Мемуари тата Мумі-троля - Янссон Туве
А дуже довгі та кучеряві слова зубрить годинами!
– Наприклад, гарголозимдонтолог, – підказав Потішник.
– Або антифіліфренсконсумція, – докинув і я собі.
– О, – вигукнула Доня. – Біля таких величезних слів йому довелось би розбити наметовий табір! Ночами він обгортається своєю довжелезною рудою бородою. Половиною бороди накривається, а інша половина служить йому матрацом. Удень в бороді мешкають дві маленькі білі мишки. їм не треба платити за помешкання, бо вони дуже симпатичні!
– Перепрошую, – втрутився Верть, – у мене закралася підозра, що вона знову забиває нам баки…
– Мої братчики і сестрички теж так кажуть, – анітрохи не зніяковіла Доня Мюмлі. – Маю їх чотирнадцятеро, а може, п'ятнадцятеро, і всі такої думки про мене… Я найстарша і наймудріша… Ось ми й прийшли. Скажіть тепер мамі, що це ви заманили мене сюди!
– А яка вона з себе? – запитав Потішник.
– Кругла, – відповіла Доня. – Кругла з усіх боків і всередині, мабуть, також…
Ми опинилися перед вищою за інші стіною з прикрашеною гірляндами брамою в ній. Над брамою висів плакат:
– А що станеться? – не втерпів цікавий Гризлик.
– Та все що завгодно! – пояснила Доня. – У цьому вся штука!
Ми увійшли до саду. Він був страшенно запущений, дерева й кущі тут росли, переплівшись у якійсь легковажній нечупарності.
– Перепрошую, а дикі звірі тут водяться? – поцікавився Верть.
– Усе набагато гірше, – прошепотіла Доня Мюмлі. – П'ятсот відсотків гостей зникають без сліду! Просто жах! То я побігла! Бувайте!
Ми сторожко подибали у тому напрямку, куди зникла Доня Мюмлі. Стежка вповзла поміж густі чагарі, ми опинилися немов у довгому зеленому тунелі, де панував загадковий присмерк.
– Стійте! – раптом скрикнув Фредріксон, нашорошивши вуха.
Шлях нам перегородило провалля! На дні розколини (ой, навіть казати про таке страшно!) сидів велетенський кошлатий павук з вибалушеними очима, ворушачи довгими лапами!
– Ш-ш-ш-ш! – шикнув Потішник. – Перевіримо, чи він злий, – і жбурнув униз камінець.
Павук замолотив ногами, наче вітряк, і завертів очима на всі боки (вони у нього сиділи на шарнірах).
– Він штучний! – у погляді Фредріксона спалахнуло зацікавлення. – Ноги зі сталевих пружин. Майстерно зроблено!
– Перепрошую, але, як на мене, так жартувати не годиться! – обурився Верть. – Тут і без цих жартів стільки небезпек на світі!
– Що вдієш – іноземці! – знизав плечима Фредріксон.
Я почувався глибоко враженим не так павуком, як цілком не Королівським поводженням Володаря.
За наступним закрутом стежки нас зустрів ще один плакат з веселим повідомленням, написаним великими літерами:
"Як може Король вдаватися до дитячих витівок! – думав я з обуренням у душі. – Не пасує таке Королю, ще й з огляду на його столітній вік! Час уже подбати про любов та повагу своїх підданих!"
За якийсь час ми підійшли до штучно зробленого озера. Довіри воно у нас не викликало. Біля берега гойдалися кілька маленьких човників, прикрашених королівськими знаменами. Дерева лагідно схиляли над водою віти.
– Неймовірно! – буркнув Потішник, ступаючи в яскраво-червоний човник з блакитними поручнями.
Ми встигли доплисти до середини озера, як Король приголомшив нас новою несподіванкою: могутній струмінь води рвонув угору біля самого човна і промочив нас до нитки. Верть, ясна річ, зарепетував з переляку. Доки ми добралися до протилежного берега, ще чотири рази потрапляли під душ! А там нас чекало повідомлення:
Я розгубився, мені було соромно за Короля.
– Дивне свято! – пробурмотів Фредріксон.
– А мені подобається! – тішився Потішник. – Той Володар, напевно, потішний хлопець! Не носиться зі своєю величністю!
Я виразно глянув на Потішника, але взяв себе в руки і змовчав.
Ми потрапили у лабіринт каналів, поєднаних між собою вутлими, а то й просто недбало заклеєними картоном містками. Подекуди доводилося переходити провалля, балансуючи на гнилих колодах або підвісних кладках, сплетених зі старих канатів та мотуззя. Нічого з нами не трапилося, хіба що Гризликові довелося постояти на голові у замуленій калюжі, але така процедура його, здавалося, тільки підбадьорила.
Раптом Потішник гукнув:
– Ха-ха! Цього разу він нас не надурить!
Сміливо підійшов до великого опудала бика і ляпнув його по носі.
Можете уявити собі наш жах, коли бик, грізно заревівши, опустив роги (добре, хоч шматтям замотані) і так штурхонув Потішника, що той, описавши вишукану дугу, гепнувся у трояндові кущі.
Ясна річ, ми й тут надибали плакат з тріумфальними словами:
Тепер я вже почав подумувати, що Володар, можливо, і має деяке почуття гумору.
Потроху ми призвичаювалися до Несподіванок. Заходили все далі і далі у хащі Королівського саду, продиралися зеленими, заплетеними віттям гротами та загадковими сховками, проходили попід водоспадами та понад проваллями з розкладеними внизу ватрами. Та не лише пастки, петарди і страховиська на сталевих пружинах вигадав для своїх підданих Володар. Під кущами, у шпаринах поміж скель, у дуплах дерев можна було знайти гнізда з кольоровими або позолоченими яйцями з гарно вималюваними на них цифрами.
Я знайшов яйця з цифрами 67, 14, 890, 223 та 27. То була Королівська Лотерея Володаря. Я не надто полюбляю лотереї та змагання, бо мені страшенно гірко від програшу, але пошуки яєць сподобалися. Найбільше яєць знайшов Гризлик, і нам коштувало немало зусиль переконати його не їсти їх, а приберегти до самого розіграшу. Другим за кількістю знайдених яєць був Фредріксон, потім я, наприкінці – Потішник, надто лінивий до пошуків, та Верть, якому бракувало методики і який тільки метушився без пуття.
Нарешті ми наткнулися на довгу кольорову стрічку, зав'язану кокардами між двома деревами. Великий плакат сповіщав:
До нас долинуло веселе гойкання, постріли та музика – забава посеред саду була у розпалі!
– Я, напевно, почекаю вас тут, – стривожено мовив Гризлик. – Там щось надто гамірно!
– Добре, – погодився Фредріксон. – Тільки ж не загубися!
Ми зупинилися на краю розлогої зеленої левади, яку заполонили юрби Володаревих підданих. Вони з'їжджали з гірок, верещали, співали, кидали один в одного кульками-хлопавками та ласували цукровою ватою. Посеред левади стояла велика кругла споруда, прикрашена вимпелами, що тріпотіли на вітрі, всередині кружляли білі коники у срібній упряжі, линула музика.
– Що це?! – вигукнув я, невимовно вражений.
– Карусель, – відказав Фредріксон. – Я робив креслення такої машини і показував тобі. Пригадуєш?
– Але ж те, що ти малював, було зовсім не таке! – запротестував я. – Тут коні, срібна упряж, вимпели і музика!
– І шестерні! – додав Фредріксон.
– Чи бажають панове морсу? – виринув коло нас високий на зріст гемуль у якомусь недоречному фартуху (я завжди казав, що гемулям бракує смаку). Налив кожному по келихові морсу і мовив поважно: – Час і вам привітати Володаря. Йому нині виповнюється сто літ!
Дещо розгублено я взяв до лап келих і підвів погляд на трон Володаря. Він був зморщений, мов сушений опеньок, й анітрохи на мене не схожий. Що це було: розчарування чи полегкість? Підвести очі на трон – важлива й урочиста мить. У кожного мумі-троля мусить у житті бути щось таке, на що варто звести погляд (і на що поглянути згори вниз, звісно, теж), щось таке, що викликає пошану та шляхетні почуття. Та де там! Король сидів переді мною, зсунувши корону набакир і натикавши квітів за вуха, ляскав себе по колінах і притупував у такт музиці, аж трон ходором ходив! Біля трону стояв протитуманний корабельний ревун, у який він час від часу трубив, коли хотів випити за здоров'я когось із підданих. Чи варто казати, яким розчарованим і пригніченим я себе почував.
Коли ревун урешті замовк, озвався Фредріксон:
– Маю за честь привітати з першим століттям!
Я відсалютував хвостом і пропищав чужим голосом:
– Ваша Володарська Величносте! Дозвольте гостеві з далеких країв засвідчити Вам своє шанування!
Ця мить залишиться у моїй пам'яті назавжди!
Король зачудовано глипнув на мене і зайшовся сміхом.
– Будьмо! – підняв він келиха. – Чи гарно промокли? А як привітав вас бик? Тільки не кажіть, що жодному з вас не довелося булькнути до бочки з сиропом! О, як весело бути королем!
Та скоро ми йому надокучили, і він знову схопив корабельного ревуна.
– Гей, вірнопіддані! – загорлав він. – Та зупиніть ту карусель! Ходіть усі до мене! Будемо розігрувати лотерею!
Карусель і великі гойдалки-човники зупинили, всі збіглися до Короля зі знайденими яйцями.
– Сімсот один! – викрикнув Король. – У кого номер сімсот один?
– У мене! – відізвався Фредріксон.
– Ось тобі виграш! Користуйся на здоров'я! – Володар простягнув Фредріксонові чудово оздоблену прекрасну механічну пилку, саме таку, про яку він мріяв уже віддавна.
Король викрикував нові виграшні номери, піддані юрмилися біля трону, сміялися та перемовлялися між собою. Кожна комашка, кожна кузька щось виграла, і тільки я – нічогісінько!
Потішник та Верть розклали виграші перед собою рядком і вже почали братися до них, бо були то здебільшого ласощі: шоколадні тістечка, марципанові гемулі, троянди з цукрової вати. На колінах у Фредріксона лежали дуже практичні, але зовсім нецікаві речі – інструменти.
Нарешті Володар підвівся з трону й гукнув:
– Любий народе! Дорогі мої галасливі, безтямні, нерозумні піддані! Кожен з вас одержав виграш, який йому найліпше пасує, і на більше ви не заслуговуєте. Нашою столітньою мудрістю Ми розсудили так: заховати яйця у трьох сховках. Перші сховки – це ті місця, де легко спіткнутися, стрибаючи без пуття, а ще добре вони пасують лінивим, тому ці виграші їстівні. Ще Ми заховали яйця у таких місцях, де їх можна знайти, шукаючи спокійно, методично, розсудливо. Ці виграші призначалися для практичного використання. Що ж до третього різновиду схованок, то знайти їх можна було тільки з допомогою уяви та фантазії. І виграші ці ні на що не годяться! Слухайте уважно, мої невиправні, немудрі піддані! Хто знайшов найдивовижніші сховки, під камінням, на дні потічків, у кронах дерев, у пуп'янках квітів, у власних кишенях чи в муравлиськах? Хто має яйця за номерами 67, 14, 890, 999, 223 та 27?
– Я!!! – зарепетував я з такою силою, аж сам підскочив від свого крику і зашарівся по самі вуха. А услід за мною хтось пропищав: – Дев'ятсот дев'яносто дев'ять!
– Підійди ближче, бідолахо! – звелів Володар. – Перед тобою ні на що не придатні виграші, які вартують свого власника-фантазера! Подобаються?
– Неймовірно, Ваша Величносте, – ледь видихнув я, заворожено споглядаючи свої скарби.
