Мемуари тата Мумі-троля - Янссон Туве
27-й був, без сумніву, найгарніший. Маленький трамвайчик з морської шумки на кораловій підставці для окраси вітальні. На платформі другого вагончика стояла крихітна шкатулка для шпильок. 67-й виграш приніс мені колотило для розбивання бульбашок у шампанському[4], оздоблене гранатами. А ще я виграв акулячий зуб, законсервоване кружальце диму та декоровану корбу від катеринки[5]. Чи можеш, любий читачу, збагнути моє щастя? Уяви собі, я готовий був простити Володареві його некоролівськість, він навіть видався мені цілком добрим Королем!
– А як же я? – почувся голосок Доні Мюмлі (неважко здогадатися, що саме вона виграла за номером 999).
– Люба Мюмлечко! – поважно мовив Володар. – Тобі дозволяється поцьомати Нас у носа.
Доня Мюмлі видряпалася на коліна Королеві, поцьомала його у старого володарського носа, а юрба загукала "слава!", поїдаючи свої виграші.
То було величаве свято! Коли смерклося, по всьому Парку Несподіванок позапалювались різнобарвні ліхтарі, розпочалися танці і жартівливі поєдинки та змагання. Володар пороздавав усім надувні кульки та звелів відкрити велетенські бочки з яблучним вином; скрізь палахкотіли ватри, біля яких піддані варили юшку і смажили ковбаски.
Сновигаючи поміж гостями, я надибав Мюмлю-маму, схожу на велику кулю. Підійшов до неї і, вклонившись, мовив:
– Перепрошую, ви, напевно, Мюмля?
– Власною персоною, – відповіла, сміючись, Мюмля. – Але ж я наїлася! Шкода, що тобі дісталися такі дивні виграші!
– Дивні? – спантеличено вигукнув я. – Що може бути ліпшого за фантастично гарний непотріб! Більшої винагороди годі й сподіватися! – а потім ввічливо додав: – Доня шановної пані отримала, звичайно, головний виграш!
– Це робить честь нашій родині, – запишалася Мюмля-мама.
– То пані Мюмля вже не гнівається на неї? – запитав я.
– Чому б я мала на неї гніватися? – здивувалася Мюмля-мама. – Я на це не маю часу! Вісімнадцять чи дев'ятнадцять дітей помити, вкласти спати, одягнути і роздягнути, а нагодувати, обтерти носи, розрадити і ще мара знає що… Ні, мій юний друже, я ніколи не псую собі настрою!
– А ще пані має такого виняткового брата, – заговорив я знову для підтримання розмови.
– Брата?
– Так, дядько вашої доні, – розтлумачував я. – Отой, який спить, обгорнувшись своєю рудою бородою (на щастя, я нічого не бовкнув про мишок, які мешкають у тій бороді!)
Мюмля аж зайшлася реготом.
– Ну що за доня у мене! Вона тебе надурила! Наскільки мені відомо, жодного дядька у неї немає! Що ж, бувай, піду покружляю на каруселі!
З тими словами вона згребла оберемком стільки своїх діток, скільки вмістилося в її широких обіймах, і сіла з ними до червоного вагончика, у який було запряжено коня в яблука.
– Яка незвичайна Мюмля, – мовив Потішник зі щирим подивом.
На спині коня сидів Верть з дивною міною на рийці.
– Що з тобою? – запитав я. – Тобі невесело?
– Дуже весело! – пробубонів Верть. – Я забавляюся з усіх сил. Ось тільки від кружляння мене млоїть… Так шкода!
– Скільки ти вже кружляєш?
– Не знаю, – на Вертя годі було дивитися без жалю. – Довго! Дуже довго! Вибачте, але я мушу! Може, це єдиний раз у житті мені випало покружляти на каруселі… 0, починається нове коло!
– Час збиратися додому, – закомандував Фредріксон. – Де Король?
Але Володар був зайнятий – з'їжджав з гірки, тож ми пішли, не попрощавшись. Лише Потішник ще зостався. Сповістив нам, що гойдатиметься з Мюмлею на гойдалках до сходу сонця.
На краю левади ми знайшли нашого Гризлика – той спав, зарившись у мох.
– Вставай! – розтуркав я його. – Чому не прийшов по виграші?
– Виграші? – Гриз лик розгублено закліпав очками.
– Твої яйця, – пояснив Фредріксон. – Ти ж мав десять штук!
– Я їх поїв, – засоромлено зізнався Гризлик. – Вас так довго не було, а я нудився…
Дуже мені цікаво, що виграв би Гризлик і хто забрав собі його виграші? Може, Володар приберіг їх для свого наступного столітнього ювілею…
Тато Мумі-троля перегорнув сторінку й оголосив: "Розділ шостий".
– Заждіть хвильку, – попросив Нюхмумрик. – Моєму татові припала до вподоби ота Мюмля?
– Ще й як! – відповів Мумі-тато. – Вони, скільки пам'ятаю, бігали одне за одним і без угаву реготали, до речі й не до речі.
– Він любив її більше, ніж мене?
– Але ж тебе ще на світі не було! – запротестував Мумі-тато.
Нюхмумрик пирхнув. Натягнув капелюха на самі вуха й відвернувся до вікна.
Мумі-тато пильно подивився на нього, підвівся, почалапав до шафи у кутку, довго копирсався там на верхній полиці, а коли повернувся, тримав у лапі довгого блискучого акулячого зуба.
– Ось візьми, – мовив до Нюхмумрика. – Він подобався твоєму татові.
– Гарний, – визнав Нюхмумрик, оглядаючи зуб. – Його можна повісити над ліжком. Татко сильно вдарився, коли бик закинув його рогами на трояндовий кущ?
– Ні, – заспокоїв Мумі-тато. – Потішник гнучкий, наче кіт, та й роги бика були обмотані шматтям.
– А що сталося з іншими виграшами? – поцікавився Чмих. – Трамвайчик стоїть біля дзеркала у вітальні, а решта?
– Гм, шампанського в нашій хаті ніколи не було, – замислився Тато Мумі-троля. – Тож колотило, мабуть, понині лежить десь на дні кухонної шухляди. А консервований димок з часом вивітрився…
– Була ще декорована корба від катеринки! – нагадав Чмих.
– То правда… – згодився Тато. – Якби я знав, коли у тебе день народження. Твій тато вічно десь губив свій календар…
– Але ж існують ще іменини, – благальним голосом заскімлив Чмих.
– Гаразд, хай буде по-твоєму. На свої іменини одержиш таємничий подарунок, – пообіцяв Мумі-тато. – А тепер помовчте, я читатиму далі…
Розділ шостий,
у якому я засновую колонію, переживаю особисту кризу і викликаю привида на Острові Жахів.
Мені надовго запам'ятається той ранок, коли Фредріксонові надійшла термінова телеграма. Починався він спокійно та мирно. Ми сиділи в рубці "Мурської Сиринади" і пили каву.
– Я також хочу кави, – попросив Гризлик, видмухуючи бульки у своїй склянці з молоком.
– Ти ще маленький, – приязно зауважив Фредріксон. – До того ж, за півгодини тебе відішлють до мами поштовим судном.
– Справді, – незворушно відгукнувся Гризлик, і далі видмухуючи бульбашки в молоці.
– А я залишуся у вас! – вигукнула Доня Мюмлі. – Аж доки стану зовсім дорослою. Послухай, Фредріксоне, чи не міг би ти винайти щось таке, від чого мюмлі ставали би жа-а-ахливо великими?
– Нам і маленької вистачає вище вух, – буркнув я.
– Мама теж так каже, – погодилася Доня. – А знаєте, що я прийшла на світ у мушлі і, коли мама знайшла мене у своєму акваріумі, була не більшою за водяну блоху?
– Ти знову вигадуєш! – розсердився я. – Я чудово знаю, як діти з'являються на світ – з маминого животика. Лежать там до своєї появи, як зернята у яблуку! Навіщо нам мюмлі на борту? Вони приносять нещастя!
– Дурниці! – безтурботно відповіла Доня і відпила кави з горнятка.
Ми прив'язали до Гриз ликового хвоста аркуш з адресою і розцілували його рийку. Треба віддати малюкові належне – він нікому з нас не відгриз носа!
– Вітай від нас маму! – напучував малого Фредрік– сон. – І нічого не погризи на поштовому судні!
– Постараюся! – пообіцяв щасливий Гризлик.
Потім вони обоє з Мюмлею подалися в дорогу, Доня пообіцяла допильнувати, щоб Гризлик щасливо дістався на борт поштового судна.
Фредріксон розгорнув на столі рубки карту світу. Саме тієї миті хтось постукав у двері і сповістив громовим голосом:
– Телеграма! Термінова телеграма Фредріксонові!
За дверима стояв великий гемуль з Королівської гвардії Володаря. Фредріксон, зберігаючи самовладання, одягнув на голову капітанського кашкета і з поважною міною прочитав телеграму. Там було таке:
"Нам стало відомо фредріксон винахідник покликанням крапка просимо віддати свій талант службу володареві знак оклику відповідь терміново крапка".
– Перепрошую, але цей король шкутильгає в право– писі, – зауважив Верть, який навчився читати написи на своїй бляшанці (коли та мала ще, звісно, блакитну етикетку).
– У термінових телеграмах зазвичай пропускаються прийменники, – пояснив Фредріксон. – Бракує часу на них. А загалом дуже промовиста телеграма!
Він досяг з-поза барометра щітку до волосся і заходився так енергійно вичісувати свої вуха, аж клоччя шерсті летіли на всі боки.
– Можна мені порозставляти прийменники у тій твоїй телеграмі? – запитав Верть.
Та Фредріксон його не чув. Він щось пробурмотів собі під ніс і перейшов до чищення штанів.
– Фредріксоне, – озвався я стиха. – Якщо ти почнеш служити своїми винаходами Володареві, ми нікуди більше не помандруємо… Так?
Фредріксон якось невизначено відмахнувся.
– А винаходження займає багато часу… Так? – не вступався я.
Коли Фредріксон не відповів і цього разу, я закричав у розпачі:
– Як можна стати шукачем пригод, сидячи на одному місці! Ти ж хотів стати шукачем пригод, хіба ні?
І раптом я не повірив своїм вухам:
– Ні. Я хотів стати винахідником. Я мрію побудувати летючий річковий корабель.
– А зі мною що буде? – геть спантеличився я.
– Можеш разом з рештою заснувати тут колонію, приязно усміхнувся Фредріксон і зник.
Того ж пообіддя Фредріксон перебрався до Парку Несподіванок, і "Мурську Сиринаду" прихопив із собою. На березі зосталася в самотині тільки рубка. Королівська гвардія Володаря перетягнула наш корабель до поля розваг, оточила його надзвичайною секретністю та вісьмома новими мурами, які з величезною втіхою побудували піддані.
До винахідницького майданчика було доставлено безліч тачок з інструментами, тонни шестерень та кілометри сталевих пружин. Фредріксон пообіцяв Володареві придумувати по вівторках та четвергах страшилки для його Парку Несподіванок в обмін на дозвіл решту часу присвячувати винаходові летючого корабля. Про все це я довідався лише згодом. А тоді відчував себе просто зрадженим. Мені у душу знову закрався сумнів щодо чеснот Володаря, і я втратив здатність захоплюватися королями. До того ж, я не знав, що означало чудернацьке слово "колонія". Зрештою подався шукати розради до хатинки Мюмлі.
– Привіт! – радо зустріла мене Доня Мюмлі, яка саме мила під водяною помпою своїх численних братчиків та сестричок. – У тебе такий вигляд, наче ти наївся кислючої журавлини!
– Я вже більше не шукач пригод, а засновник колонії, – відказав я понуро.
– Он як! А що це таке? – запитала Доня Мюмлі.
– Не знаю, – пробубонів я. – Напевно, щось жахливо безглузде.
