерк. У нього було масне чорне волосся й тонкий аристократичний ніс.
— Скільки коштуватиме оця? — поцікавився Кордл, вказуючи на портативну модель "Ерики" тридцятирічної давнини.
— Сімдесят песет, тобто один долар на день. За звичайних умов.
— А хіба мої умови незвичайні?
— Звісно. Адже ви іноземець, у нас проїздом. Для вас це буде сто вісімдесят песет на день.
— Гаразд, — погодився Кордл, дістаючи гаманець. —На два дні, будь ласка.
— Прошу ще паспорт і п'ятдесят доларів застави. Кордл спробував обернути все на жарт.
— Я ж збираюсь на ній друкувати, а не одружуватися з нею.
Клерк знизав плечима.
— Послухайте, мій паспорт у портьє в готелі. Може, вистачить водійських прав.
— Звісно, ні! У мене повинен бути ваш паспорт на випадок неповернення речі.
— Але чому і паспорт, і застава? — здивувався Кордл, відчуваючи, що його намагаються водити за ніс. — Ця машинка не варта й двадцяти доларів.
— Ви експерт з ринкових цін в Іспанії на вживані німецькі друкарські машинки?
— Ні, але...
— Тоді дозвольте, сер, мені вести справи так, як я вважаю за потрібне. Крім того, я маю знати, для яких потреб ви використовуватимете нашу машинку.
— Використовуватиму?
— Так, використовуватимете.
Склалася одна з тих безглуздих закордонних ситуацій, яка може трапитися з кожним. Вимоги клерка були абсурдні, а манера триматися образлива. Кордл майже вирішив коротко кивнути, повернутися на каблуках і піти, але раптом згадав про моркву й цибулю. Йому згадалося рагу, і він зрозумів, що може бути будь-яким овочем, яким схоче.
Він повернувся до клерка, переможно посміхнувся й сказав:
— Ви хочете знати, як я збираюся використовувати вашу машинку?
— Саме так.
— Гаразд, — сказав Кордл. — Мушу визнати, я збирався запхати її в ніс.
Клерк витріщив очі.
— Це надзвичайно зручний метод перевезення контрабанди, — продовжував Кордл. — Крім того, я збирався підсунути вам крадений паспорт і фальшиві песети. А в Італії я продав би вашу машинку за десять тисяч доларів. Розумієте, у Мілані гострий дефіцит друкарських машинок; вони у розпачі й скуповують усе.
— Сер, — вимовив клерк, — ви, схоже, незадоволені.
— Слабо сказано, друже. Я передумав стосовно машинки. Але дозвольте зробити комплімент із приводу вашої англійської.
— Я її спеціально вивчав, — гордо заявив клерк.
— Це помітно. Незважаючи на певну слабкість у "р-р", ви розмовляєте немов венеціанський гондольєр, що страждає на "вовчу пащу". Найкращі побажання вашому шановному сімейству. А тепер я піду, і ви можете спокійно давити далі свої прищі.
Згадуючи цю сцену пізніше, Кордл дійшов висновку, що як на перший раз він непогано виступив у ролі моркви. Щоправда, фінал вийшов трохи награним, але загалом переконливим.
Найважливіше те, що він це зробив. І тепер, у тиші готельного номера, міг займатися не презирливим самобичуванням, а насолоджуватися тим фактом, що й сам поставив когось у незручне становище.
Він це зробив! Він перетворився з цибулини на моркву!
Але чи можна вважати його дії етичними? Імовірно, клерк не міг чинити інакше, адже він — продукт свого генетичного й соціального середовища і жертва виховання; він був природним, а не зумисне злостивим...
Кордл зупинив себе. Він помітив, що займається типово цибулинним самокопирсанням, в основі якого лежить неспроможність сприймати моркву інакше як вироджену цибулю.
Але ж тепер йому відомо, що у світі повинні існувати і цибуля, і морква, інакше не звариш рагу.
І ще він знав, що людина може бути будь-яким овочем на власний вибір: і кумедною маленькою зеленою горошиною, і грубим, різким зубком часнику (хоча, можливо, він чіпляється за метафори). У будь-якому разі людина може обирати собі місце у просторі між морквою та цибулею.
"Це варто добряче обміркувати", — відзначив Кордл, але не став цього робити. Натомість, знехтувавши дощем, він подався оглядати місцеві пам'ятки, а згодом продовжив свою подорож.
Наступний випадок трапився в Ніці, у затишному ресторанчику на авеню Диябль-Блю з картатими червоно-білими скатертинами та неосяжним меню, написаним від руки червоним чорнилом.
